На світанку до обшарпаного будинку в передмісті Петрограда підійшов високий чоловік у старому, добряче потертому, тіснуватому, явно не з його плеча, матроському бушлаті. Він обережно постукав у вікно над височеньким підмурком і прислухався. Загорнутий у густий туман, як лялечка шовкопряда в кокон, будинок не відгукнувся жодним звуком. Чоловік перейшов до дверей, поторгав за ручку, затарабанив по утлих дошках, спочатку тихо, потім голосніше, а тоді припав до них вухом. По той бік щось зашаруділо, опісля скрадливо скрипнуло, хтось обережно пройшовся дерев’яною підлогою, ледь чутно зітхнув і сторожко завмер. Чоловік навіть чув тривожне дихання за дверима й злякане калатання серця. Так жінки бояться непроханих гостей.
— Елізо, це ви? — проштовхнув чоловік ледь чутний шепіт у тонку щілину між дверима й одвірком.
— Хто там? — подала нарешті голос жінка.
— Лінда у вас?
— Лінда? Яка ще Лінда? Не знаю я ніякої Лінди. Йдіть собі, чоловіче, звідки прийшли.
Чого вона так злякалася?
Годину тому він так само стукав у двері своєї квартири на Василівському острові. Двері відчинив якийсь похмурий чолов’яга в розхристаній гімнастерці. На запитання, а де ж господиня квартири, відповів триповерховим матом і плювком за поріг.
«Ніякої господині тут немає, — прохрипів. — Ми тепер господарі. А якщо товариш моряк шукає ту буржуазну контру, яка жила тут раніш, то нічим допомогти не можу. Сам хотів би знайти. Щоб задушити ось цими своїми руками».
Після такої лютої тиради залишалося розвернутися й піти геть.
— Елізо! Це ж я, Данило Неродов, — сказав уже так, щоб вона почула його голос.
Поспішне шкрябання ключа в замку, скрегіт залізного засува, ляскіт клямки об дерево — й нарешті сама Еліза, у банному синьому халаті до п’ят і з чималим дерев’яним дрином у руці. Вона й справді злякалася і, вочевидь, готувалася до самооборони. Але побачила, хто прийшов, і відкинула свою підручну зброю.
— Господи! Куди ж ви запропастилися, пане Даниле? Де вас стільки часу носило? Ми вже й не знали, яку свічку за вас ставити — за здоров’я чи за упокій. Бідна Лінда так спереживалася, що на неї дивитися боляче. А Софі… Наша маленька Софі така красунечка, така розумниця! Вона так чекала татуся, так…
Еліза не договорила. На порозі кімнати стала сама красунечка й розумниця. Вона протерла рожевими кулачками очі, роззирнулася і хутко почалапала вузьким коридорчиком до Елізи. Але, вгледівши незнайомого чоловіка, нерішуче зупинилася. Якусь мить зацікавлено розглядали одне одного: вона — високого худого дядька з чорною борідкою і в шкіряному бушлаті, він — маленьку дівчинку в нічній білій льолі, з мигдалеподібними аквамариновими оченятами й розпущеним волоссячком кольору темної міді («А було ж при народженні чорним, як у Лінди», — подумав). Йому не терпілося хутчіше підхопити свою принцесу на руки, міцно пригорнути, притиснути до серця. Але боявся налякати малу — он як недовірливо позирає напівсонними оченятами на дивного гостя. Здається, ще мить — і розплачеться. Вже готував слова, щоб заспокоїти, утішити плаксу. Проте дівчинка виявилася не з лякливих, вона усміхнулася до нього й відважно почалапала до Елізи.
— На ручки! — сказала примхливо.
Еліза миттю виконала вимогу малої, підхопила її на руки, погладила по розкуйовдженій голівці.
— Це твій тато, — показала на Данила.
— Та-то… Та-то… — повторила дівчинка, як папужка. Вона не раз чула це слово, але поки що не усвідомлювала, що воно означає.
— Підеш до мене? — Данило вже роздягнувся і навіть зазирнув до кімнати, де спала Лінда.
