11

 

Садиба Неродових потроху розросталася й обживалася. Неподалік від великого будинку в стилі класицизму, сірого, прямокутного, з двома верандами по краях, покритого червоною черепицею, з’явився ще один — літній, дерев’яний, зовсім невеликий за площею, але височенький, з ясно-блакитними стінами, мансардою з різьбленою віконницею, ґонтовим дахом і короною над ним. Він нагадував замкову вежу, ніби зняту якимось чином із древніх мурів і доставлену в Багник.

Власне, це й була зменшена копія В’їздової башти замку Любарта. Архітектор-караїм Леон Ешвович, із яким Данило заприятелював під час однієї з поїздок до Луцька, з усмішкою сприйняв його прохання. Він спеціалізувався на храмовій архітектурі, з Галичини на Волинь переїхав спеціально для того, щоб відродити в Луцьку зруйновану вщент Світовою війною найстарішу в Україні караїмську кенасу. Робота з кенасою просувалася непросто, підказкою слугували лише фотографії польського етнографа Юзефа Смолінського. Та паралельно Ешвович проектував садиби заможних людей, що після війни почали виростати як гриби після дощу.

Він узявся за незвичне замовлення з якоюсь аж дитячою радістю. Може, тому, що був багатодітним батьком і також в усьому потурав своєму галасливому сімейству. Казкового будинку з вежею йому ще не доводилося проектувати, тож вклав у нього всю свою фантазію. А вже Данило особисто контролював роботу та підганяв двох сільських умільців, які, чухаючи чуби та приглядаючись до рисунка, мов сороки до кістки, переносили задум Ешвовича на риштування. Маленька фортеця стала подарунком Соні на її сьомий день народження.

Навколо будівель і аж до лугу розкинувся молодесенький сад. Власне, це ще був не сад, а лише його проекція. За кілька років він мав стати таким самим, як у зруйнованому Світовою війною і зовсім знищеному жовтневим переворотом маєтку Неродових у Топилівці під Білгородом. Данило пам’ятав кожне дерево, яке там росло, тож сам добирав саджанці, їздив за ними майже по всьому воєводству й навіть за Буг. За його задумом, яблуні мали родити по черзі від початку літа й до пізньої осені — тільки-но одна відплодоносить, як друга наллється соками. Тож поряд із раннім білим наливом засусідилися пепін золотистий, кальвіль сніжний, антонівка біла, антонівка сіра, золотий монах і навіть райська яблунька. Привіз він і по кілька різновидів вишень, черешень та слив. Домовився про свої улюблені бери. Проте садівник порадив не захоплюватися грушами: вони на цих ґрунтах довго не живуть — під родючим верхнім шаром, на незначній глибині, залягає глинистий, твердий, мов камінь, прошарок, тож як тільки коріння добереться до нього, то впреться в руду перешкоду й перестане рости, крона також почне всихати. Щоб потім не шкодувати та не морочитися з викорчовуванням, ліпше й не починати.

Отож від задуму створити сад-копію, що мала повторити колишній батьківський, довелося відмовитися. Та воно, може, й на краще. Один із шляхтичів виростив неподалік сучасний сад-кантрі, в англійському маєтковому стилі. Данило вирішив закласти такий самий. Садибу по периметру оточили декоративні дерева, у саду між плодовими деревами зазеленіла трава, замайоріли квіти. Біля Софійчиного будиночка невдовзі розрослися два кущі екзотичного для цих країв кизилу та кущ ясмину, а при вході до садиби, обабіч алеї, зазеленів самшитовий живопліт.

Робота в саду забирала найбільше часу та сил. Інколи вона так вимотувала, що під вечір Данило замертво падав на ліжко, а перевтомлена поранена нога, здавалося, вже ніколи не випростається. Йому й не конче було вникати у все самому, міг перекласти більшість клопотів на садівника. Та щоранку він знову й знову прокидався з думкою про яблуньки, на яких після щеплення мають заплодоносити аж по чотири сорти яблук, про волоський горіх, який має розростися перед входом до будинку — щоб відлякував від дверей усіляку комарню, на яку так нарікає Лінда, про планування алей, влаштування фонтанчика, копання і зарибнення ставка в тому місці, де сад прилягає до лугу. Неподалік від ставка добре було б розмістити ще й пасіку.

