Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті
облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до
компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже
не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат
мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали.
Білий-білий та сухонький! — лиш очі світя!
— Братику, — кажу, — а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі
покотились по красному та зів’ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.
