Зустріч із третьою жінкою-загадкою чекала на шляхтича Савицького в маєтку Неродових. І ця загадка, яку він так і не зумів до кінця розгадати, стала його фатумом.
Якби він не поїхав на те весілля…
Якби не заглянув у її очі, що нагадували морську безодню, і не пірнув у них, як у вир з головою…
Якби вона не запросила його до танцю…
Якби…
Але ж недарма кажуть, що долю і не обійдеш, і конем не об’їдеш.
Приїхав Савицький до Неродових, щоправда, не на коні, а на чорній автівці «Ford» останньої моделі. Бум на авто, що розпочався після закінчення Світової війни, не обминув і волинські терени. Особливо їх додалося за останнє десятиріччя, коли про криваве лихоліття вже трохи призабулося, а випотрошені війною гаманці знову наповнилися злотими. Але таких моделей авто — на пальцях однієї руки можна полічити. Роман замовив свою покупку ще півроку тому і спеціально їздив по неї до Кракова.
Розкішний чорний блискучий «Ford» серед білих снігових заметів здавався справжньою дивовижею, що несподівано впала з небес на цю вузьку покручену сільську вулицю, поміж хатин із солом’яними стріхами та маленькими вікнами на шість квадратних чарунок. У кожному вікні виднілися приплюснуті носи та зацікавлені очі, які супроводжували заокеанську машину аж до маєтку.
На подвір’ї Неродових уже стояли кілька кінних екіпажів із випряженими гнідками та вороними, що наминали сіно й овес, та один синій «Volkswagen», припорошений снігом. На ньому, як з’ясувалося, прибула з Луцька Маргарита. Марго вже давненько закінчила водійські курси, сама кермувала, а в разі потреби могла навіть полагодити свого пузатенького німецького «жука» — її випещені богемні долоні любили покопирсатися в його залізному нутрі.
Весілля годилося почати з вінчання. Така традиція. Але її довелося порушити. Увечері, напередодні таїнства шлюбу, отця Андрія звалила з ніг інфлюенца. Гарячку не вдавалося збити ні молитвами сердешної паніматки, ні травами та настоянками, ні ліками. Неродови спочатку запанікували, а потім заспокоїлися і вирішили не шукати іншого священика та іншої церкви — краще тиждень зачекати на вінчання. Але ж весілля вже не відкладеш — усе приготовлено, наварено, напечено, навуджено, з музикантами домовилися, гостей запросили.
Такий поворот мав і свій плюс, про який Неродови не говорили вголос. Вінчатися молоді мали у православній церкві Різдва Пресвятої Богородиці, а серед весільних гостей — люди різних конфесій: Роман Савицький — католик, Лісмани — іудеї, Завадські — адвентисти. Прибув навіть караїм Леон Ешвович із дружиною, той самий архітектор, який проектував будиночок-фортецю для Соні. Він найперше попрямував до свого творіння, з гордістю показуючи своїй чорнявій половині архітектурні цікавинки, які придумав рівно десять років тому. Неродови побоювалися, що не всі іновірці погодяться їхати до їхнього храму. Тож тепер із легким серцем пішли на те, щоб провести обряд вінчання наступної неділі, у тіснішому колі. Священик, який став уже їхнім родинним духівником, повинен до того часу одужати.
Уже пізніше вони переконаються, що нічого випадкового не буває, і визнають, що це сама пані Доля підкинула ту інфлюенцу отцеві Андрію, а заодно внесла свою поправку в їхній весільний сценарій. Бо якби не це втручання…
Гостей зібралося небагато — саме стільки, щоб вмістила святкова зала. Чорні костюми чоловіків ніби уніфікували своїх господарів і зрівняли їхні статуси. Лише Савицький виділявся на тлі темної класики своєю світлою трійкою у стилі «втомленої» елегантності, що в тридцяті роки від принца Уельського Едуарда VIII хутко розійшлася по всій Європі й добралася нарешті й сюди. Та він і сам нагадував імпозантного й галантного принца, уже позначеного шляхетною сивиною і трохи втомленого бурхливим життям. Не дивно, що лукаві бісики з жіночих очей зусібіч рвалися до нього — і ні-ні, та й всідалися то на обличчі, то на стрункій, як у парубка, поставі, то на імпозантному костюмі. Та намарне пані сподівалися на взаємну увагу.