Він ніби вдруге народжувався. Згадував того суворого чоловіка, який пройшов дві війни, кілька разів мало не ставав кормом для морських риб, замерзав на кізяк в окопах, рятувався від куль і снарядів. Згадував і ніяк не ідентифікував себе з ним. То був інший чоловік. І то було інше, зовсім інше життя. Що дужче намагався відторгнутися від минулого, то більше відпускав його біль.

Аж тепер Данило зізнався собі: він ніколи не хотів бути військовим. Не хотів, але мусив, бо справа його життя була визначена ще до його народження. Такі існували правила: спадкоємець дворянина, який здобув титул за військові заслуги, зобов’язаний служити «отечеству». А йому завжди хотілося бути ближче до землі: саджати, сіяти, розводити коней, мати свою пасіку. Його пращур, що вирушив колись із цих теренів козакувати, саме цим і займався. І ось доля, поводивши його нащадків різними дорогами й зробивши чималеньке коло, повернулася назад, на цю приколисану пралісами й оповиту озерними туманами землю.

Найбільшу, найдивовижнішу радість дарував Данилові сад. Кожен новий пагінчик, кожна брунечка, кожна квіточка ставали тими ліками, які зцілювали його зашкарублу на війні душу. І ще одна цілюща панацея супроводжувала його з ранку до смерканку. У неї було шовковисте волоссячко кольору темної міді й мигдалеподібні аквамаринові очі, що спалахували то темно-синім, то зеленкуватим світлом — залежно від настрою, який вона демонструвала з милою дитячою безпосередністю і бурхливою жіночою пристрасністю.

Соня переймалася майбутнім садом так само, як і тато. Тішилася кожним новим деревцем, допитувалася, за скільки часу воно виросте, коли з’являться перші яблука чи ягоди, якими вони будуть на вигляд і смак. Плескала в долоньки, підстрибуючи навколо саджанця райської яблуньки — і негайно домоглася обіцянки, що це дерево з маленькими червоними яблучками належатиме лише їй. Вимагала, щоб і їй змайстрували маленького заступця — вона також копатиме ямки під саджанці, як садівник дядько Петро, поливала деревця зі своєї лієчки. Руки дівчинки постійно були в землі, яку вона розмазувала по обличчю і сукенці. Але як при цьому сяяли її очі! З яким щасливим захватом дивилися на світ! Аж Данилові він здавався кращим і веселішим.

Еліза хапалася то за серце, то за голову: на кого схожа її улюблена маленька красуня, її принцеса Софі? Ну хіба так має поводитися дівчинка зі шляхетної сім’ї? Де таке бачено? Де таке чувано? Принаймні в знатних домах Санкт-Петербурга, де Еліза багато років служила гувернанткою, цього навіть уявити не можна було. Софі вже зараз треба привчати до етикету, готувати до виїздів у вищий світ, до спілкування зі знатними людьми. Не залишатиметься ж вона все життя у цьому глухому селі. Та й що такій красуні робити в ньому? От що? Хтось про це думає? Авжеж, ніхто, крім неї самої. Бо для того вона й тут, щоб підготувати дівчинку до іншого життя. Та якщо її ніхто не слухається, то що ж — вона збереться і поїде звідси. Назавжди! Негайно! Завтра ж!

Але наставало завтра. Еліза забувала про свою вчорашню погрозу. Знову нарікала й уперто обстоювала свою систему виховання: дівчинка повинна з перших років життя звикати до шляхетних манер та етикету, розмовляти іноземними мовами. Вона весь час ходила назирці за своєю вихованкою. Щоб хоч трохи надолужити прогаяні уроки, намагалася говорити з нею французькою (німецьку вирішили поки що не вивчати — після Світової війни вона стала непопулярною), по кілька разів на день переодягала Софі, просила не бруднити ручки, не витирати їх об сукенку, не вдавати із себе садівника, не копатися в землі, не заглядати до колодязя, не ходити по калюжах, не місити болото, не гасати й не розмовляти голосно…

Усі її «не» відскакували від малої непосиди, як горох від стіни. Тоді Еліза бралася за Данила. Він надто потурає доньці, забагато їй дозволяє, мав би бути хоч трохи суворішим, вимогливішим, їхня люба Софі не простолюдинка якась. Чи їм із пані Ліндою байдуже, якою виросте дівчинка? А напевне, що так. На жаль. А от їй, Елізі, не байдуже — і вона мусить нагадати про їхні батьківські обов’язки… Бо хто ж у цьому домі ще нагадає, крім неї?