Соня запитально глянула на Елізу й відважно простягнула до нього долоньки. Здалося: на його руки, обвітрені, зашкарублі, огрубілі, звиклі лише до зброї, присів легкокрилий кольоровий метелик. Дивна суміш почуттів — любов, щем, захват, бентега, ніжність, тривога, острах — гарячою хвилею прокотилася через нього, заполонила груди, залоскотала горло й вихлюпнулася сльозами з очей. Він ще ніколи не тримав на руках таке крихітне, таке пахуче дивовижне тільце. Обійняв малу, занурився обличчям у волоссячко, що пахло молоком і рум’янком, вдихав цей солодкий дитячий запах, вбирав його в себе — відтепер він буде у ньому завжди і скрізь, куди б його не закинула доля. Осінньому сонечку також хотілося обійняти його, але дівчинка лише провела долоньками по неголеному обличчю — вагалася, бо ще не знала, чи можна маленьким дівчаткам обіймати тата.
Еліза ж тим часом пояснювала, чому так злякалася, коли почула стукіт у двері. Вона подумала, що це за Ліндою, що її все-таки розшукали й ось прийшли, щоб забрати. Хто розшукав? А було кому…
Із квартири Неродових зробили комуналку. Підселили до неї молоду сім’ю з хлопчиком-підлітком та самотнього революціонера, комісара якогось штабу. Комісарові, звісно ж, віддали найбільшу кімнату. Еліза змушена була повернутися додому, бо місця для неї не залишилося. Перевезла до свого будинку кілька картин, два порцелянові сервізи та столове срібло. Лінда з дівчинкою жила тепер у кімнаті для прислуги, яка не могла вмістити всіх речей, що були у квартирі. Зрештою, їх ніхто й не збирався віддавати: сусіди-новосели спали на меблях Неродових, ходили по їхніх килимах, користувалися їхнім кухонним посудом.
Еліза майже щодня навідувалася до Лінди та Софійки. Була для них і помічницею, і захисницею. Вона відразу запримітила, що новий жилець накинув оком на Лінду. Молода жінка жила в постійному страху, панічно боялася вийти на кухню, ночі проводила, забарикадувавшись у своїй кімнаті. Але хіба можна сховатися від всюдисущого зла, яке постійно стежить за тобою і чигає на тебе, як стерв’ятник на здобич?
Того вечора Еліза вже поверталася з Василівського острова. Думала про маленьку Софі, яка несподівано затемпературила й захлюпала носиком, про перелякану Лінду. Це ж уночі дитині треба буде нагріти молока чи чаю, а її мама не посміє вийти з кімнати на кухню. Хтозна, що може статися з дитиною до ранку. На душі було мулько, додому їхати геть не хотілося. Вона повернулася і майже побігла назад. І добре, що побігла. Ліндин крик чути було від вхідних дверей, але підселені сусіди ніби позаливали собі вуха воском і позаклеювали роти. Еліза кинулася на кухню, схопила перше, що потрапило на очі, — сковороду.
Ґвалтівник лежав посеред кімнати нерухомо. Вони не знали, непритомний він чи мертвий. Поспіхом зібрали найнеобхідніший одяг, Еліза взяла на руки Софійку, Лінда вхопила скриньку з коштовностями — і з квартири, у темінь ночі. Двері кімнати, за якими причаїлося наполохане сімейство сусідів, так і не відчинилися. Це й на краще. Воно бачило, як Еліза пішла, але не бачило, що вона повернулася, а отже, і розшукувати її ніхто не буде. І все ж кілька днів жінки взагалі не виходили з будиночка в передмісті, з жахом прислухалися до кожного звуку за дверима. Лінда після того довго не розмовляла, не могла вийти зі ступору. Еліза взяла на себе і дитину, і клопоти про харчі.
Данило слухав Елізу й міцно пригортав до себе Софійку. Так із нею на руках і зайшов до кімнати, де спала дружина. Лінда кілька разів то заплющувала, то знову розплющувала очі, недовірливо всміхалася. Їй здавалося, що Данило із Софійкою на руках — просто сон. Вони так мріяли зустріти Софійчин день народження разом, усією сім’єю. І ось така несподівана радість!
— Мамусю, це — тато, — пояснила їй мала. І додала після короткої паузи: — Він не всіхній, а тільки мій тато. Правда ж, тату?
— Правда, — підтвердив Данило. — Я лише твій.
Еліза вже брязкотіла посудом на кухні, накривала на стіл. Сніданок вийшов дуже скромний — чай із якимись місцевими травами, черствий чорний хліб, кілька грудочок цукру. Але вони думали не про їжу.
