Дози барбітурату, виявленого в крові Зосі, вистачило б, щоб приспати кремезного чоловіка або двох таких панянок. Ян Ковальський знав це напевне. Можливо, крім пентобарбіталу, було й іще щось.
— Холера б його вхопила! — Ковальський стукнув кулаком по столу. — Ця гидота могла бути де завгодно: у їжі, у спиртному, в каві, у десерті… Конкретніше могли б сказати в новій лабораторії, але туди не достукатися — потрібен спеціальний дозвіл. Та щодо пентобарбіталу — жодного сумніву.
— Пенто… що?
Савицький не зміг повторити щойно почуте слово. Він узагалі кволо реагував на те, що говорив Ковальський. Сповільнена мова, відсторонений погляд — ніби сам передозував із заспокійливим чи проковтнув якесь оте не визначене лікарем паскудство. Його можна зрозуміти: потрясіння, похорон Зосі, з’ясування стосунків з її батьками (вони все-таки дали згоду похоронити доньку не в Багнику, а в Романові, і не в могилі, а в склепі). А потім одразу ж довга дорога назад. Після похорону він виїхав до Варшави, щоб зустрітися з Ковальським, дізнатися, чи не роздобув той хоч якусь інформацію.
— Як же той пенто… Як він потрапив у її кров? Коли?
Запитання зависло в повітрі. Єдине, у чому був переконаний Ковальський: Зося не вживала його зі своєї волі. Ймовірно, як і Роман Савицький, навіть назви його ніколи не чула. По-перше, у її номері не виявили упаковки від ліків. А мали б, якби дівчина справді приймала їх перед сном. Не вийшла ж та пляшечка, порожня чи напівпорожня, власними ногами з кімнати, не вилетіла на невидимих крильцях через вікно. По-друге, а навіщо Зосі взагалі здалося те снодійне, якщо вона вже дорогою до готелю засинала на плечі Савицького? Ну навіщо? Абсурд.
Засинала… Отже, цілком імовірно, що добрячою порцією барбітурату її хтось «пригостив» перед від’їздом із вілли, у саду, де розносили напої по маленьких келіях, облаштованих серед зелених самшитових кущів. Ідеальне місце для виконання підступного замислу.
Хто це міг зробити? Котрась із претенденток на корону, якій заздрість на мить затьмарила мозок? Цілком імовірно, що хтось із них і зненавидів короновану суперницю, навіть бажав їй подумки померти. Та побажання і виконання — дуже різні речі. Річ у тому, що на званий бенкет для елітного товариства потрапила лише Зося, інших конкурсанток на нього не запрошували. Вони отримали свої призи й розлетілися навсібіч, як нічні метелики. Ймовірно, Кромер і Зосю не запросив би, якби не Роман Савицький. А повітряно-крапельним шляхом, від автівок, які везли конкурсанток додому, до бенкетної зали вілли «Ванесса», барбітурат аж ніяк не міг передатися.
Була у Яна Ковальського й підозра щодо колишніх наречених Зосі. Чи не спробував котрийсь із них помститися їй? Адже від любові до ненависті — один крок. З’ясувалося, що Михайло Босович, якого Зося покинула посеред весілля і який, отже, мав би за таке приниження тримати на неї довічне зло, навіть із села не виїжджав, та й узагалі ніколи у Варшаві не був. Куди йому, неотесаному, до елітного товариства! А от піаніст… Так, Олесь Красицький живе у Варшаві, працює вчителем музики. Якщо кохання й образа досі переповнюють його музичне серце… О! Це така гримуча суміш, такий тандем почуттів, який може на що завгодно штовхнути.
А як щодо самого Савицького? Гм… А чому б і ні? Стільки зусиль доклав чоловік, щоб його кохана здобула титул сарматської княжни, стала королевою краси! Так набігався та наклопотався, настраждався та напереживався! А вона, можливо, й не подякувала: тільки-но зійшла на трон, одразу ж дала зрозуміти, що він для неї — пройдений етап. «У світі, бачте, дорогенький пане Савицький, є багато і молодших, і багатших». Він зрозумів, що люба пташечка, поклювавши з його щедрої долоні, кидає затишну клітку й летить на волю, а його полишає. Образився, розгнівався, розлютився, на мить утратив контроль над собою і вирішив: як не моя, то й нічия. Потім хвиля злості спала, кохання взяло гору. Словом, прийшло каяття, та немає вороття. От і страждає, і то по-справжньому страждає.
Чим не версія? Але в такому разі навіщо б йому було так добиватися цього розслідування, за яке ніхто й не хотів братися? Щоб за власні гроші самого ж себе вивести на чисту воду й кинути до в’язниці? Знову нелогічно. Чи все-таки… У злочинах не завжди варто шукати логіку. Іноді її там і близько немає.
Але якщо це Савицький… Він не міг дати таємну вказівку про відміну коронації панни Зоф’ї. Аж ніяк не міг. Та й хіба став би його слухатися репортер «Dziennika»? Не Романова це парафія та компетенція і не його рівень. А втаємниченість навколо конкурсу і смерть Зосі мають бути якось пов’язані. Мусять, холера б його вхопила, цей сарматський конкурс. То хто?