Елізине нагадування мало що давало. Колишній морський вовк, якого в селі трохи побоювалися через його суворий погляд та мовчкуватість, у руках маленької диктаторки ставав м’яким пластиліном, із якого вона ліпила собі улюблених персонажів і змушувала їх грати у свої ігри. А колишня артистка потай оплакувала не здійснені мрії, втрачений голос (авжеж, через стреси та переїзди), нарікала на зайві кілограми (а вона ж казала, що так буде після пологів!) і на не вельми прихильну фортуну, яка закинула її в це глухе село посеред лісів та боліт. Лінда любила море з його безмежним відкритим простором, зі штормами й потужними солоними вітрами, любила кораблі, оповиті таємницями далеких мандрів, любила гамірні міста, веселе товариство, ресторани, сцену, оплески… Тут не було нічого з того, що вона так любила.

Іноді Лінда переливала свою ностальгію за минулим доньці. Замість казок розповідала їй про виступи в Лібаві й поїздку до Риги, де могла б і досі грати на сцені, якби була трохи мудрішою і не покинула латвійську столицю через одного недолугого антрепренера, про театри, музеї і пам’ятники Санкт-Петербурга, світські вечірки та бали, які влаштовувало Адміралтейство для своїх офіцерів та їхніх дружин. У її розповідях було багато блиску, музики, квітів, оплесків, прекрасних дам, галантних кавалерів, вишуканих суконь.

Елізині повчання та нагадування про вище товариство й мамині ностальгійні розповіді зрештою збігалися, змішувались, як два струмки в одній річці. Вони налаштовували на одне й те саме — на зовсім інше життя, легке, сяюче, вишукане, безтурботне. Софійка вбирала в себе той не бачений нею світ, як суха губка — воду.

 

***

 

«Жінка — як верба: куди її пересадять, там вона й приживеться». Так Лінді сказала Еліза. Мовила це нібито між іншим, та все ж не без натяку — передала почуте від когось із сільських, щоб пані задумалася і нарешті змирилася. Та, мабуть, верба — не Ліндине дерево. Вона ніяк не могла прижитися на цьому піщаному ґрунті, не знала, за що зачепитися, аби віднайти втрачену рівновагу. Якщо Данило знайшов свій порятунок у природі живій, матеріальній, наповненій шумом дерев, гудінням бджіл, співом птахів, кумканням жаб, проростанням і дозріванням, то вона дедалі більше занурювалася у світ природи нематеріальний, тонкий і невидимий, міфічний і містичний. То їй являлася русалка на озері, то домовик у сараї, то лісовик на узліссі. Сільських жінок хлібом не годуй, а дай поговорити про всілякі дива та чари, про сусідство потойбічних сил, невидимих істот, про відьмаків та перевертнів, ворожайок та мольфарів, без яких село — не село. І її артистичний мозок перетворював уяву на яв, витворював паралельний світ, у який вона частенько втікала з реального.

Іноді Лінда навідувалася до Луцька, де мешкала знайома Неродових Маргарита Маркевич — жінка емансипе, прихильниця богемного способу життя, трохи поетка, трохи поліглотка, організаторка різдвяних балів, що останнім часом стали дуже популярними в місті, завсідниця Клубу інтелігенції та жіночого клубу й палка шанувальниця театру.

Марго шокувала знайомих вільним стилем життя, сукнями-сорочками прямого силуету, вже модними серед європейської богеми, але ще не сприйнятими місцевими панянками. Вона читала романи прогресивних письменниць, які писали про рівні права чоловіків і жінок, цитувала Ольгу Кобилянську, захоплювалася співом Олександра Вертинського, який також переселився до Польщі й гастролював її воєводствами. Коли влада заборонила концерт популярного співака на Волині, Марго навіть спробувала організувати мітинг-протест із приводу утисків свободи творчості. Але польська дефензива якимось чином дізналася про її наміри скоріше, ніж шанувальники Олександра Вертинського, організаторку було викликано до постерунка й суворо попереджено.