Затримуватися в Петрограді не можна було. Липові документи, поспіхом виготовлені в армійській канцелярії, не давали Данилові жодної гарантії. Трохи прискіпливіший погляд якогось перевіряльника — і все: затримання, арешт, розстріл. Та якби ж то розправилися лише з ним. А що буде з Ліндою і Сонею?
Того самого вечора Неродови мали вирушити з міста. Еліза була сама не своя, півдня проплакала і вже перед самим прощанням заявила: хочуть вони того чи ні, але вона їде з ними. А що їй робити у цьому збожеволілому місті? Гувернантки вже нікому не потрібні, починати нове життя робітницею на якомусь заводі — пізно, та й не її це. А головне… Головне: як же їй бути без Софі? Вона навіть не припускала, що могла б розлучитися зі своїм маленьким божеством.
На серці в капітана Неродова було тривожно й неспокійно, як ніколи. Він часто ризикував, але завжди — лише своїм життям. А тепер… Куди він їде? Куди везе кохану жінку й дитину? На що їх прирікає? По суті, вирушили вони з червоного Петрограда в невідомість. Грошей — катма. Те, що зберігав у імператорському банку з думкою використати згодом на добудову власного будинку, пропало. Про заробіток протягом останніх років і не йшлося — добре, що після стількох запеклих боїв, пригод та перипетій узагалі залишився живим. Виручити мають хіба що деякі речі, прихоплені з квартири. А найбільша надія — на родинні реліквії.
Коли вони гостювали в Данилових батьків, мама подарувала невістці кілька старовинних прикрас. Таке придане мало б дістатися доньці, але її в Неродових не було.
«Мусиш народити нам онучку. Обов’язково! — усміхнулася. — Це для неї. А поки що носи сама. Це ще від моїх предків. Наші жінки носили їх як обереги, тому, кажуть, і були щасливими. Жоден чоловік не загинув, хоч усі вони десь воювали — хто з турками, хто з поляками, хто з японцями. І жоден не зрадив жінку. Не було цього в нашому роду. Тож бережи. І хай наш Данилко буде при тобі щасливим».
Як стало вже геть непереливки, то дещо з домашнього скарбу, частину столового срібла й кілька ще дівоцьких прикрас господині Еліза поміняла на продукти. Проте, навіть голодуючи, Лінда ховала коштовності, подаровані свекрухою. Тепер вони можуть стати в пригоді. Шкода, звичайно, але якщо забракне коштів, то по приїзді до Києва їх доведеться продати. Щоб придбати землю і розпочати нове життя.
Мусив зізнатися собі: якби не Павло Скоропадський, він би не відважився на цю мандрівку. Можливо, пробралися б до Лібави чи навіть до Риги. Але цей поклик землі пращурів, що несподівано для нього самого раптом озвався в душі й защемів, забринів, обнадіяв, як обнадіює ледь видимий на обрії берег заблукале під час морського шторму суденце… І цей чоловік, із яким у них так багато спільного: обидва — українці, вихідці зі шляхетських родин, що мали козацьке коріння, обидва жили й навчалися в Санкт-Петербурзі, були офіцерами Російської імператорської армії, пройшли Світову війну, шукали правду і, здається, нарешті знайшли її.
Тепер він осяде на рідній землі, збудує свій дім, заведе господарство, як це зробив колись його прадід під Білгородом, і вже ніколи — ні на день, ні на мить! — не розлучиться з Ліндою і Сонею. Хіба він за довгі роки поневірянь і випробувань не заслужив такого простого людського щастя?
У Гетьманаті нікого не цікавила перспектива одомашнення досвідченого морського вояка. В Україні з’явиться ще один поміщик? Але поміщиків вистачає. А ось захисників молодій державі дуже бракує. Скоропадський формував Окремий корпус морської охорони. Там до зарізу потрібні такі досвідчені, випробувані в боях, гартовані війною офіцери. Тож капітан Неродов мав хутко, просто-таки негайно влаштувати свої справи з купівлею землі, залишити там сім’ю і вирушати до Одеси.
