Магічні праліси, наповнені всюдисущими духами природи та посвистом стріл цілком реальних поліських амазонок… Містичні непрохідні драговини й болота, що поглинули цілі війська чужинецьких зайд, захищаючи від них місцевий люд… Бездонні й всевидячі озера-очі, що, за однією з легенд, є сакральними переходами між паралельними світами… Дивовижна аура Луцька — цього «маленького Риму на Стиру» з його древнім замком, старовинними валами, неймовірним міксом архітектурних стилів, перетином культур та мирним сусідством різноманітних храмів, наче зібраних тут з усього світу… Сотні кілометрів підземних ходів та переходів, які досі ховають нерозгадані загадки минулого…
Дивно було б, аби в такому таємничому краю не існувало таємних товариств, організацій, орденів та братств. Вони здавен пронизували всі соціальні прошарки Волині, надаючи їй особливого шарму та колориту, а заодно й підсилюючи її політичне тло. Узяти бодай масонів, які дуже полюбляли цю землю, що стоїть якраз на перетині світових артерій. Ще в першій половині вісімнадцятого століття у містечку Вишнівці Ян Кароль Мнішек заснував масонську ложу старошотландського обряду — таку собі маленьку філію найпершої, материнської Великої Ложі в Лондоні. Невдовзі з’явилася ще одна — у Дубні. Відомо, що дубенська «Досконала таємниця» засідала в Луцькій брамі. А далі такі закриті організації «вільних каменярів» почали виростати повсюдно як гриби після дощу. Трикутники зі «Всевидячим Оком» — символи масонства — можна було побачити в Луцьку, Острозі, Кременці та інших містах та містечках Волині.
«Свобода. Рівність. Братерство». Ці слова стали ключовими в їхній діяльності, спрямованій, з одного боку, на прославляння Великого Будівничого Світу, а з іншого — на утвердження конкретного державного устрою. Бо кожна масонська ложа мала свою національну та суспільну прив’язку. Коли Волинь перебувала під впливом Польщі, масонські організації на її території були здебільшого польськими і працювали на підтримку Речі Посполитої. А коли опинилася під владою Російської імперії, активізувалися масони, підвладні Великій Російській ложі «Астрея», базованій у Петербурзі.
Підорганізацією волинських масонів був орден тамплієрів, лицарів храму, який затято обороняв християнство. Він також виник у цьому краї не на порожньому місці. Історики дослідили, що в давнину воїни-ченці добралися аж до Волині й навіть збудували свою обитель у містечку Луків, між Ковелем і Любомлем, на шляху від Києва до Варшави. Чому саме тут? Чим їм припала до душі ця тиха, трохи дикувата місцина, оточена первозданними і часто непрохідними лісами? Про це дослідники не знають. Та й чи дізнаються колись? Дерев’яний храм не зберігся, зате залишилися древні вали навколо нього та підземелля на тому сакральному місці, де він стояв. Десь у тих підземеллях нібито може бути захована чаша Ґрааля, яку так ретельно охороняли тамплієри.
Утім, чи саме в цьому Лукові, а чи в іншому, ближчому не до Любомля, а до Любліна, жили тамплієри, — це достеменно не відомо. Але кілька рядків, вихоплених із древніх манускриптів, збуджували уяву місцевих романтиків та фанатиків, підсилювали інтерес до ордену тамплієрів і породжували новітніх храмовників, беззаперечно відданих ідеї захисту християнства.
Новий сплеск масонства на волинських теренах відбувся на початку двадцятого століття, в роки Української революції, коли Симон Петлюра проголосив себе Великим майстром «Великої Української Ложі», наголошуючи на її національно-визвольній місії і відокремивши свою організацію від Великої російської. Фактично Петлюра став лідером українського масонства. Після еміграції Головного отамана військ УНР (спочатку до Польщі, потім до Угорщини, тоді до Швейцарії і зрештою до Франції) на території Волині залишилося багато його соратників, прихильників і симпатиків, командирів, капеланів та вояків армії УНР. В умовах польської експансії вони мали чималий вплив на формування та діяльність українських патріотичних організацій, а заодно продовжували місію Великого майстра.
