2

 

Олянку Роман зустрів у шпиталі.

Війна для нього тривала трохи більше двох років і, напевно, мала б раптово обірватися й закінчитися разом із життям. Бо для мертвих війни немає. Неподалік від Луцька його наздогнала австрійська куля — роздробила ліве передпліччя, прошила легеню і застрягла в лопатці. Він хрипів, задихався і кашляв кров’ю. Яскрава, як маків цвіт, кров лякала більше, ніж нестерпний біль.

«Ну от і відвоювався, от і нажився, — подумав. — А просив же тато… Благав… Казав, що краще заплатити, ніж підставляти себе під дурну кулю. Готовий був усю господарку спродати. Як у воду дивився».

Двоє санітарів підхопили пораненого лейтенанта на ноші, перенесли до санітарної фурманки й супроводжували аж до медичного пункту в Луцьку. А вже звідти його відправили до військового шпиталю в Рівному. Непритомного, поклали на операційний стіл, хоч шансів на порятунок було зовсім мало.

Коли після операції Роман розплющив очі, то побачив дівчину, яка сиділа поряд, на дерев’яному стільцеві з поламаною спинкою. Невеличка, зграбна, зі ще по-дитячому припухлими вустами і світлим кучериком, що неслухняно вибився з-під білої косинки. Дівчина, мабуть, щойно задрімала, бо тільки-но він ворухнувся й тихо застогнав, миттю підхопилася з місця і вибігла з палати.

«Чого це вона втекла? — подумав Роман, приходячи до тями після наркозу. — Невже я такий страшко?»

Провів здоровою рукою по обличчю. Ніби все на місці — ніс, очі, рот, навіть вуха стирчать собі там, де їм і належить.

— Він прокинувся! Прокинувся! — пролунало радісно за дверима, і слідом за дівчиною до палати зайшов лікар, схожий на важкоатлета — плечистий, м’язистий, з обвітреним рум’яним обличчям і великими білими руками.

— От і добре, — сказав без емоцій, втомлено і спокійно, ніби він і на секунду не сумнівався в тому, що Роман Савицький, випускник математично-економічного факультету Варшавського університету, який іще й дня не зміг попрацювати, зате вже встиг навоюватися, оговтається після цієї складної операції.

— Якщо прокинувся, значить, житиме. Хочете жити, пане лейтенанте?

Роман кивнув.

— Тоді передаю вас у руки ось цієї панянки. Вона стане на якийсь час вашим янголом-охоронцем. Прошу слухатись і коритися. Ну і я, само собою, навідуватимусь. Проте нечасто — у мене таких, як ви, багато. А от Олянка приставлена тільки до вас. Дуже просилася, щоб її взяли до шпиталю. Так уже просилася! От і взяли…

— Еге ж, — поспішно підтвердила Олянка. — Ви у мене єдиний, тобто лише один пацієнт. Поки що… А коли почнете одужувати, то мені й інших доручать. Так сказав головний лікар.

«Знайшли кому доручати поранених. Та їй би ще ляльками бавитись або із п’яльцями сидіти, квіточки вишивати, — з прикрістю подумав Роман. — Теж мені янгол-охоронець… Доручили малій причепі безнадійного, аби тільки від них відчепилася».

— Ви не сумнівайтеся — я вас обов’язково поставлю на ноги. Обов’язково! — вона ніби прочитала його думки й намагалася переконати, що він помиляється. — Ну, не лише я… Але… Ні-ні, не відвертайтеся. І не зітхайте так. Думаєте, біля вас невмійка якась? А ви не думайте. Я закінчила медичні курси. От! І доглядати за хворими мені вже доводилося. Ще раніше, до курсів. Я все зроблю, все, що треба. О, ви в мене будете жити! Ви ще так будете жити! Аж до ста років!

— І як тебе мама відпустила в таке місце, вмійко? — тамуючи біль, усміхнувся Роман.

