Ян Ковальський слухав затятий словесний пінг-понг Сабіни та «папуаса з-за пальми» (так він чомусь спочатку «охрестив» хлопця) на віддалі, з канапе, допиваючи нарешті свою холодну каву. Його сонливість під час цих перипетій як рукою зняло, та не пропадати ж добру, не виливати подвійну арабіку. Нічний портьє уже здогадався, що молодик, який досі потай спостерігав за холом зі стільця за колоною, — із його, Янового, колишнього відомства або ж зі служби, дотичної до нього. Може, й справді конфідент, тобто таємний агент — таку посаду недавно запровадили в польській державній поліції. Хоча ні, на конфідента він явно не тягне — тим доручають серйозні політичні справи, якими тепер займаються більше, ніж будь-якими іншими. Тож конфіденти мусять мати добрий вишкіл, неабияку витримку й відповідний зовнішній вигляд. А цей… Вочевидь, хтось із новеньких поліцейських, ще недосвідчений, неоперений, але вже гоноровий та задерикуватий, як молодий півень.
Але якщо до готелю навідалася поліція… Словом, ліпше мовчати й сопіти у дві дірочки. Він би підказав це й Сабіні. Чи хоча б поглядом дав зрозуміти, що треба бути обережнішою на віражах і трохи припнути до зубів своє невтомне рожеве бомкалко. Тільки ж вона й голови не повертала у його бік, стояла між двома чоловіками, говорила й говорила як заведена, ніяк не могла зупинитися.
— Авжеж, ясно. Ясно, що діло темне. Тільки так не буває! — підступила впритул до почервонілого Симочка.
— Як саме не буває? — той уже ледь стримував роздратування.
— Щоб журналістів не пускали до переможниці конкурсу краси й щоб про неї не писали, — зі знанням справи заявила Сабіна. — Навіщо ж тоді той конкурс потрібний? Ну? Мовчите? Бо самі знаєте, що так не буває.
— Ще й як буває! — Збігнєв Симочко вже нагадував не задерикуватого півня, а молодого бичка.
— Ой, ой! Не смішіть мої черевики, бо від реготу підошви повідпадають! — Сабіна про всяк випадок відступила від набиченого парубка.
— Дуже мені треба їх смішити! Вони й так уже потріскалися від сміху, слухаючи вас. Дивіться, а то босою додому підете. А вам, напевно, страшенно кортить, щоб журналісти й про вас написали? — у голосі Симочка забриніла неприхована іронія.
— Чому б і ні? Чому б і ні? От заплющу очі — й бачу: отак-от, на першій же сторінці — заголовок великими літерами «Королева жила в “Континенталі”».
— То розплющте очі, пані Сабіно! Розплющте хутчіше!
— Зрозуміло. Вам доручено охороняти панну Зоф’ю, — Сабіна стишила голос і перейшла на довірливий тон. — І це правильно, дуже правильно. Респект вашому керівництву! Тричі респект! Красу треба оберігати. Бути вельми вродливою в наші часи небезпечно. Авжеж. Та ще й як небезпечно! Хіба ви не читали в газеті «Dziennik» про Агнєшку Корнецьку? Справді не читали? Ну як же можна було таке не прочитати! Про це все місто говорило, вся Польща. Агнєшка теж перемогла в конкурсі краси. Не пам’ятаю вже, у якому саме, та це не головне. Головне — перемогла. А зразу після того вийшла заміж. І от коли вона після вінчання виходила зі своїм чоловіком із костелу, на неї напав її фанат. З отакенним ножакою в руці! Ні, з отакенним, — Сабіна ще ширше розкинула руки. — Аж три рази проштрикнув він тим кинджалом груди бідної Агнєшки. Спочатку писали, що той хлоп буцімто був фотографом. Тільки-но побачив він короновану красуню, відразу закохався в неї по самі вуха. Кохав, мовчки страждав і ревнував до всіх на світі. Він не міг навіть припустити, щоб вона дісталася іншому. А як побачив у вельоні… Що тоді сталося! Ледве врятували дівчину. Добре, що поруч був справжній її коханий. А потім виявилося, що той папараці ніякий і не фотограф, а маніяк, мисливець на вродливих панянок. І що той маніяк…
— О матка боска ченстоховська! Що за бздура [3]! Заберіть від мене цю кобіту [4]! — Збігнєв Симочко схопився за голову.