Зате власниці тих бісиків різнилися всім — і сукнями, і капелюшками, і взуттям. Тут, в одній залі, поєдналися не просто різні модні віяння — самі пані та панянки наче прибули з різних епох. Молодий лише недавно вибився в люди, від небідного землевласника піднявся до статусу заводчика і приєднався до дрібної шляхти. Тож у жіноцтва роду Босовичів було ще те уявлення про панське вбрання. Здавалося, воно повитягало його із пересипаних нафталіном сільських куферів і тепер гонорово демонструвало старомодні бальні сукні — ще з кринолінами та турнюрами, з довгими шлейфами, тісними корсетами, брошками й широкими поясами, туго стягненими на далеко не осиних станах.
Пані, запрошені з боку молодої, мали кардинально протилежний вигляд. Хтось дефілював у стильній спідниці та жакеті а ля Коко Шанель, хтось у вкороченій сукні із заниженою талією, хтось у балахоні — модному віянні з Відня, де воно народилося ще у двадцяті роки, але докотилося до Волині лише тепер. У вихорі танцю час від часу відкривалися глибокі декольте, прикриті супермодними хутряними накидками, зблискували коштовні кулони та намиста, розвівалося кольорове пір’я на чудернацьких капелюшках.
Жінки прискіпливо оглядали Маргариту: маленький капелюшок-каска без жодної квітки чи пір’їни, здавалося, якимось дивом тримався на короткому каштановому каре. Під розкішною песцевою горжеткою, яку вона недбало кинула на столик у вітальні, виявився атласний приталений піджак із підплічниками — останній писк моди третього десятиліття. Підплічники робили гонорову емансипе ширшою у плечах і дещо маскулінною. Сільські старомодниці перезиркувалися та кривили носами: «Фу! Яке неподобство, ці чоловічі плечі!» Та й шкіряні ботильйони зі шнурівками, але без високих підборів, на думку ошляхетнених плетух, геть не підходили до весільного дрескоду. Але Марго було глибоко начхати на думки, позирки та кривляння старосвітських матрон. Вона відразу поклала око на шляхтича у світлій трійці.
— Це той самий містер Ікс?.. — запитала Лінду.
— Ні, це містер Ігрек, — віджартувалася Лінда.
— Та хай і Зет. Хай просто пан Козюлькін чи Свинарчук. Але ж який шляхетний, таємничий і дуже, ну ду-у-у-же самотній.
— Звідки тобі це відомо?
— По-перше, ти сама мені колись розповідала. Пригадуєш?
— Можливо, й пригадую. А що по-друге?
— Що по-друге, що по-друге… Та він кричить, просто-таки волає своїм утомленим поглядом голодного самця: «Я самотній! Самотній! Самотній! Знайди мене, о прекрасна незнайомко!»
— Прекрасна незнайомка — це, звісно, ти?
— А хіба тут є хтось прекрасніший за мене?
— А й справді… «Хто може зрівнятись з моєю Марго?» — тихо заспівала Лінда.
— Ти мені аріями голову не заморочуй. Знайом уже зі своїм паном Савицьким. Я з першого погляду його вичислила.
— І вирішила з ходу атакувати такого досвідченого спокусника? — стенула плечима Лінда. — Дивися, щоб не довелося потім самій оборонятися. Він, знаєш, такий…
— Найкращий спосіб оборони — наступ, — Марго тупнула ногою в ботильйоні, взяла Лінду за лікоть і повернула до Романа. — Знайом! Негайно!
— Ну-ну, дивися не промахнись.
— Ображаєш, дорога моя Ліндо! Щоб я та промахнулася?! Марго ще та амазонка! Мої стріли завжди поцілюють у яблучко.
— Постарайся все-таки не вбити його, войовнича амазонко.