— Мама? А в мене немає мами. Вже немає… А тато також десь воює. Може, ви з ним зустрічалися? Його звати Арсеном. Арсен Кирилюк. Ні? Не зустрічалися? Шкода. Весь світ як здурів з цією війною. Але скоро вона закінчиться, і тоді… Тоді всі будуть щасливими.

Олянка ніби із самою долею на спір заклалася, що поставить Романа на ноги. Наперекір усьому, навіть провидінню. Вона майже не відходила від нього, у перші ночі залишалася й спати у його палаті. Умивала свого підопічного, голила, годувала, робила перев’язки, приносила ліки, писала за нього листи, підбадьорювала, розвеселяла й навіть смішила. Він швидко звик до неї, розпізнавав її за запахом волосся — Олянка зізналася, що споліскує його сумішшю календули та любистку, за голосом — у завжди переповненому й гамірному шпиталі він виділявся, як спів весняної синички серед лютневої хурделиці, за ходою — легкі, але стрімкі кроки в коридорі зарання сповіщали про її появу і змушували його серце прискорено битися. Усе частіше й частіше.

Забрунькувала весна. Зарухалися, запульсували застояні за зиму соки дерев. Забриніло щось і в Романових грудях, на місці недавньої рани — бентежне, тремтливе. Й Олянка змінилася — то щебетала, усміхалася, то раптом замовкала, спалахувала, сором’язливо опускала очі й вибігала з палати. Начебто не розуміла його промовистих поглядів. І він удавав, що не помічає закоханого блиску в її очах. Але хіба можна приховати те, що рветься назовні?

Коли сонечко добряче пригріло, Олянка вивезла його на подвір’я шпиталю. Покотила візок алеєю аж до кінця лікарняного скверика, заховала Романа від людських очей, а тоді хутко нагнулася і поцілувала — крадькома, похапцем, невміло. Чмокнула у щоку й спаленіла, засоромилася, відвернулася. Він притягнув її до себе, припав до вуст.

Щодня вони з нетерпінням очікували на ці прогулянки з таємними поцілунками, що ставали дедалі пристраснішими, ніби розпускалися разом із бруньками на деревах. За тиждень поцілунків Роман став на ноги, а за два вже притулив Олянчин ліктик до себе й сам повів її сквериком. Якось вони, не змовляючись, вийшли через хвіртку в задній стіні шпитального двору й пішли в бік міста. Олянка сказала, що давно хотіла запросити Романа додому. Він зізнався, що так само давно чекав на її запрошення.

Олянка жила неподалік від шпиталю в маленькій охайній кімнатці, яку ділила ще з однією медичною сестричкою. В її рідний дім влучив снаряд. Тепер на його місці стояла яма, наповнена водою, що затягнулася зеленим жабуринням. Цю кімнатку керівництво шпиталю надало їй у тимчасове користування. Зараз у ній нікого не було, бо сусідка пішла на денне чергування. Олянка пригостила його чаєм, завареним на свіжозламаних вишневих гілочках, і раптом похопилася, заметушилася:

— Мабуть, нас уже розшукують.

— Хто?

— Лікар або начмед.

— Хай шукають, — відмахнувся Роман.

— Ти мені тут не хайкай і руками не розмахуй. От оголосять тебе у розшук, скажуть, що дезертирував… А мене проженуть зі шпиталю за порушення дисципліни. І де я тоді житиму, що їстиму? Ходімо, та ходімо ж. Хутенько!

Роман зрозумів: Олянка злякалася. Але не того, про що говорила, а того, про що вони обоє мовчали. Міг би наполягти, і вона не відмовилася б — він же бачить, як вона його кохає. Але не хотів поспішати, не хотів розпочинати з її страху. Все має бути по-іншому. Й неодмінно буде по-іншому. Тільки-но він повністю видужає, з’їздить додому, поставить до відома батьків і зразу ж повернеться за нею — у святковому одязі (може, вдома зберегли його костюм, пошитий у Варшаві спеціально до випускного балу), на кареті, запряженій двома вороними, зі дзвіночками на дверцятах і квітами всередині. Дзвіночки дзеленькатимуть на кожному повороті дороги, Олянка весело сміятиметься їм в унісон.