— Ніяка то не бздура! Газета не може писати бздуру! Все це чиста правда. А до вас ще одне запитання, пане таємний агенте…
— Та відчепіться ви від мене зі своїм таємним агентом! Ніякий я не таємний агент!
— Перепрошую, пане не таємний агенте! Тобто пане зовсім не агенте! Не сердьтеся. Лише одне-однісіньке запитання. Останнє. — Сабіна знову підійшла до хлопця впритул. — Скажіть, а коли репортерів зберуть на прес-конференцію? До полудня чи після? Ой-ой, тільки не відвертайте голову. Ви ж, напевно, того й пильнуєте тут, щоб вони не пробиралися поодинці, поокремо, і не втомлювали панну Зосю. А потім їх обов’язково мусять зібрати, уже всіх разом. Так же зазвичай робиться. То чого б ту прес-конференцію не провести в залі нашого ресторану? Місця вистачить усім, і кава у нас дуже смачна. Хочете, я зараз принесу вам горнятко? І тістечка у нас такі, що самі в роті тануть.
— Нічого я не хочу! І нічого не знаю! Ні-чо-го!
— А бодай вас п’яна качка вбрикнула! — у Сабіни таки увірвався терпець. — Мене нічого не має обходити, ви нічогісінько не знаєте… Ото поговорили між собою глухе та сліпе! То панові Савицькому можна вже йти до себе?
— Прошу! — хлопець, спочатку охрещений адміністраторкою таємним агентом, а потім узагалі позбавлений цього статусу, зробив широкий жест рукою. — А з вами, пані Сабіно, ми ще поговоримо, так би мовити, тет-а-тет, — він суворо глянув на портьє, ніби дав зрозуміти, що й справді має секретні розпорядження, призначені не для всякого вуха.
Роман Савицький пішов східцями нагору. Ян Ковальський бачив, що він збентежений, дуже збентежений, навіть знервований, але намагається не видавати свій настрій і не втрачати шляхетні манери. Та, мабуть, очікувана зустріч із Зосею додала чоловікові сил, бо останні сходинки він уже не пройшов, а пробіг, хвацько піднявши над головою трояндовий букет. Кілька пелюсток упало на килимову доріжку.
«А пелюстки прив’ялі, вельми прив’ялі. Значить, пані Гурська примостила посеред оберемка свіжозрізаних троянд кілька вчорашніх або й позавчорашніх. Вона так зазвичай робить — давня хитрість квіткарок. Не пропадати ж тендітному товару», — подумки відзначив портьє. Та вмить Ковальський похопився, метнувся до комірчини, до якої вже відніс відро з ганчіркою, узяв щітку й совок і хутко піднявся слідом за Савицьким. Удавав, що прибирає пелюстки, а сам крадькома косив оком на двері, за якими той зник. Давня професійна цікавість…
Ось постоялець вийшов зі свого номера, вже без пальта й капелюха, зате із затисненим під лівою пахвою букетом — квітами назад, за спину. За мить він вигукне «Гопля!», розверне його наперед і буде вельми втішений, що зробив такий ранковий сюрприз для панни. У правій руці — срібна таця, на ній невисока гірка канапок із чорною ікрою, пляшка червоного вина («Бургундське» — вгадав Ян за формою пляшки), два келихи й кришталева ваза з помаранчами.
«Таця з вином і фруктами була підготовлена заздалегідь, йому залишалося тільки взяти її», — констатував Ковальський.