Отож, масонство — українське, польське, єврейське… А ще малочисельні, зате дуже закриті від загалу групи окультистів і містиків, гностиків та агностиків, радикалістів, комуністів, російських монархістів, ревізіоністів-білогвардійців, ревізіоністів-сіоністів, єврейських бундистів та фолкістів, антисемітів, прихильників «білої» та «чорної» магій, не так таємних, як утаємничених організацій німецьких та чеських колоністів… Прихований у водах житейського моря пласт суспільного айсберга аж кишів таємними ідеями та планами, змовами й задумами, зібраннями й ритуалами.
«Вершки» панівного етносу завжди були схильні до утаємничення і загадковості, полюбляли загортати цілком реальні історії в легкий серпанок містицизму, як цукерку в кольорову облатку. У конституції Речі Посполитої — ні в старій, ні в новій, запропонованій тепер пілсудчиками, — не було пункту про винятковість титулованої польської шляхти й виокремлення її в особливий прошарок. Але чому б не записати його, цей пункт, у статут таємної організації? Чому б не потішити самих себе, знатних і знаних, багатих та успішних, думкою про власну особливість, зверхність над плебсом, над холопами, не гідними давньої слави відважних воїнів-сарматів?
Із появою в містечку Романів товариства «Сармат» світ не перевернувся, його розграфлена після Світової війни мапа не змінилася, не розсунулися межі державних кордонів польської вітчизни, не приєдналися до Другої Речі Посполитої південні землі, де в давнину, ще у другому сторіччі, жили дуже войовничі та надзвичайно вільнолюбні сармати. Та й для самих завсідників чоловічого клубу «Антей» після реорганізації його в таємне товариство «Сармат» нічого особливо не змінилося.
Життя текло звичним руслом, а панство жило за тими самими клубними правилами. Полювало, балювало, розважалося, вправлялося у стрільбі та іграх із шаблями й луками. Щоправда, тепер до його розваг іноді прилучалося жіноцтво. Але пані та панянки мали дотримуватися сарматського дрескоду: вже забуті сучасними модницями корсети, розкішні довгі спідниці, розширені донизу, переважно атласні та шовкові, у рожевій та блакитній гамі, натуральне хутро, дорогі масивні оздоби, вишукане взуття. Чоловіки, у дорогих кунтушах та хутрі, мали поводитись як справжні лицарі, догоджати прекрасним дамам і завойовувати та підкоряти їхні серця. Утім, коли це вони їх не завойовували та не підкоряли?
Ореол таємничості, дражлива атмосфера змовництва, відблиски романтизму (хоч іноді й штучні) робили яскравішими сірі провінційні будні, приємно лоскотали нерви, додавали адреналіну й відчуття власної значимості та богообраності, що ним (а вони в це вірили) були наділені колись і їхні титуловані пращури.
Роман Савицький не був титулованим шляхтичем. І про своїх предків волів не говорити. Знав, як розбагатів його батько. Уже знав. А мама… Принаймні та бліда хвороблива шляхтянка, яка любила усамітнюватися в покоях і відгороджуватися від світу, не була йому мамою. Можливо, він і відмовився б від членства в новоствореному таємному товаристві. Якби не одна підслухана розмова. Саме слабка стать, яка демонструвала королівський гонор та мало не королівську розкіш, наштовхнула його на думку, яку він згодом почав виношувати, вирощувати й відшліфовувати, як ювелір — коштовний камінь.
Жінки є жінки. Якого б високого штибу не було їхнє шляхетне товариство, але щоб розмовляти лише про високе… Боже збав! Це ж так від нудьги й померти можна. Газети саме нагадали про скандал, що свого часу виник навколо конкурсу краси «Міс Полонія» і тепер знайшов своє несподіване продовження аж за океаном. Ну хіба ж Кароліна Замойчик могла змовчати про таку обурливу новину?
— Ви, пані Джозефо, вже прочитали статтю «Як провінція перемогла столицю і що з того вийшло»? — вона підкотилася до дружини Стефана Сосновського, майже вперлася в неї своїм кругленьким, як і в чоловіка, животом. — Ні? То прочитайте.
— Обов’язково прочитаю, пані Кароліно. Обов’язково! — пообіцяла благовірна мирового судді.