— Щось твій оптимізм — як у мерця пульс. Ніби вже шкодуєш за своїм гостем. Не журись, Ліндусю! І не думай про погане! Цей пан Роман мені ще живим знадобиться. — Марго стала перед своєю мішенню. — О, я стільки чула про вас, пане Романе! І саме таким вас уявляла! Саме таким! — Вона простягнула праву руку Савицькому і вже ладна була вчепитися в нього лівою. Учепитися й не відпускати.
Марго справді не раз чула від Лінди про багатого шляхтича, який живе самітником у розкішному будинку в центрі провінційного містечка, чудово танцює, багато подорожує і чомусь утаємничує своє сімейне становище. Нібито й не розлучений офіційно, але й дружини поруч із ним давненько немає. Аделя Савицька ще два роки тому поїхала в Італію до батьків і чи то в Середземному морі втопилася, чи розчавив її ненароком той італійський чобіт, залишивши з Аделі тільки мокре місце. Принаймні про її повернення нічого не чути. Тож Роман зостався тут радше як управитель маєтностей — своїх і жінчиних. То чого б це такого чоловіка не взяти в полон? Ну хоч ненадовго, бодай на день. Принаймні цікавішого й елегантнішого кавалера серед цієї різношерстої провінційної публіки все одно немає.
— Радий, що не розчарував, — Савицький поцілував її простягнуту руку й усміхнувся до Лінди, яка стояла поруч із Марго.
— Перший танець мій, як і домовлялися?
— Отакої! — засміялася Марго. — Надіялась Настя на краплинку щастя, а воно вже до іншої у келишок капнуло.
— Бажаю вельмишановній Насті цілий океан щастя. Але ми вже домовилися, а порушувати слово — це якось не ґречно.
— Слів сьогодні буде ще багато. А я терпляча — дочекаюся! — засміялася Марго, ледве стримуючи роздратування.
Мабуть, вони змовилися не дати їй шансу дочекатися чи, може, й справді заздалегідь домовилися про всі танці. Бо Савицький уже втретє запросив Лінду на вальс. Якби він відірвав від неї погляд і озирнувся навколо, то побачив би, як його буквально пронизують дві пари очей. Від дверей зали за дружиною та її партнером печально стежив Данило. А від стола ревниво дивилася Софі. Нареченій було боляче за тата, який не міг танцювати, і прикро, що мама так відверто кокетує з багатим шляхтичем — на очах у всіх гостей, незважаючи на чоловіка, так, наче це її власна вечірка, а не весілля доньки. Прикрість перейшла у гнів, гнів породив рішучість. Вона чекала.
Оголосили «білий» танець. Зала захвилювалася, заусміхалася. Більшість пань стали навпроти тих самих кавалерів, які перед цим запрошували їх. Розпашіла Лінда підійшла до Романа, вже й простягнула до нього свої повнуваті білі руки в мереживних рукавичках до ліктів, уже й підняла їх, мов лебедиця крила, готова злетіти й полинути на хвилях вальсу. Але просто перед нею несподівано випірнула Софі. Дівчина вдала, що не помітила маминого наміру, відвела вбік її простягнуті руки-крила, заступила Лінду собою, закрила розкішним вельоном, сяйнула аквамарином очей на Савицького, звабливо всміхнулася, зробила глибокий реверанс і поклала руки йому на плечі.
— Сподіваюся, пан не відмовиться від запрошення молодої?
— Як можна? Матиму за честь.
Заміна була такою несподіваною і неймовірною, що він на мить сторопів, утратив відчуття часу й реальності. Здалося, що хтось раптом змахнув чарівною паличкою і замість Лінди теперішньої послав до його рук Лінду колишню — юну, свіжу, як біла ранкова троянда ще з крапелькою роси, якимось дивом вихоплену з минулого, воскреслу спеціально для нього, для цього дамського вальсу. Високі груди, гнучкий стан, жагучий погляд, ще по-дитячому припухлі напіврозтулені вуста, ніжна атласна шкіра без натяку навіть на тонесеньку зморщечку, розкішне волосся кольору темної міді під білим вельоном… Від неї струменів запаморочливий аромат юного, тільки-но розквітлого тіла і йшло таке потужне гаряче тепло, що Роман Савицький відчув себе піддатливим воском. Віск м’якшав, м’якшав, м’якшав, утрачав колишню форму, ось-ось він мав упасти додолу й розпластатися біля дівочих ніжок. Молода могла взяти той безформний, розімлілий від її тепла віск у свої тендітні долоні й знову виліпити з нього чоловіка — іншого, нового, такого, якого б вона забажала.
