Культовий твір Ернеста Гемінґвея змальовує післявоєнне “втрачене покоління” 1920-х років — “пропащих” людей, розчарованих і травмованих, ніби завислих у постійному чеканні, не здатних вповні вхопити життя. Відчути себе справді живими вони можуть лише у рідкісні моменти прояву чистої емоції, яку невпинно прагнуть відшукати. Свою гіркоту й зневіру вони намагаються забути в алкоголі й безладних розвагах, шукають відради на вулицях нічного Парижа, на природі в Піренеях, на боях биків у Памплоні. Короткими лаконічними штрихами, що стали прикметою його стилю, Гемінґвей показує крихку ілюзію балансу, інстинкт саморуйнування, що не дає характерам героїв розгорнутися щосили. Їм зостається лише святкувати, поки триває фієста, і щоразу сподіватися нового світанку.
Дивний твір для мене, особливо поведінка жінки…. Чого ж її так описали? Ніби песик, що побіжить за кожною палкою, а потім випрошує допомоги в постійних друзів? Коханців?
Мені не сподобалось.
Дуже спекотний, задушливий роман. І на його фоні трохи дивні, кожен зі своїми тарганами, персонажі. Складно якось оцінити цей твір, як і в цілому всю творчість автора. Як на мене він справжній геній.