— Ай, поки то ви ще прочитаєте… — скривилася пані полковникова. — Та й чи буде у вас час, щоб читати… А може, пан суддя і газети тої не має… Пам’ятаєте, пані Джозефо, оту маловідому актрисулю… Зофією її звали, а от прізвища не пригадаю. У мене, знаєте, прізвища чогось ніяк у голові не тримаються — в одне вухо влітають, а з другого відразу ж вилітають. Знаю лишень, що та Зофія — протеже якогось варшавського співака. То до чого оце я? Ага, ота актриса, Зоф’я, значить, брала участь у всепольському конкурсі краси. Тільки не кажіть, що ви про нього не чули, бо хто лишень про нього не говорив, а ви на слух ще ні разу не скаржилися. Отож, здобула Зофія корону й одразу ж поклала собі в голову думку, що вона справжня королева і в її жилах тече блакитна кров. Уявляєте, що може зробити отой конкурс зі звичайною дівчиною? Їй сказали, що корону за рік треба повернути, бо то власність організаторів, вона передається від переможниці до переможниці. А панна Зося помахала ручкою, отак — бай-бай, і чкурнула аж до Америки. І що головне — корону прихопила з собою. Через це, саме через це — так газета пише — наступного року конкурс у Варшаві не відбувся. Та хай би його й зовсім не було, ні тепер, ні в четвер — не велика біда. Ви, пані Джозефо, тільки не подумайте, що про тепер і четвер у газеті написано. Ні-ні, вони горою за той конкурс стоять. Це я так думаю, що нам вони потрібні як лисому гребінець. Але яке провінційне нахабство! Яка пиха! І тепер ця особа хоче в Америці кінозіркою стати…
— Ян Капур — відомий співак. А Львів — не така вже й провінція, — пробує пригасити обурення пані полковникової Джозефа Сосновська. — Ця Зофія Батицька справді дуже вродлива й до того ж талановита. Вона ще до участі в конкурсі в кіно знімалася. І в Сполучених Штатах Америки їй одразу ж роль запропонували, тільки-но її побачили. Таке, пані Кароліно, рідко буває. Знаєте, скільки в тому Голлівуді зірок з усього світу? Та й виїхала вона туди через нещасливе кохання, а не тому, що хотіла корону вкрасти. А що маловідома… Молода ще, не встигла заявити про себе.
— Вам би, пані Джозефо, адвокаткою працювати. На пару зі своїм чоловіком — він би судив, а ви захищали. Цікаво, чия б узяла? Тільки не згідна я з вашими аргументами. Що то є Львів порівняно з Варшавою?! Що то є?! Авжеж провінція!
Слова Сосновської на захист Софії Батицької відлітають від пані Замойчик як горох від стіни. Їй трохи прикро й образливо, що дружина судді не погоджується з нею, і вона вперто править своєї.
— Це ж збочення якесь — називати королевами всяких простолюдинок. І то тільки тому, що в них ноги довші, ніж в інших, або стан тонший, або… Хіба це є ознакою шляхетності?
— Але ж у тому й весь цимус таких конкурсів, — несподівано підтримує Джозефу молода красива брюнетка з коротким модним каре, яка досі зацікавлено прислухалася до суперечки. — Що поганого в тому, що вродлива й недурна дівчина здобуде шанс змінити щось у своєму житті? Не на трон же садять цих королев, не управління державою їм доручають. У Берліні, ще перед Світовою війною, конкурс, який проходив у звичайному кабаре, виграла продавчиня цигарок. Здається, її звали Ґертрудою.
— Продавчиня цигарок?! Та ви при своєму розумі, пані? Ні, ви таке чули? Ви таке чули? — Кароліна Замойчик обвела поглядом присутніх жінок. — Якась бідна продавчиня стає королевою тільки тому, що їй, бачте, при народженні матінка природа писочок гарний намалювала.
— Малює художник. А людину створює Бог. То чого б не захоплюватися його витвором так, як ми захоплюємося шедевром мистця? — брюнетка вже також закипає.
— Не згадуйте Бога всує! І не смійте порівнювати те, що не порівнюється! Не забувайте: врода людська — скороминуча, той гарненький писочок скоро зів’яне і зморщиться, як печене яблучко, а шедевр мистця — вічний. Тож чим хочете, тим і захоплюйтеся, залежно від вашого виховання. Але шляхетна панянка голою дупою перед публікою світити не буде. Розпуста все це, пані хороша! Розпуста! — підтискає тонкі губи Кароліна. — Куди тільки котиться світ?!
— Ну, тоді, перед Світовою війною, голими дупами, як ви зволили сказати, ще не світили. Це вже пізніше американці придумали дефіле в купальниках на своїх конкурсах краси, — не здається її опонентка.
