Роман Савицький ще ніколи так не страждав через жінку, як тепер. Страждали через нього. І ревнували його. Саме через це поїхала з їхнього дому Аделя. Поїхала і, здається, не збирається повертатися з Італії. Хоча хто може знати, що у неї на думці, тим паче — на душі…
Вона кохала Романа, кохала приречено й давно, ще до свого першого одруження. Але тоді він був надто молодим, щоб можна було розраховувати на взаємність. Та вона й не розраховувала на це, видавала своє кохання за дружбу, якою начебто дуже дорожила. Коли ж їхні батьки надумали поєднати їх, уже випробуваних долею, Романовим пораненням та Аделиним удівством, сприйняла це як знак неминучості. Тоді вона й подумала: бути поруч із коханим чоловіком — це вже щастя. Зрештою, Роман уже не хлопчик, він зуміє оцінити і її почуття, і її статки. Якщо цього не досить буде, щоб викликати взаємну любов, то принаймні для подружньої злагоди та сімейного затишку має вистачити.
Так, вона кохала. І страждала. Бо розуміла, що значно старша за нього, що не вельми гарна, не має того жіночого шарму, який іноді навіть невродливу жінку притягує до вродливого чоловіка. І головне — вона не могла народити йому дитину. Отож, Аделя досить швидко збагнула, що чоловік не покохає її. Ніколи й ні за які гроші. Це породжувало нові комплекси, які пригнічували, робили її вразливою і дратівливою, колючками впиналися в серце і змушували його повільно кровоточити — крапля за краплею, день за днем, ніч за ніччю. Вона мовчки із головою ховалася під свої комплекси, як черепашка під панцир, і там, залишаючись на самоті, все дужче розтроюджувала свій біль.
Звісно ж, він міг бути хоч трохи уважнішим, міг бодай інколи поговорити з нею, просто усміхнутися, зрідка пригорнути й поцілувати, як це роблять інші не вельми закохані у своїх дружин, але мудрі й вдячні чоловіки. Але не Роман. Не відчував ні любові, ні вдячності. Вважав Аделю винною в тому, що батько змусив одружитися з нею, що через неї він втратив Олянку, що десь без нього росте його (був упевнений — його) син, який називає татом і любить іншого чоловіка.
Навколо Романа завжди крутилися жінки — молоді й уже не дуже. В нього безтямно закохувалися. Його обожнювали. За ним готові були йти куди завгодно. Але він не був готовий. Легко сходився, ще легше розлучався. Хутко забував свої короткочасні романи й ніколи не жалкував за ними. Носив у собі образ Олянки, що дедалі більше віддалявся, розмивався, як малюнок крейдою на віконному склі під проливними дощами. Пам’ять іще зберігала контури того майже неіснуючого малюнка. І цим він виправдовував свою прохолодну відчуженість у стосунках із жінками. Так, Романа Савицького цілком влаштувала самотність, загадковий стиль «втомленої» елегантності, що надавав йому імпозантної таємничості й притягав до нього увагу та прихильність протилежної статі.
Що ж сталося тепер? Звідки цей щем, ця постійна тривога, несамовитий страх втратити жінку, яка так несподівано, просто посеред зимової ночі ввірвалася до нього в кімнату, а потім і в його життя?
Це вже був третій бал у Барселоні, на який Роман Савицький дістав запрошення і повіз Софію. Колись він полюбляв ці великі світські збіговиська. Заради них міг їхати за сотні кілометрів, не спати ночами, відкладати важливі справи. Останнім часом вони викликали у ньому стійкий внутрішній спротив: з’явилися інші танці, прийшло інше покоління, серед якого він відчував відчуження і дискомфорт, не було й особливого бажання виробляти на паркеті танцювальні па.
Щось на зразок давньої історії з картами. У молодості Роман Савицький був азартним гравцем, міг цілу ніч просидіти за картярським столом, знався на тонкощах усіх ігор, почувався як риба у воді і в покері та вісті, і в преферансі та «наполеоні», дуже популярному за часів Світової війни. Сам потім не міг зрозуміти, як і чому це сталося: провів кільканадцять годин за картами, а тоді раптом відчув огиду й паскудне піднуджування. Ледве добіг до вбиральні. Блював, аж поки не пішла зелена жовч. Відтоді він уже не гравець. І навіть згадка про колишнє захоплення картами озивається нудотним болем у правому підребер’ї.
