III

«Бiлий» танець розлуки

1

 

Роман Савицький отримав запрошення на весілля доньки Неродових за три тижні до події. Розрізав конверт, що лежав на свіжому числі «Кур’єра», понюхав його: жодного натяку на Ліндині парфуми. Отже, відправляла не вона. Міг прийняти запрошення, а міг і проігнорувати. Цей клаптик шовковистого білого картону із золотистими тисненими вензелями й шаблонним текстом — просто знак поваги до нього. Розумів: Неродови не забувають про те, що він для них зробив, тож не могли не внести його ім’я у список запрошених. Вони й справді будуть раді бачити свого рятівника на сімейному святі.

Але чи означає це, що він конче має їхати на те весілля? Звісно ж ні. Не в таких він близьких стосунках із родиною шляхтича-емігранта, який потроху обростає маєтностями, набуває ваги серед місцевих поміщиків, але не рветься до спілкування з ними, залишається таким самим відлюдьком, яким з’явився тут після закінчення війни. Ну поговорили вони з ним кілька разів про секрети садівництва, згадали про свої воєнні пригоди, поспілкувалися на кількох вечірках, які тут із пафосом називають балами, хоч до справжніх балів їм далеко.

Якось Данило Неродов зізнався, що має вдома відому картину Івана Айвазовського «Ніч на морі». Придбав її ще в Санкт-Петербурзі, на аукціоні. Міг згодом, коли стало дуже сутужно з грошима, продати, до того ж значно дорожче, ніж купив, але не продав. А не продав тому, що вона йому нагадує про юність.

«Це частинка моря, яке хлюпоче посеред волинського лісу, просто в нашій садибі», — сказав.

Роман Савицький про відомого романтика-мариніста й баталіста Айвазовського, чи то пак Ованеса Айвазяна, чув, та робіт його не бачив. Цікаво було б подивитися. То, може, усе-таки поїхати?

А як же мандрівка за кордон? Він же збирався за кілька днів, напередодні католицького Різдва, вирушити до Іспанії. З усіх країн Європи найбільше любив саме цю сонячну країну, в якій проводив майже всі останні зими. Найчастіше зупинявся у Барселоні. Каталонська столиця доводила його до екстазу своєю архітектурою, екзотичним парком біля собору Антоніо Гауді, гарячими жінками та смачною сангрією. Нещодавно в цьому регіоні сталася революція, проголошено автономію Каталонії. Цікаво, які зміни відбулися в місті після цих подій.

Перед очима постала Лінда. Йому подобалася ця жінка — вже немолода, але туга, налита зрілими соками, як пізня біла антонівка. Подобалося вести її у танці, бачити гонорово підняту чорняву голівку на високій лебединій шиї, відчувати шовковистість білосніжної шкіри на оголених плечах, ловити на собі зеленкувато-синій погляд, глибокий і загадковий, що інтригував і затягував, як морська безодня. Можливо, він закрутив би з нею роман, навіть відбив у чоловіка. Чому б і ні? Заради такої жінки можна було б. Але після того, що сталося… Урятувати зваблену білим офіцером Лінду, щоб потім самому її звабити… Це вже було б якось геть не шляхетно.

То що вибрати — собор Антоніо Гауді, на який він не міг надивитися вже стільки років, чи Лінду Неродову, таку ж таємничу, як цей шедевр великого архітектора? Утім, навіщо вибирати? Можна просто відкласти поїздку до Іспанії і вирушити в дорогу пізніше — у січні, після весілля. А на весіллі потанцювати досхочу з Ліндою. Цікаво, якою стала її донька? Він бачив Софію ще підлітком — вона обіцяла стати копією своєї мами. Хоча іноді копії перевершують оригінал.

«Бабій ти, Романе!» — сам собі дорікнув і відразу ж сам за себе й заступився: «Бабій? Брехня! Наклеп! Ніякий я не бабій. Просто мені подобається все загадкове. А що може бути загадковіше, ніж гарна жінка? От і маю собі хобі — знаходити й розгадувати ці загадки».

А не так уже й багато тих загадок у нього було.

 

***

 

Першу жінку-загадку Роман Савицький зустрів ще в дитинстві. І не він її знайшов, а вона його. Було йому тоді років чотири чи, може, й три. Маленький мазунчик, єдиний син у вже немолодих батьків, з якого всі порошинки здмухували.

Того дня тато ще на світанку вирушив до міста. Сказав, що пробуде там із тиждень, а може, й більше. Має чи то підмінити когось, чи підсобити комусь у їхній сімейній продуктовій крамниці — саме пішла рання городина, треба спіймати свою хвилю, не змарнувати продукцію, не згаяти час і не проґавити гроші. Він зайшов до Ромчикової кімнати, щоб поцілувати сонного сина, але той уже не спав — обхопив тата за шию.

