У нас було багато історій біля Могили.
Шептані казки, казки на ніч…легенди, що мерехтіли на наших губах у світлі свічки. Найвідомішою була та, що розповідала про Коваля сліз. Вона розповідала про далекий, віддалений край… Світ, де ніхто не міг плакати, і душі людей були порожніми, позбавле-ними всіх емоцій. Але далеко від усіх жив маленький чоловік, закутий у тіні та безмежну самотність. Самотній майстер, блідий і зігнутий, чиї очі були прозорі, як скло, і могли виробляти кришталеві сльози.
Люди приходили до нього, щоб плакати, відчути хоч частинку емоцій – адже сльози втілюють любов і найболючіші прощання.
Вони є tим найінтимнішим продовженням душі. Більше, ніж радість чи щастя, саме сльози роблять нас по-справжньому людьми.
І коваль сліз здійснив це бажання. Він влив свої сльози та все, що вони містили, в очі людей. І так сталося, що вони навчилися плакати:
з гніву, відчаю, болю та страждання.
Нестерпні пристрасті, розчарування та сльози, сльози, сльози – коваль сліз зіпсував світ чистоти, забруднивши його найглибшими та найтемнішими емоціями.