Отож, це запрошення на бал він добув лише заради Софі. Вони вже подивилися мюзикл у театрі «Вікторія», послухали оперу в знаменитому Лісео, побували в кількох невеликих ресторанчиках, наповнених камерною атмосферою театрального кабаре й запальним фламенко. Софі танцювала фламенко так, наче виросла в Іспанії. Тож він вирішив подарувати їй цілий танцювальний вечір. Після першого вона попросилася на другий, після другого був третій. Краще б його не було.
— Дозвольте, сеньйоре, запросити на вальс вашу доньку, — нахабний ловелас (чомусь Роман був упевнений, що справді ловелас і таки нахабний) не зводив палаючих очей із Софі.
Роман сторопів і не відразу дібрав слова для відповіді. А Софі, мило усміхаючись, уже простягнула руки до молодика.
— Татко дозволяє. Він у мене добрий.
«Татко дозволяє»… Савицький раптом не просто усвідомив, а всіма фібрами душі, кожною клітиною єства відчув ту вікову прірву, яка розділяє його та Софію. Це відчуття кинуло його в жар, а потім у холод: ось так якогось дня чи вечора вона, легко танцюючи й радісно усміхаючись, піде від нього, піде до іншого — молодшого, сильнішого, вродливішого, нахабнішого. Страх втрати затьмарив мозок, викликав напад панічної атаки.
Поверталися до готелю на таксі. Їхали мовчки. Софі почала було про щось розповідати, але наштовхнулася на затяту мовчанку й сама притихла. Вона зрозуміла: Роман сердиться, дуже-дуже сердиться. Але за що? Ну за що? Що вона зробила не так? Подумаєш — потанцювала з іспанцем. А що ще робити на танцювальному вечорі?
Дивився, як вона роздягається: недбало кидає норкову горжетку, розшнуровує білі черевички-ботильйони, розстібає сукню, скидає нижню спідницю, знімає нейлонові панчохи… Оголене тіло засліплювало своєю білизною, розпущене мідне волосся обпікало, мов язики полум’я, здивований і трохи наполоханий погляд перевертав душу. Не знав, що в цю мить відчував більше: захват і пристрасть чи злість і страх. Так, він може втратити її. Від втрати ніхто не застрахований. Але зараз вона в його руках — повністю, від сяючого волосся на гоноровій голівці до пальчиків ніг. Зараз її можна покарати, провчити за оте насмішкувато-безтурботне «Татко дозволяє», за флірт із тим нахабним іспанцем, який цілий вечір пас її своїми ласими чорнющими очима.
І раптом — як мана, як видіння: сільська хатина під солом’яною стріхою і з білим бузьком біля комина, залита сонцем кімната з образами в білих рушниках, молода Марія з чорною косою, перекинутою на груди, рудий кудлатий кіт біля подушки. Усе це — по один бік порога, а по другий — тато, розчервонілий, розлючений, у мокрій від поту, прилиплій до тіла лляній сорочці. Пронизливий свист батога в гарячому повітрі, розпачливий жіночий зойк. Кров із Маріїного обличчя бризкає на зляканого малого хлопчика, червоним струмочком біжить по руці, стікає на жовту долівку…
— Мамо!..
— Що з тобою, Ромчику? — Софіїні очі зовсім поряд. — Ти плачеш? Але чого, чого ти плачеш? Через мене? Бо я така погана? Не сердься, благаю тебе! Якщо ти не хочеш, то я більше не буду ні з ким танцювати, лише з тобою. Їй-богу! І на оті бали можу не ходити. Ніколи-ніколи! Хочеш — поїдемо звідси. Зараз же! Поїдемо куди завгодно. Чи повернемося додому. Не плач, Ромчику!
Ромчику, не плач —
Дам тобі калач.
Медом помажу,
Тобі покажу,
А сама з’їм!
Господи! Що це з ним? Чого він хоче від цієї дівчинки? Вона ж йому не дружина, щоб ревнувати і вказувати, що говорити і з ким танцювати. Не дружина. От у чому проблема. Але може бути дружиною. Може! Завтра ж він поїде до Італії, поговорить з Аделею. Католикам не так просто розірвати церковний шлюб. Але ж якщо за згодою… Якщо без нарікань і претензій… До того ж у них немає дітей. А це вже вагома причина.