Савицький тихенько постукав у двері навпроти. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз, цього разу сильніше й наполегливіше. Ні звуку. Тоді чоловік затарабанив щосили. На грюкання прибігла покоївка, запитала, що сталося, дістала із в’язанки ключ-дублікат, віддала постояльцеві й пішла вздовж коридору до свого столика, на якому щойно прасувала білизну. Савицький зайшов у номер Зосі. Він ще не встиг зачинити за собою двері, як за ними щось голосно гепнуло, почувся дзенькіт розбитого скла.
«Упала таця, келихи — на друзки, а може, й ваза розбилася, хоч вона грубіша й міцніша… Так-так-так… Отже, розгнівана королева не прийняла ранковий подарунок… Не догодив, значить, їй цей дженджуристий пан Ро́ман. Так уже старався, так викладався — і все одно не догодив… Чи, може, ще до цього дуже завинив перед нею, так завинив, що й цілий оберемок троянд тепер не допомагає… Така вже заведенція у чоловіків — спочатку жінці назолити, а тоді намагатися догодити. А вона з характером, ця Зося…» — усміхнувся Ян Ковальський.
Інцидент у номері нагадав йому давню пригоду, з часів власної молодості. Йому й тоді частенько доводилося працювати вночі, адже саме цієї пори зазвичай скоюють злочини. Мариля вже трохи призвичаїлася до ненормованої денної служби чоловіка, але ніяк не могла звикнути до його раптових вечірніх зникнень і вранішніх повернень. Якось він приїхав аж перед сніданком після розбірок у публічному домі, де клієнт мало не вбив повію. Хтось із жриць кохання ощасливив його подвійною порцією дорогих парфумів. Може, просто так, заради жарту, а може, і з лихим наміром. Мариля хутко вловила той аромат і влаштувала йому таке, що й досі згадувати і смішно, і страшно.
«Нічого, і ці розберуться, — подумав Ковальський. — Посваряться, погніваються та й помиряться. Треба сказати Сабіні, щоб дописала до рахунку вартість розбитого посуду».
Він уже хотів повернутися до холу, але зупинився і сторожко прислухався. З номера почувся болісний чоловічий стогін.
Овва! Може, панянка запустила чимось важким у свого кавалера? Але в такому випадку більш очікуваним був би жіночий крик. Його Мариля під час сварки кричала так, що їхня канарка у клітці від її децибелів мало не вмерла — перекинулася на спинку й лапками задриґала. Це й зупинило розпасійовану жінку, яка любила пташку не менше за чоловіка. А тут… Ніби жінки й немає в номері. Зате чоловічий стогін повторився.
Ковальський хутко піднявся на другий поверх, зазирнув у прочинені двері, переступив через перекинуту тацю, розбите скло та розсипані троянди і сторопів. На білій атласній постелі нерухомо лежала дівчина: волосся кольору темної міді розметане по подушці, на блідому обличчі — застиглі широко розплющені очі, з ліжка звисла рука з тонкими пальцями. Роман Савицький стояв на колінах перед ліжком, обхопивши голову руками, його плечі здригалися.
— Зосю! Дівчинко моя! Кохана… Прости! Це я… Я винен… Це я… Проклятий убивця!..
Ян Ковальський обережно позадкував, ненароком наступив обцасом на розбитий келих, що голосно хруснув і розкришився на дрібні скалки. Скло перемішалося з пелюстками квітів, що червоно бризнули навсібіч. На підлозі наче розлилася густа трояндова кров. Портьє кинувся вниз. Треба було кликати Збігнєва, ким би він не був — поліціянтом чи конфідентом.
Симочко довго не міг зрозуміти, чого від нього хоче цей старий байбак у рудому костюмі-трійці, куди тягне. «Агента-неагента» не обходило, що відбувається на другому поверсі, у номерах, — йому було наказано стежити за холом, і він ретельно виконував свою роботу. Навіщо йому зайві клопоти? Зрештою таки втямив що й до чого, відштовхнув портьє і щодуху побіг нагору. Ковальський ледве встигав за ним.