Зазвичай Еліза доставляла господиню бричкою з відкидним верхом, у яку запрягали молодого гнідка, до Романова. У містечку розміщені ґмінне [11] управління, поліційне відділення, мировий суд, земельний банк. Та господаровиту Елізу вони мало цікавили. Щоразу, підвозячи Лінду до Романова, вона користалася нагодою, щоб зробити закупи в крамницях, замовлення у кравецькій чи шевській майстерні. Словом, за одну поїздку вбивала двох зайців і з навантаженою до краю повозкою поверталася додому. А Лінда вирушала далі — до воєводської столиці. Добиралася туди на невеликому пасажирському судні, що курсувало річкою Стир. Можна було їхати й автобусом, але водний маршрут, що простягався від Луцька аж до Пінська, а для неї розпочинався з маленького дерев’яного пірса в Романові, нагадував їй про рідне прибалтійське місто, навівав давні теплі спогади. Вона пливла до головної, кінцевої пристані, розташованої на Стиру біля луцького замку Любарта.

Ця пристань, на відміну від романівської, мала цілком європейський вигляд. Дехто порівнював її навіть з американськими. Вочевидь, через низку розважальних закладів, що, як кажуть, закликали пасажирів одразу з корабля на бал. Між старезними мурами замку був рідкісний на той час тенісний корт. Біля пристані розмістився затишний ретро-ресторан із казино та більярдною, кнайпа й кілька сучасних кав’ярень, у яких подавали смачну каву та фірмові луцькі струдлі й вишукані тістечка. Лінда уподобала одну з таких кав’ярень поблизу Замкової площі. Прямувала до неї щоразу, тільки-но після річкової мандрівки схо́дила на старовинну бруківку. Атмосфера приміщення й аромат кави налаштовували її на мистецькі зустрічі, заради яких вона й відвідувала Луцьк.

Культурне життя столиці Волинського воєводства вирувало, сюди постійно приїжджали з гастролями відомі колективи й окремі артисти. Тут можна було послухати оперу й популярних співаків, хори й ансамблі, подивитися вистави, причому різними мовами. Якось Лінда на кілька днів затрималася заради гастролей Театру артистів драми з Вільно, які привезли до Луцька «Інтригу і кохання», «Рабу кохання» та «Жінку-вбивцю». Іншим разом спеціально їздила, щоб подивитися вистави мандрівного театру Овсія Чарського. Двічі побувала на відкритті театрального сезону українського театру Миколи Певного [12] — Марго заохотила її до цього колективу розповіддю про голос Ніни Певної [13], дружини режисера. На жаль, певнівці нечасто виступали у своєму місті, бо не мали приміщення і вели спосіб життя мандрівного театру.

Побувала Лінда й на прем’єрі міського муніципального театру імені Юліуша Словацького. Маргарита навіть познайомила її з актором і режисером Мічиславом Зонером, в якого була трохи закохана. Утім, у цього красунчика вистачало молоденьких пасій, тож він відповідав Марго лише завченою сценічною усмішкою. Лінда мала потаємну надію, що Мічислав запропонує їй роль. Але той не вельми зацікавився артистичним минулим нової знайомої. Та й Лінду театр не захопив, бо в ньому грали тільки польською мовою, яку вона не дуже розуміла, хоч і намагалася опанувати, навіть розмовляла потроху, але з таким акцентом, що про сцену годі було й думати.

Якось у Луцьку, коли Лінда прогулювалася у міському публічному саду біля собору (очікувала на Марго, а та, як завжди, запізнювалася), перед нею несподівано постав незнайомець у цивільному, але з добре помітною військовою виправкою. Вона мало не наштовхнулася на нього, інстинктивно відсахнулася, зійшла з алеї і прискорила ходу. Проте периферичним зором спостерегла: чоловік розгублено усміхається і супроводжує її захопленим поглядом. За мить він наздогнав Лінду, забіг наперед, знову перегородив дорогу.

— О, яка зустріч! Яка зустріч! Дякую тобі, Боже, за цей несподіваний недільний подарунок!

Лінда здивовано подивилася на чоловіка. Років під тридцять, жагучий брюнет, акуратна стрижка, чорна борідка а ля Микола ІІ (таку полюбляють деякі російські офіцери з білої еміграції).