— А чи не забагато молода пані знає про це неподобство? Чого це воно її так бардзо цікавить? Може, й сама вже десь дефілювала? — Кароліна мало не задихається від обурення, здається, навіть її масивне бурштинове намисто на спотвореній зобом шиї налилося роздратуванням і запульсувало темною барвою.
— А моя Барбара така: багато читає, багато знає, — Олександр Валецький, стривожений суперечкою, підійшов до брюнетки, обійняв за плечі. — А світ…
— Іди собі, Сяню! Не треба, не встрявай! То жіноча розмова, — спробувала зупинити його Барбара.
Та Валецький ніби й не помітив тієї спроби.
— А світ… Скільки він існує, стільки й котиться. Котиться-котиться — і все по тій самій орбіті. І нічого нового під сонцем не стається. А ви знаєте, вельмишановна пані Кароліно, де й коли відбувся перший конкурс краси?
— В Америці, де ж іще? Кому б це спало на думку робити такі фіґлі-міґлі? Тільки тим розпусним янкі…
— Помиляєтеся. Ці, як ви зволили сказати, фіґлі-міґлі придумали греки, древні греки. Америки тоді ще й близько не було. Точніше, земля була, але ще не відкрита й не названа. Отож, у Греції, ще до нашої ери, відбулося змагання трьох вродливих богинь — Гери, Афродіти й Афіни, тобто перший в історії конкурс краси. Паріс, син царя Трої, який був суддею, найкращою визнав Афродіту. З цього й почалася Троянська війна, яку…
— Пане Валецький, чи не бажаєте послухати казку про солом’яного бичка? — насмішкувато перебила його Кароліна Замойчик.
— Про солом’яного бичка? А до чого тут поліція, як грім порося вбив?
— А до того самого, що й ваша байка про конкурс краси якихось міфічних богинь, яких ніколи й на білому світі не було.
— Але про це написав древній історик Геродот.
— І для чого він це написав?
— Може, аби нагадати, що краса — велика сила, а не якісь там фіґлі-міґлі. Ось так, пані Кароліно.
— Ой-ой! Як каже наша кухарка Онися, налякали їжака голою дупою! Це ж якби тепер усі оці конкурси закінчувалися війною, то б уже й людей на землі не зосталося…
— Шановна пані, надворі двадцяте століття. Так би мовити, нові часи, нові звичаї. Переможницям належать корони та подарунки, а публіці — задоволення від споглядання краси. Тож, що б там хто не говорив, а маємо таки прогрес на нашій маленькій земній кульці.
Слухаючи краєм вуха жіночу розмову, що вийшла за межі ввічливого напівшепоту й довірливої тональності, піднялася на високі ноти і привернула до себе увагу чоловічої половини товариства, Роман Савицький і надумав: а що як організувати такий конкурс під крилом «Сармата»? Якщо сарматизм сповідує культ шляхетності та краси, то це саме те, що треба. І данину старовині можна віддати, і до модного віяння прилучитися, і… кохану Софі зіркою зробити.
Замойчики, звісно ж, будуть проти. Хоча… Це ж не програма запобігання базедовій хворобі, де Тадей та Кароліна заодно. У питаннях жіночої вроди старий ловелас дотримується іншої стратегії і тактики, ніж його імпульсивна половина. Ну, може, для видимості й скаже якесь «фе», ніби між іншим, упівголоса, — щоб пані Кароліна не сердилась і не накочувалася на нього всім своїм круглим торсом. А от Барбара й Олександр Валецькі будуть «за». І Джозефа Сосновська — «за». А якщо Джозефа, то й Стефан, бо пан мировий суддя ніколи не піде проти своєї коханої дружини. Та й інші…
Головне: як піднести ідею, як її подати оцим трохи звихнутим на шляхетності та історичній величі людям, чим прикрасити, яку «родзинку» в неї вкласти. Назвати конкурс можна, скажімо, «Сарматська княжна», щоб уже остаточно прив’язати його з одного боку — до історії, а з іншого — до таємного товариства. Провести його краще у великому місті. Добре б — у самій Варшаві або Кракові.
І хай здійсниться мрія його коханої і незрівнянної Софі! Бо все це — лише заради неї. Бо вона, лише вона має стати на тому конкурсі королевою. Має і стане.