— А що ти мені привезеш із міста?

— Півника на патичку.

— Пхе, льодяники… — скривився малий.

— А що ж ти хочеш?

— Пістоля! Такого, як у тебе на стіні. Тільки щоб він уже був мій, тільки мій, зовсім-зовсім мій.

— Гм… Оце вже забаганка справжнього чоловіка. Буде тобі пістоль, малий вояко! Може, й не такий, як у мене, трохи менший, але буде. Обіцяю. А ти пообіцяй, що тоді вже жодна ворона не сяде на нашу черешню — пахкатимеш по тих чорних напасницях, щоб ягоди не зґльоґували, бо вже спасу від них немає, так і кружляють у садку, так і норовлять шкоду зробити.

Тільки-но на дорозі за фурманкою спали клубки густої куряви, як на небо викотилося сонце. Ромчик трохи поспостерігав, як воно із червоного стає рожевим, із рожевого — золотим, і не зогледівся, як заснув. А коли прокинувся, те небесне золото вже розлилося по всьому селу й так припекло, що подвір’я стало гарячим, як розпечена сковорода, і все-все на ньому наче розплавилося.

Мама на цілий день сховалася у покоях — вона слабувала, тож спека їй вельми дошкуляла. Дядько Григір, їхній конюх і заодно візник, повів спітнілих жеребчиків до річки, щоб вони трохи освіжилися. Найняті селяни пішли гуртом на луг — згрібати сіно. Лише молодий агроном Тодось Зданевич, найнятий минулого року до маєтку, стовбичив на східцях веранди, як довгоногий боцюн [16] на стрісі. Він суворо повчав двох незнайомих жінок, які прийшли із сусіднього села, як треба збирати трускавки [17]. Старша, невисока, повнувата, кругла, мов капустина, Ромчика не зацікавила — вона так уважно заглядала до Тодосевого рота, ніби звідти слідом за словами ось-ось мала вилетіти зграя горобців. А от друга — ще зовсім молода, тоненька, чорнокоса, кароока, у цвітастій блузці — весь час зиркала на нього з-під перкалевої хустинки, пов’язаної на голові «молодичкою». Та яка ж вона молодичка? Дівчинисько, як каже їхня кухарка Ганна.

Трускавки були ще рідкістю. Їх розводили хіба в заможних садибах, і то лише для себе, як екзотичний смаколик на десерт. Савицькі першими почали вирощувати ці ягоди на продаж. А нинішнього літа вони вродили рясно, як ніколи. Тато казав, що до цього доклав своїх учених мізків агроном, який закінчив якийсь спеціальний коледж. Ромчик як не силкувався, але не міг уявити, як ото можна докласти мізки до трускавок. Це ж таки не курячий послід, яким підживлюють грядки. Але якщо так каже тато, то так воно і є.

— Ходити легесенько, візігорно [18], як молоденькі кізоньки, а не як старі шкапи. Ноги ставити між рядками, щоб жодного кущика не затоптати, щоб ані ягідка не пропала… — наказував агроном.

Ромчик просунув голову в двері, що вели з вітальні на веранду, і голосно засміявся. Уявляв, як ці дві тітки то скачуть між трускавками, наче двоє білих козенят у їхньому хліві, то незграбно тупають, наче старі робочі коняки.

— Доброго ранку, паничу! Ви вже прокинулися? — Тодось умить змінив грізний тон на улесливий. Але щойно повернувся до жінок, одразу продовжив, як і раніше. — І ще одне запишіть собі на лобі: дізнаюся, що котрась із вас переплутала кошика з ротом, — миттю виставлю за ворота. І не заплачу ні гроша. Усе ясно?

Цибатий Зданевич спустився зі східців, змахнув правою рукою, закликаючи найнятих поденниць іти за ним.

Старша жінка ствердно хитнула головою і покотилася слідом за Тодосем. Молодша ніби й не чула, що їм говорив агроном. Вона не зводила погляду з Ромчика. Тільки-но почула його сміх, так і прикипіла очима до малого. Коли Зданевич закінчив свої настанови й пішов з її товаришкою до саду, жінка-дівчинка вивіркою метнулася до веранди, перебігла її, зупинилася біля дверей і хутко дістала з кишені глиняну пташку, розписану квітами і з дірочкою на хвості. То був свищик. Вона притулила його до вуст, дмухнула. Пташка засвистіла — тихо, мелодійно, з дрібними переливами.

— Тримай, Ромцю, пташечку. Я її спеціально для тебе спіймала.

— Спіймала? Як? — здивувався він.

— А так… Вона прилетіла до моєї хати, сіла на віконечко та й каже: «Привіт, Маріє! Хочеш зі мною погратися?» «Я вже велика, щоб з тобою гратися, — кажу. — Краще подарую тебе одному дуже гарному хлопчикові». «О, я люблю гарних хлопчиків!» — сказала пташка.