«Яке диво ця Софі! Яке прекрасне, неповторне диво! Але чому, чому ця сімнадцятирічна панянка, ця німфа, ця чарівниця-ворожайка, ця відьмочка з такою потужною енергетикою, що могла б собі підкорити кого завгодно, вибрала за чоловіка цього неотесаного й примітивного Босовича? Навіщо їй нахабнуватий селюк, що недавно переселився до містечка і вже вважає себе гоноровим шляхтичем? Це ж просто ненормально, аномально. Зрештою, і несправедливо! Він же не вартий навіть одного її пальчика», — гарячково думав Савицький.
Кров шугонула йому в голову, запульсувала у скронях, розривала набухлі жили. Дико хотілося зірвати з юної нареченої цей дурнуватий вельон, шпурнути його Михалкові Босовичу — хай забирає і йде геть! — а саму Софі підхопити на руки й винести з тіснуватої задушливої зали. А тоді посадити її у свій «Ford», увімкнути найвищу швидкість і мчати, мчати, мчати на всіх парах — крізь хуртовину, що раптом несамовито закружляла під вікнами, крізь білі замети, крізь колючий вітер та тріскучий мороз. І зупинитися там, де не було б більше нікого, лише він і вона. А тоді… А тоді хай буде що буде. Мить щастя з нею варта всіх тих років, які він мав би ще прожити без неї.
«Що зі мною? Це ж якась мана, схиблення, божевілля — так раптом запасти на панянку, яка в доньки годиться. Це ж… Отямся, Романе, поки не пізно! Зупинися! Втікай звідси! Їдь додому чи куди завгодно, аби подалі від цього будинку й від цієї чужої нареченої».
Але дика пристрасть уже стугоніла в жилах і не зважала на його розпачливі спроби припинити цей шал, відкинути спокусу, повернути свою спокійну, «втомлену» шляхетність, якою він завжди так пишався й виділявся серед інших.
За дверима зали витирала сльози й ретельно припудрювала їхні сліди на щоках Лінда. Їй було нестерпно соромно — це ж усі бачили, як донька буквально з-під носа забрала в неї партнера. А він… Він наче того й чекав. Міг би сказати, що його вже запрошено. Міг би… Куди ж поділася його галантність? Чи її й не було? Усе напускне, несправжнє, фальшиве… Цей Савицький такий же мужлан, як і всі інші тутешні чоловіки. І чого це її так тішила його увага? Ах, сьогодні та увага, мабуть, таки трохи перейшла дозволені межі й вилилася у флірт. Але який фінал! Який ганебний фінал!
А біля весільного стола аж нетямився Михайло Босович. Вливав у себе зубрівку — келих за келихом — і люто стискав кулаки, ладний накинутися з ними на Савицького. Де таке бачено, щоб молода так відверто кокетувала з чужим чоловіком, та ще й на власному весіллі! А як цей підстарок дивиться на неї, на його, Босовичову, жінку! Згребти б його за барки та змолотити, як перестиглий сніп жита на току. Але ж ця бісова шляхта осудить не Савицького. О ні! Він же свій, він освічений, багатий, шанований, впливовий. Винним зроблять його, Михайла Босовича — парвеню, що тільки-но вишкрібся із болота, піднявся з Івана до пана. Та й розколошкати весілля — це не яблуко з яблуні зірвати. Що з тим робити далі? І не з’їсти, й не викинути.
І раптом він зрозумів, як помститься за свою ганьбу. І кому помститься.