Поїздка до вілли Залевських закінчилася нічим.
— Навіщо нам розлучення? — знизала плечима Аделя.
— Щоб бути вільними, — сказав Роман.
— А хіба ми не вільні? Хіба ти не вільний? Хіба хтось заважає тобі жити так, як ти хочеш?
— Я вирішив одружитися, — зізнався Роман.
— А я збираюся до жіночого монастиря Санта-Марія-делла-Кроче. Це на острові Сицилія, на горі, до якої рідко хто з мирських навідується. Чув про такий? Ні? І навіщо я питаю? Звісно ж не чув. Тебе не цікавлять такі місця. У тебе інші адреси, інше життя й інші плани.
— Хіба я зробив тобі щось погане?
— Погане? Ні! Ні-ні! Ти нічого поганого мені не зробив! Тому я така щаслива, — хрипко засміялася Аделя. — Але тобі ж, мій любий Ромцю, буде гірше, якщо я погоджусь на розлучення. У тебе залишиться тільки те, що тобі колись дав твій батько. А якщо мої адвокати добре постараються, то й те втратиш. Не я, а ти порушив умови контракту. Тож хай поки що все залишається, як було. Навіщо твоїй молодій вродливій дружині — а вона, я впевнена, справді молода і вродлива — бідний і вже немолодий чоловік? Бач, я турбуюся про твоє майбутнє. Мені все одно нема для кого залишити все. Ні дітей, ні брата чи сестри. Хіба на монастир переписати?
Не міг повірити, що Аделя справді так турбувалася про нього. Радше хотіла хоча б так, своєю відмовою, зробити йому прикрість, бодай на великій відстані тримати його прив’язаним до себе. Утім, це таки правда: після розлучення він може залишитися ні з чим або ж мало з чим. А як тоді Софі? Він же хотів показати їй цілий світ.
Наразі Софію цікавив не весь світ, а лише його модний центр — Париж. Та й, відверто кажучи, не весь Париж, а лише подіуми столиці Франції. Ну чому б це, скажіть, їй не стати манекенницею в котромусь із модельних агентств? У Коко Шанель, наприклад? А чим вона, Софі Неродова, гірша за Аліку Діплакару, яка нещодавно виборола корону королеви краси на конкурсі «Міс Європа»? У журналі, з обкладинки якого загадково усміхалася гречанка і який Софі тепер возила за собою, написано, що та «міска» не лише вродлива, а й освічена: розмовляє чотирма мовами, їздить Європою і читає лекції про Стародавню Грецію та про грецьку культуру. Подумаєш, яка розумниця! Софі розмовляє аж п’ятьма мовами — українською, польською, російською, французькою, німецькою, вже й іспанську трохи підучила. Мови їй даються легко. А щодо вроди… Ну це ще треба порівняти, хто вродливіший.
— Любий, порівняй: хто кращий — я чи ця гречанка на обкладинці? — Софі надимає пухкенькі вуста, виклично дивиться на Савицького.
— Та тут і порівнювати нема чого. Звісно ж ти, моя ясонько! Безперечно ти!
Роман навіть не дивиться на журнал. А навіщо? Він і так знає, хто у світі найвродливіший, наймиліший, найчарівніший і… найпримхливіший.
— То повези мене в Париж, на той конкурс. Хай і вони побачать.
— Побачать, побачать, красуне моя. Обов’язково побачать. Але не зараз.
— Чому не зараз?
Софі знову надимає губки, відвертається до вікна. Як розпещена дівчинка, яка добре знає, що її турботливий татко виконає будь-яку її забаганку.
— Бо ця європейська дефіляда відбудеться восени. Та й щоб потрапити на неї… Розумієш, сонечку, туди потрапляє лише той, хто вже переміг у своїй країні, на національному конкурсі. Якби ти була француженкою, тоді б інша річ. Але ж ти громадянка Речі Посполитої. Треба спочатку там корону здобути, а тоді вже й Париж упаде до твоїх ніжок.
— То просто подивімося Париж.
— Це можна, ясонько. Це для нас запросто. Що там до того Парижа від Італії? Рукою подати.