— Хіба глиняна пташка літає і говорить? — здивувався Ромчик.

— Зате співає, маленький розумничку! — Марія усміхнулася, погладила його по голові й побігла наздоганяти агронома та свою приятельку. Роман помахав їй услід рукою. Свищик йому дуже сподобався. І жінка, яка подарувала його, — також. Він би краще погрався з нею, аніж із глиняною пташкою. Тільки ж їй треба було працювати.

Ромчик дивився з веранди, як найняті робітниці збирають трускавки. Вони пригиналися низько до землі, вибирали достиглі ягоди, обережно клали їх до кошиків, а потім приносили ті кошики в сад і так само обережно ставили на дерев’яний поміст. Тоді брали інші, порожні, й верталися на грядки. А наповнені Григір, який уже повернувся від річки, переносив на фурманку, щоб увечері відвезти до міста, у крамничку. Казали, що там за ними зразу ж вишиковується черга.

Наступного ранку старша жінка сказала, що не зможе більше збирати трускавки. Після вчорашнього цілоденного згинання їй, бідолашній, так скрутило поперек, що вона ледве підвелася з дерев’яного лежака й буквально виповзла із літнівки, де зазвичай ночували найняті сезонні працівники. Зі сльозами на очах, жалісливим ойканням і квартою зароблених ягід пошкандибала з двору. Марія залишилася. Сказала, щоб пан Зданевич не хвилювався і не шукав більше нікого — вона впорається за двох.

У Марії була довга, мов змія, чорна коса й дивний голос — як у садової горлички, коли та туркоче до голуба. А ще незвичайна усмішка — так до Ромчика не усміхався ніхто. Здавалося, Марія, не торкаючись вустами, на відстані цілує його тією усмішкою.

Марія справді справлялася за двох, але, попри таке завантаження роботою, весь час тримала в полі зору малого хлопчика, який грався на розстеленому ходнику [19] в садку, у затінку дерев. Щоразу, приносячи кошик із трускавками, вона встигала вихопити для нього найкращу, найбільшу ягоду. Можливо, відкладала її ще на плантації. І якою б не була стомленою, додавала до трускавки свою усмішку, від якої на її щоках з’являлися дві маленькі круглі ямочки. Ромчикові дуже кортіло торкнутися тих ямочок пальцем, але він не наважувався.

За три дні вони заприятелювали. А третього вечора, коли Ромчик уже лежав у ліжечку в своїй кімнаті, хтось обережно постукав у шибку. Він подумав, що то якась нічна пташка. Хутко скочив на ноги, відсунув фіранку — за вікном стояла Марія. У неї за плечима виднівся таємничий блідий місяць зі скошеним одним боком.

— Ромцю, ти чуєш, як зозуля кує? — запитала Марія через відчинену кватирку. — Сьогодні особлива ніч… Якщо зозульку гарно попросити, то вона може накувати багато-багато щастя.

Ромчик прислухався. Але зозулі не почув.

— А ти вийди, вийди, маленький. Тут чутніше.

Він знав: щоб відчинити вікно, треба підважити шпінгалети. Але до верхнього не міг дотягнутися, а нижній так міцно засів у заглибині підвіконня, що його навіть повернути не вдалося. Мабуть, Ромчик таки мало каші їв, от і бракувало сил. Але ж йому так хотілося почути зозулю і стати щасливим! Так хотілося! Прочинив двері й тихенько почалапав до виходу. Двері він відчиняти вмів. Дім, залитий місячним сяйвом, міцно спав. Ніхто малого не зупинив.

Марія чекала біля порога. Підхопила його на руки, притисла до себе, збігла з веранди у двір. Вона плакала й цілувала його, плакала й цілувала. І відходила все далі від будинку.

Він так і заснув у неї на руках. Прокинувся і не міг зрозуміти, де опинився. Марія сиділа просто на землі, він — у Марії на колінах. Щось колюче штрикало в щоку, над головою дзижчали комарі. Озирнувся — та вони ж у лісі! Навколо завмерли височенні дерева, як суворі чатові — навіть не хитнуться, не ворухнуться, попереду — кущ, за яким вони з Марією заховалися, над головою — густа ялинова лапа. А неподалік, на ґрунтовій дорозі (мабуть, це та, що пробігає повз їхній маєток аж до міста), тупотять копитами коні й когось розпачливо гукають вершники. «…а-а-а-не! …и-и-ичу!» — котиться лісом луна.

Та це ж їхній конюх і агроном. А гукають вони його. «Ром-а-а-а-не! Па-ни-и-и-чу!» Хотів відгукнутися, але Марія миттю затулила його рот долонею.

— Мовчи, Ромцю! Заради всього святого, не озивайся!..