— Це справді ви? Чи мені вкотре сниться? — він говорив так, ніби нарешті впізнав давню знайому, але ще не вірив власним очам.

— Ні, це не я. А ви, мабуть, справді ще не прокинулися, інакше б помітили на алеї жінку. А то налетіли, мало з ніг не збили і стоїте непорушно, як он той пам’ятник Пілсудському. Дозвольте пройти!

— Господи! Це таки ви!

— Кажу ж, це не я. Ви помиляєтеся. — Лінда знову спробувала обійти незнайомця. — Даруйте, я вас не знаю.

— Зате я знаю вас!

— Цього не може бути.

— Овва! А то ж чому?

— Бо мене ще ніхто не знає. Я щойно прилетіла з Марсу і ще ні з ким на землі не встигла познайомитися. Тож пропустіть мене нарешті й не вигадуйте. А то поліцію покличу.

— Марсіанську?

— Польську.

— Чарівна дружина капітана Неродова не здасть мене польській поліції.

Лінда здивовано звела брови.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? Вітер нашептав?

— Ми з вами зустрічалися. Слово офіцера!

— Гм…

— Щоправда, лише раз. На жаль. Ще в тому, іншому житті, у Санкт-Петербурзі. Дивуєтеся, що з першого разу запам’ятав? Та хіба ж вас можна забути?! Я… я… Невже не пригадуєте поручника Жоржа Маєвського, який цілував вашу ручку на благодійному вечорі, організованому Адміралтейством? Там ще збирали кошти для поранених моряків. Ну? Пригадуєте? Хоча що я таке говорю… Ви тоді й уваги на мене не звернули. Вам же багато хто цілував ручку. А ви… ви ще більше розквітли.

Лінда спалахнула. Він що, іронізує, цей поручник Маєвський? Не дивно, що вона тоді й уваги не звернула на нахабу, мабуть, років на десять молодшого від неї. І тепер він вирішив добитися сатисфакції, надолужити згаяне й заволодіти її увагою? Ну це вже хіба за рік такої самої пори, як піде дощ догори!

Вона страшенно комплексувала. Розуміла, що змінилася, і не в кращий бік. Вважала себе товстою, ненавиділа свої форми, не раз потай оплакувала тоненький осиний стан, якого вже ніякими дієтами не могла відновити, як не могла повернути і свого минулого життя. А він…

— І що такій вродливій розкішній жінці робити в цій малопольській провінції? — Маєвський не помітив її спалаху чи, може, якось по-своєму витлумачив його. — А мене, між іншим, запрошують до Франції. О, у графа Маєвського є де зупинитися в Парижі. Та поки що вагаюся, не знаю, чи варто їхати. Що мені там робити самому? От якби в мене була така супутниця, як ви, то заради неї я б не гаяв ні хвилини. Та я б задля вас…

— Хіба в Парижі якийсь страшний жіночий мор прокотився і жодна мадам не вижила? Чи інші чоловіки всіх жінок розібрали і для графа Маєвського навіть однієї не залишили?

— З вами — як на дуелі з рапірами: що не слово, то укол, — засміявся Маєвський. — З такою жінкою ніколи не занудьгуєш. Мені саме така й потрібна. Ви дивовижна, Ліндо. Ви… Клянуся своєю чуприною, що викраду вас і вивезу з цієї провінції.

— Знайшли чим клястися! Чуприна — річ непостійна. Ще трохи років — і не зогледитесь, як розгубите її.

Лінда не була настільки наївною, щоб ось так узяти й повірити в божевільне кохання поручника, яке нібито спалахнуло ще колись, у минулому житті, під час їхньої єдиної зустрічі на якомусь благодійному вечорі. Можливо, тоді вона йому й справді сподобалася. Можливо… Запам’ятав усе-таки… Але зараз він, мабуть, просто фліртував. Та яка пристрасть, який вогонь у його словах! Які очі! І ці прозорі натяки про втечу до Парижа… Вона зрозуміла їх. Та й як не зрозуміти? Треба йти геть. Негайно! Швидше повертатися додому! Ось зараз помахає йому ручкою і піде. Вона порядна заміжня жінка, у неї сім’я.