Землю йому порекомендували на волинському Поліссі. Там є села, де майже половина землі «гуляє». Під час Світової війни російський генерал Брюсилов, застосовуючи тактику випаленої території, провів примусову евакуацію місцевого населення на схід. Повернулася до своїх господарств заледве половина, а подекуди й третина селян. Ґрунти, щоправда, у тих місцях не дуже родючі, зате дешевші, ніж чорноземи, значно дешевші. А місця гарні, дуже навіть гарні. І дичини в навколишніх лісах багато, і риби в озерах та річках аж кишить. А ягід! А грибів! Недаремно ж там збудував свої дачі сам князь Радзивіл. А ясновельможний мав і добрий смак, і великий вибір.
Посилання на Радзивіла та справді низька, просто-таки смішна, порівняно з іншими регіонами, ціна на нічийну землю і спонукали Данила пристати на цю пропозицію. Навіть родинних коштовностей не довелося продавати — хай залишаються Лінді.
За три дні він уже був у поліському Багнику.
— Не вірте, якщо хтось стане жвандіти, що село назвали так, бо після дощів тут уся земля в непрохідне багно перетворюється, а ми в ньому, як підсвинки, бабляємося. То неправда! Так над нами сусіди-топильчани кпиняться, — узявся переконувати Данила сільський голова, що донедавна називався солтисом. — Ґрунти у нас піщані, воду хутко вбирає пісок, тож ходитимете, як по шосейці, навіть гумових калош не треба. А Багник — через те, що навколо багато багна, зілля поліського, помічного вельми. Воно споконвіку кущиться оно на торф’яниках, та й не тільки на них. По всьому лісу вже розповзлося, на всіх галявинах — хоч косою коси, аж до самої Ружиці добралося. Он там, де річка робить круте колінце, колись перша хата з’явилася. До війни тут було сто двадцять господарств, тепер залишилося десятків чотири. Отож, місця вистачає — вибирайте, пане, де душенька ваша забажає.
Ще за десять днів Данило привіз до села дружину з донькою та Елізу. Їх тимчасово поселили в одній із уцілілих нічийних хат. Поки Еліза наводила в ній лад і розкладала пожитки, найняті робітники вже збиралися вирушати до лісу по деревину, а на цегельному заводі в сусідньому містечку Данило домовився про цеглу. Ще трохи — і на купленій землі енергійно зацюкають сокири та забринять пилки. Старенький архітектор, якого Данилові нараяли в Луцьку, мав контролювати будівництво. Погодився він на це не одразу. У місті, що після Світової війни розбудовувалося прискореними темпами, запит на його не вельми поширену професію був просто шалений. А якщо вистачає роботи в місті, то яка потреба братися ще й за сільський маєток? Допомогло те, що архітектор виявився симпатиком Скоропадського. «Ну, якщо пан Неродов особисто знайомий із Гетьманом…» Пообіцяв, що оселя Неродових постане щонайменше місяців за п’ять-шість — звісно, якщо вдасться дібрати добрих майстрів та не виникнуть якісь форс-мажорні обставини й нічого не перешкоджатиме їхній роботі. Часи такі, що загадувати наперед не доводиться. Сам капітан відбув до Києва, а вже звідти — до Одеси, у розпорядження командування Окремого корпусу морської охорони.
Їхав до Одеси з важким серцем і тривожним передчуттям: щось має статися, щось дуже недобре, непоправне. Звідки воно взялося, це передчуття, що крижинкою примерзло до серця? Намагався відірвати, прогнати його, але воно не піддавалося, знову й знову пускало холодні імпульси в кров, зворохоблювало думки та душу. Скільки років Янгол-охоронець надійно оберігав капітана Неродова під час морських мандрів і найзапекліших боїв — і на воді, і під водою: то відвертав від нього кулю, в останню мить змінював її траєкторію так, що вона з посвистом пролітала біля самісінького вуха, то не давав потонути судну, шматованому ураганом чи пробитому снарядом, то несподівано закривав своїм крилом тоді, коли, здавалося, заховатися і врятуватися вже було неможливо. Тепер Данило не відчував присутності цієї невидимої сили. Мабуть, і терпеливому та милостивому Янголові-охоронцеві вже набридли його безконечні військові мандри.
Так, щось має статися. І не лише з ним самим. Данило Неродов мав великий військовий досвід і добре розвинуту інтуїцію, яка підказувала йому, що цю битву вони не виграють. На превеликий жаль. Ідея шляхетна. Просто чудова ідея. Але не ті обставини, не ті можливості, не ті сили…