— Чому? Це ж дядько Григір і Тодось. Вони мене гукають. Я хочу додому! Відпусти мене!

Марія ще сильніше пригорнула його до себе.

— Тихо, тихо, синочку!

— Я не твій синочок!

— Мій, мій… Ти мій синочок…

Небо розітнула блискавиця. Почалася гроза. Марія пересіла ближче до ялинового стовбура, під густу колючу крону, що не пропускала дощу, накрилася якоюсь одежиною, нахилилася над ним, затуляючи своїм тілом від зливи.

— Не бійся, маленький! Ця гроза ненадовго. Такий дощ хутко проходить. Зараз минеться… Зараз… Ти спи… Спи…

Він іще трохи порюмсав і заплющив очі. Монотонне шурхотіння дощових крапель між листям заспокоювало, заколисувало.

Люлі, люлі, люлі…

Налетіли гулі,

Сіли на воротях

В червоних чоботях…

А-а-а! А-а-а!..

А-а-а! А-а-а!..

Гулі в червоних чоботях витерли йому сльози крильцями й весело затуркотіли. А потім прийшли котики — біленький і сіренький. А за ними паничі принесли калачі.

Тим часом вершники поскакали назад до маєтку, за ними покотилася і луна. Марія ще якийсь час посиділа під деревом і вийшла на дорогу. Мабуть, їй важко було його нести. Авжеж, важко. Час від часу вона зупинялася, щоб передихнути, але з рук його не спускала. На світанку прийшли до села. Дощ давно стих. Густий туман огортав хати, садки, застилав дорогу так, що навіть Маріїних ніг не видно було, здавалося, що вона просто пливе крізь туман, тримаючи на руках Романа. Та припливли вони туди, куди треба було — до Маріїної хати.

Після тривожної ночі й довгого переходу він проспав аж до обіду. Коли прокинувся, Марія сиділа поруч, на ослінчику. Сиділа й не зводила з нього своїх щасливих карих очей.

— Як же ти солодко спиш, синочку, — усміхнулася. — Який ти, Ромцю, солоденький!

Він знову здивувався: чого це Марія називає його синочком? Хотів заперечити. Але не встиг. Увагу відволікла руда кицька з білими лапками — ніби в білі шкарпеточки вдягнена. Вона скочила на ліжко, замуркотіла під вухом, лизнула язиком у вухо. Ромчик затулився руками, вивернувся, перекотився на другий бік. Кицька перескочила до стіни. Вона була ще молодою, майже котеням, і хотіла гратися.

Зайшла якась жінка, принесла молоко в літровому слоїку та мисочку з пухкими оладками.

— Пий, дитино. Молочко свіженьке, щойно від корови. І ти, Марусю, поїж. Лиця на тобі, бідолашній, немає.

Він не хотів молока. Марія внесла в’язанку дров, розпалила піч, зварила пшоняну кашу. А потім вони пішли гуляти. Від дощу вже й сліду не залишилося. Земля ввібрала у себе воду, просохла й дихала жаром. Озеро гойдало на сріблястому плесі кущики жовтих водяних лілій. Над головою літали метелики і пташки. Було так гарно і спокійно, що Ромчик забув і про маму, і про тата, і про свій дім.

А ввечері біля хати зупинилася фурманка. Мабуть, коней поганяли, як на перегонах, бо вони аж хропіли й фиркали густою піною. З фурманки зіскочив тато. Щосили рвонув на себе двері, сердито обвів поглядом кімнату. Обличчя бурячкове й перекошене від люті, очі — як дві тоненькі скалочки, руки тремтять.

— Романе, марш до фурманки! Хутко!

Але Марія так міцно притисла його до себе, що не вирватися.

Батіг голосно свиснув у повітрі й упав на Маріїне обличчя. На Ромчика закапотіла кров. Він злякався і голосно заплакав. Тато відірвав його від Марії, штовхнув до дверей і продовжив шмагати її — по плечах, по руках, по голові — поки та не впала. Переступив через розпростерте на долівці тіло, підхопив сина на руки й пішов з хати.

— Це божевільна, — сказав, коли вони сіли на фурманку. — Божевільна викрадачка дітей.

І вже потім, не так для Ромчика, як для себе:

— Воно й до поліції можна було б звернутися, хай би запроторили в жовтий дім, щоб просиділа там аж до смерті. Тільки ж дурних балачок потім не оберешся…

Ромчик не знав, що то за жовтий дім, у якому треба було б поселити Марію. У їхньому селі такого точно не було. Цікаво, він більший і новіший, ніж їхня хата? Але запитувати тата не посмів.

Марію він більше ніколи не бачив.

16

Боцюн (діал.) — лелека.


17

Трускавки (пол.) — полуниці.


19

Ходник (діал.) — тканий килимок.


18

Візігорно (діал.) — витончено, делікатно.