Хтось із елітного оточення Кромера, з його таємного товариства? Але щоб так терміново перетасувати карти, скасувати рішення журі, за одну ніч отруїти переможницю, забрати в неї корону, дати вказівку, що писати в газеті, а чого й не згадувати, посадити в холі готелю молоденького поліцейського, щоб той нікого не пропускав у номер Зосі, й розпочати цю дивну гру в «а нічого й не було, нікого й не коронували», — для цього треба мати владу, гроші, зв’язки та вплив. Вплив — обов’язково.
Тоді це може бути сам Марек Кромер. Цілком підходяща кандидатура. Тільки ж цей бісів Кромер — мов кам’яний ідол Моаї з острова Пасха: сама мовчанка. Звісно ж, якби це було офіційне розслідування, то інша річ — куди б він подівся. Але поліцію ця історія чомусь не цікавить (знову-таки вплив того таємничого когося?), а якогось підстаркуватого найнятого приватного детектива, який працює нічним портьє в готелі, Кромер навіть на поріг не пустить. Як не пустив і Романа Савицького. Розговорити кромерівських новосарматів — також марна надія: товариство оберігає свої таємниці незгірш масонів.
Є ще один чоловік, і то вельми балакучої професії — той самий репортер із «Dziennika», який не лише спостерігав за конкурсом, а й був на бенкеті аж до його закінчення. Щоправда, Савицький не зміг нічого з нього витягти — хлопець, за його словами, намагався втекти, здавався якимось заскоченим і наполоханим. Може, за ці дні газетяр прийшов до тями, його переляк минув і їм усе-таки удасться поговорити. Розколювати мовчунів Ян Ковальський уміє. Та й ключик, яким можна відчиняти будь-яку «чорну скриньку» таємниці свідків, у нього в кишені — за таку суму хіба останній тлумок не розговорився б.
— Міхал Бартось? Пся крев! Курва мать! Цей шалапут знову щось наплутав? Але то вже претензії не до нас, — розвів руками лисий як поліно чоловік, обкладений стосами рукописів. — Три дні тому написав заяву на звільнення, поклав на стіл і щез, наче його весняна вода змила.
— Та які претензії можуть бути в мене до свояка? — стенув плечима Ковальський. — Просто хотів побачити хлопця. Я тут проїздом, от і зайшов. Подумав, що такої пори Михалко мусить бути на роботі.
— Мусив би. Йому ж сказано було попрацювати, поки заміну не знайдемо. А його, кажу ж, як вітром здуло. Навіть редакційного фотоапарата не повернув. «Лійка» стара, ще з першого випуску, але це ж німецька камера, надійна, вічна, вона нам ще не один рік послужить. Тож як побачите свого Михалка, то скажіть — хай бігом несе, бо як я його першим знайду, то вуха повідкручую і пацюкам повикидаю. Так і передайте.
— А він там само мешкає, де й раніше?
— На Міцкевича, над крамницею готового одягу. А чи це там само, де раніше, не знаю. Залежить від того, коли саме раніше ви в нього були. То не забудьте про «Лійку»!
— Як можна таке забути, пане редакторе. Вважайте, що вона вже у вас на столі, — запевнив Ковальський.
Вартувати біля крамниці готового одягу довелося довго. Ковальський уже промерз до кісток, знудився і намірився йти додому, щоб відігрітися, повечеряти й зібратися на вахту до «Континенталю». І тієї самої миті до дверей під’їзду з протилежного боку крамниці під’їхав на новенькому ровері Міхал Бартось. Репортер знав нічного портьє в обличчя, тому що іноді сам доставляв до готелю свіже число газети. Знав і те, що Ковальський раніш працював у поліції. Підозрював, що колишній поліцейський виконував у «Континенталі» й деякі інші доручення, не пов’язані з роботою нічного портьє. Тож не дуже й здивувався, коли побачив його. Проте на контакт іти не поспішав.
Чого це Яна Ковальського цікавить історія з конкурсом краси? Тому що його розвінчана переможниця жила й померла в «Континенталі»? А що готелеві до тої нещасної дівчини? Ніхто ж ніяких претензій до нього не висуває, ні в чому не звинувачує. Справа закрита, точніше, її ніхто й не відкривав. Ах, це іншим боком, готель тут ні до чого?.. Ах, пан Савицький обіцяє добре заплатити?.. Це ж треба! А йому, Міхалові, якраз трохи, ну зовсім трохи не вистачає, щоб розпочати свою справу, бо до газети він уже ні за які бублики не повернеться, не хоче бігати з місця на місце, як заєць під прицілом мисливців. Ну що ж, у такому разі можна й поговорити. Зрештою, це ж не військова таємниця Другої Речі Посполитої, не зрада державних інтересів. Але є умова: поговорять вони лише тет-а-тет, без будь-яких записів і без будь-яких пізніших посилань на нього, Міхала Бартося. Хай пан Ковальський зарубає собі на носі: він, Міхал, більше ніде, ніколи й нізащо не підтвердить того, що скаже зараз наодинці.
— Тет-а-тет не вийде, — зітхнув Ковальський. — Має бути й третя, тобто кровно зацікавлена, особа.
— І як це я не здогадався, що пан Савицький хоче почути все на власні вуха, — роздратовано кинув Міхал.
— Хто платить, той і музику замовляє, — підтвердив Ковальський. — Тож зустріч за годину в «Континенталі».