Знову той місяць: підвішений так низько і так повніюче над тропічною ніччю, — він
взиває серед згущених хмар до тремтячих вух любого, давно відомого голосу в пітьмі, —
Темного Мандрівника, — який зручно розташувався на задньому сидінні «Доджа Кей», що
належав гіпотетичній душі Декстера.
Той негідницький місяць, той лиховісний крикливий Люцифер, закликаючи через порожнє
небо до темних сердець нічних монстрів під ним, заохочуючи їх до своїх веселих
майданчиків для ігор. Місяць закликав, — насправді отого самого монстра, що сховався
прямо там, за олеандром, та мав на собі тигрові смуги від місячного світла, які линули
на нього через листя, — до всіх його відчуттів, що були просто за межами норми,
оскільки він очікував лишень одного вірного моменту, аби вискочити із тіні. Декстер в
темряві прислуховувався до жахливих нашіптуючих пропозицій, які бездиханно пробивалися
до його схованки у тінях вниз із небес.