— Даруйте, я поспішаю на пристань. Мій корабель відпливає за півгодини.

— Отже, ви живете не в Луцьку? А де?

— Деінде.

— Невже це таємниця?

— І не просто таємниця, а військова.

— О Боже! Я пропав! Якщо ви зараз залишите мене… Це рівнозначно смерті. Ні, ви не вчините так жорстоко зі мною. Я не для того вас зустрів, щоб загубити знову.

Лінда усміхнулася і пішла через міський публічний сад у бік Стиру. Жорж Маєвський закрокував поруч. Проте до пристані вони так і не дійшли. Жорж запропонував завітати до затишного ресторанчика на вулиці Августина Кордецького, що збігала від саду вниз, до річки. Сказав, що за таку начебто випадкову, а насправді зовсім невипадкову, даровану небесами зустріч годилося б випити по келиху доброго вина. Лінда спочатку відмовилася, потім завагалася, зрештою погодилася, але з умовою — вони підуть не до ресторану, а до її улюбленої цукерні Розаліні. Ця цукерня наприкінці вулиці Ягелонської — найпопулярніша в місті. Ніде не було такої смачної кави й такого великого розмаїття кондитерських смаколиків, як у ній. Та й вишуканих вин не бракувало.

Вино було справді добрим. Вона трохи захмеліла. Розуміла, що треба б уже попрощатися з балакучим ловеласом. Та недарма кажуть, що чоловік любить очима, а жінка — вухами. Як же їй подобалися компліменти цього статного бравого поручника з вишуканими манерами, змушеного нудьгувати на чужині! Як сколихнуло щось у душі його палке захоплення її вродою! Як лестило те, що він готовий викрасти її, втекти з нею до Франції, до самого Парижа! Як же їй бракувало всі ці роки такого захвату! Навіть не намагалася аналізувати почуте, зважувати на терезах логіки, наскільки ймовірні та здійсненні ці Жоржеві обіцянки. Його слова огортали її слух, як тонкий шовк із тутового шовкопряда наге тіло, наповнювали душу солодкою млістю. До дідька всі перестороги! Їй просто хотілося, щоб її кохали, обожнювали, робили заради неї неймовірні вчинки!

На рейсове пасажирське судно вона таки не встигла. Довелося заночувати в Маргарити. Марго не допитувалася, чого Лінда не дочекалася її в міському саду, куди зникла й що сталося — вона не була ні занудою, ні моралізаторкою, ні пліткаркою, ласою до чужих таємниць. Сама часто захоплювалася і закохувалася, хоч віддавала перевагу вільному стилю життя, яке не збиралася підлаштовувати під когось.

Лінда повернулася до Багника наступного вечора. Пояснила, що раптом стало кепсько, от і довелося заночувати й трохи відлежатися в Маргарити. Данило розхвилювався, наполягав, щоб вона негайно обстежилась у лікаря. Лінда пообіцяла, що так і зробить під час наступної поїздки до Луцька. Там за якихось сто метрів від театру — будинок відомого лікаря Володимира Липинського. У ньому він і живе, і приймає хворих. Марго дуже хвалила Липинського, казала, що до нього запис на тиждень наперед, але вона допоможе потрапити поза чергою.

До Луцька вона тепер їздила мало не щодня. Але до Володимира Липинського так і не зайшла. Навіщо закоханій жінці лікар? А якщо серцевий ритм і справді порушився, а серцебиття прискорилося, то що ж у цьому поганого? Вона знову відчувала себе молодою і щасливою, знову стала колишньою Ліндою.

11

Ґміна — найменша адміністративна одиниця в Польщі, самоврядна громада.


12

Микола Певний (1885—1940) — український театральний діяч, драматичний актор і режисер. Відомий, зокрема, за виступами в театрі Миколи Садовського в Ужгороді (20-ті роки). Засновник українського театру на Волині (1928 рік). Репресований, розстріляний у Биківні.


13

Ніна Певна (Антоніна Машкевич; 1897—1982) — українська співачка й акторка. Учасниця капели Олександра Кошиця, з якою виступала в багатьох країнах Європи, разом із чоловіком грала в українських театрах в Ужгороді та на Волині. Після розстрілу чоловіка була арештована й вивезена до Сибіру.