Сельмі втретє наснився окапі. Мешканці Вестервальду вже знають, що цей сон віщує смерть. Тому вони відчайдушно уникають людей, тварин, руху. Пишуть розлогі листи про «завжди» й «ніколи». Наповнюють свої життя правдивістю, бо помирати з прихованою правдою в тілі надзвичайно боляче. Відтак оптик, який десятки років тримав своє кохання до Сельми у таємниці, вирішує дати волю почуттям. Мати Луїзи, Астрід, шукає спосіб розлучитися з її батьком. Вона не кохає власника кафе-морозива, з яким закрутила роман, але й Петера теж більше не кохає. Та ніхто з них не помре цього разу. І смерть, що станеться, не розб’є їхні серця так сильно, як серце Луїзи, онуки Сельми…
«Те, що видно звідси» — філософський роман-роздум про абсурдність життя і смерті, безсмертя, таке різне й подеколи недоречне кохання. Про горе, яке змінює одну дівчинку й цілу громаду. І про пошук себе в цьому великому, дивному світі.
Я не розумію, чому ця книга так популярна. Історія могла б бути нормальною, навіть часом цікавою, якби її подали інакше. Але стиль письма просто вбиває будь – яке бажання читати. Одне з найбільших розчарувань – це постійне повторення сказав/сказала. Таке відчуття, ніби авторка просто застрягла на одному шаблоні. Ці слова так часто зустрічаються, що вже починаєш їх підсвідомо підраховувати, а не слідкувати за сюжетом. Це виглядає так недбало, що здається, ніби текст навіть не редагували. Окрім цього, намагання додати “глибокі” думки виглядають штучними. Замість того, щоб змусити задуматися, вони здаються поверхневими й написаними для галочки. І це особливо прикро, бо у цієї історії міг бути потенціал. Якби текст був написаний більш жваво і різноманітно, книга вийшла б хоча б посередньою. Але результат залишає по собі лише розчарування. Можливо, популярність книги пояснюється рекламою, рейтингами й рекомендаціями блогерів. Але для мене це не бестселер, а швидше приклад того, як стиль письма може зіпсувати навіть непогану ідею.