Коли вони разом забігли в номер, Савицький навіть не повернувся до них. Стояв у тій самій позі, на колінах, і здригався у конвульсіях. Здавалося, він сам ось-ось упаде, простягнеться на персидському килимі кольору кави з молоком біля ліжка й віддасть Богові душу.
— Оце так! — присвиснув Симочко. — Що тут стряслося, курва мать? Що? Ревнощі? Зрада? Любовні розбірки? Пан не розрахував сили своїх кулаків — і через це панна тепер непритомна?
— Здається, вона мертва, — зауважив Ян Ковальський.
— Мертва? Як це — мертва? Ви ж самі казали, що ввечері вона була жива. А тепер, значить, мертва? Чого це вона мертва?
— Головне питання для поліцейського, — зітхнув Ковальський. — Чого жертва мертва?
— Мовчіть уже! Будете мене вчити, яке питання головне, а яке не головне. Хто тут поліцейський — я чи ви?
— Ну-у-у… — почав було Ковальський. Але Симочко й не чекав на його відповідь.
— «Головне питання»… «жертва»…? Звідки ви це знаєте? Хто ви такий? Нічний портьє? От і йдіть звідси та займайтеся своїми справами. Буде тут кожен тлумок [5] свої поради давати. Нема чого сунути носа до чужого проса. Багато в нас розумних розвелося, і всі вважають себе детективами. Поначитуються газетних хронік і вже думають, що більше за поліцейського знають. «Жертва»… Може, ця панна Зоф’я зовсім не жертва? Може, вона була слаба, от і померла, так би мовити, природною смертю. Серце зупинилося, апоплексичний припадок стався, жувала цукерку в постелі й удавилася, кавою захлинулася… Та мало що!
— А якщо ні? — Ковальський міг би й образитися за тлумка, але все-таки вирішив не загострювати стосунки, пропустив повз вуха сердиті репліки й нарікання.
— А якщо ні, то… — хлопець роззирнувся навколо, відчинив вікно, навіщось перехилився через нього, ніби міркував, чи не міг убивця вискочити з номера й не вбитися при цьому сам. — А якщо ні… — Він зачинив вікно і став за плечима Савицького. — Пане Савицький, досить вар’ята грати, шмарклі розпускати та сльози витирати. Прошу піднятися — ви заарештовані!
Савицький явно не збирався виконувати наказ. Він учепився руками в постіль, припав до Зосиних ніг і завмер.
— Ну що ж, не підніметеся сам, то вас піднімуть. Пане портьє, спустіться у хол і викличте поліцію. Негайно! Я тут повартую, щоб убивця не втік.
— То ви вже знайшли убивцю? — здивувався Ковальський.
— А навіщо його шукати? Він і не втікав. Увімкніть логіку. Вікно ніхто не відчиняв. А якби й відчинив, то не вистрибнув би — до землі далеко, під вікном бруківка. Із дверей також ніхто не виходив. Інакше ви або пані Сабіна побачили б його. Отже…
— Отже?
— Кажу ж, він весь час був у кімнаті.
— А якщо…
— Ну от, дід про шило, а баба про мило. Не свердліть мені дірку в животі, курва мать! Невже так складно здогадатися, що перед нами артист погорілого театру, який грає роль убитого горем страждальця?
«Який спритний. Уже й слідство провів і вбивцю спіймав», — подумав Ковальський і вийшов. Ще кілька хвилин тому він мав намір сказати Симочкові про те, що почув із вуст Романа Савицького, коли заходив до номера сам. Але тепер передумав. Неважко здогадатись, як розтлумачить почуте цей задерикуватий і гарячкуватий поліцейський неофіт. Кинеться махати шаблею наліво й направо без розбору. Бо тоді вже у нього не буде жодного сумніву щодо Савицького. А професійна чуйка Ковальського підказувала, що за тими словами стоїть щось інше. Що саме? І навіщо Савицький так сказав? Навіщо?
Тлумок (пол.) — дурень.
Кобіта (пол.) — жінка.
Бздура (пол.) — дурня.