Не таке вже й диво — перетворення бридкого каченяти на прекрасного лебедя. Радше закономірність — логічна й цілком прогнозована. Зрештою, будь-яке незграбне пташеня з часом трансформується у крилатого птаха, водоплавне — обов’язково у водоплавного. А от щоб лагідний сонячний метелик раптом став задерикуватою пташкою з гострим дзьобиком і дряпучими кігтиками… Хто б це взявся передбачити? Та саме таке їжакувато-пернате створіння тепер нагадувала Соня. Власне, уже й не Соня, і не Сонечка, і не Софійка, а Софі — так називала її Еліза й так надалі мали кликати всі.
Це була перша вимога в декларації прав панни Софі Неродової, яку вона сама уклала й урочисто проголосила. Далі пункт за пунктом усе ускладнювалося. По-друге: не заходити без дозволу в короновану «фортецю», бо це її приватна територія. По-третє: не нав’язувати обіди за розкладом — вона їстиме лише тоді, коли зовсім зголодніє, а то скоро стане, як пампушка. По-четверте: не шити закриті, як чернечі сутани, сукні та блузки, у яких хіба що до монастиря записуватися — сама знає, що нині в моді та що їй личить. По-п’яте: не супроводжувати під час виїздів із маєтку — не маленька вже. По-шосте: не змушувати продовжувати навчання в гімназії — усе, що мала, вона вже там вивчила, більше їй тієї науки не треба. І, нарешті, сьоме й головне: вона хоче жити у Варшаві!
Данило сторопів: оце так забаганка! Ну хай би вже Луцьк чи Рівне, ну принаймні Холм або Люблін. Але Варшава…
— Тобі лише шістнадцять… — намагався домовитися про скасування бодай останніх двох пунктів.
— Не лише, а вже шістнадцять!
— Я думав: ти закінчиш гімназію і тоді поїдеш учитися далі — до Кракова чи й до Варшави. Ми з мамою все зробимо, щоб ти мала вищу освіту.
— Хіба обов’язково ставати студенткою, щоб поїхати кудись?
— Вища освіта дає впевненість і…
— Але щастя не додає. Так, здається, наша мамуся казала. А вона знає, що каже.
— Звісно ж, мама знає, але …
— Отож, що мене чекає тут після шістнадцяти? Ну що? Нуднезні світські вечірки в Романові, старезні танці зі старомодними кавалерами, вишивання квіточок на серветках, сушені яблука для узвару, вишневий джем на зиму, гусячий пух для перин… Навіщо Еліза муштрувала мене з французькою та німецькою? Ах, як же я забула? Щоранку казатиму «бонжур, мадам» корові Лисці й «ґутен таґ» фрау свиноматці. А кому тут потрібні мої вишукані манери? Курям у курнику? Гусям на ставку? Горобцям під стріхою? Не хочу я такого життя. Не хо-чу!
— Зрозуміло. У Варшаві — ні мадам корови, ні фрау свиноматки, ні гусей, ні курей. Але щось же там треба робити. Учитися ти не хочеш — вивчилася вже. То чим займатимешся?
— Стану моделлю.
— Що? Манекенницею?! Моя донька — манекенниця?! Живий вішак для демонстрації одягу?
— Татусю, ти чого? Манекенниця — це зараз дуже модна професія. Ти хіба не чув про модельне агентство Коко Шанель? Ну от, який же ти в мене відсталий. Та кожна дівчина мріє туди потрапити! Але не кожній Бозя дав таку вроду, як твоїй доці. Ти ж сам кажеш, що я найкраща у світі. От влаштуюся у Варшаві, попрацюю трохи. А там, дивись, і до Парижа переїду, пройду відбір до Коко Шанель чи ще до когось. Ні, ліпше таки до Шанель. Вона — найкраща. Тільки ж треба поспішати. Розумієш? Модель має бути молодою, дуже-дуже юною. Якщо спочатку вступати до інституту чи університету, то всьому кінець — зістаріюся за роки навчання, втрачу форму, одягну окуляри — і нікуди мене вже не візьмуть. Ну кому я буду потрібна у двадцять два чи двадцять три?
— І де ж ти зібралася жити у Варшаві?
— Звісно ж, у будинку, як і всі люди. Ах, я ж забула — у нас немає свого будинку в столиці. Яка прикрість… А ти купи мені квартиру. Мале-е-е-ньку таку квартирку у вели-и-и-кому будинку. Татусю, не хмурся, не сердься. Я ж у тебе одна! Сам казав: одна-єдина, як сонечко в небі.
Данило знервовано сів на краєчок стільця. Треба заспокоїтися… Треба заспокоїтися… Це сонечко, здається, хоче довести його до апоплектичного удару або й геть спопелити своєю термоядерною енергією. Дозволити їй стати манекенницею… Купити квартиру у Варшаві… Ніби це сукня чи модні черевички, яких у неї вже стільки, що й не перелічити.
Та він би купив і квартиру. Звісно ж, купив би. Але трохи пізніше, років за три чи чотири. Так і планував — відправить доньку на навчання і тоді придбає житло. А зараз… Не такий він багатий, як, мабуть, думає його люба пестунка, якій він ні в чому не відмовляє. Нога його поранена не в польській армії і не в бою за Річ Посполиту, а отже, про пенсію і мова не йшла. Соціальних допомог для емігрантів польським урядом не передбачено. Доводиться покладатися лише на себе, на оцю не вельми родючу землю. А її поки що не стільки, як хотілося б. Треба ще прикупити, та з купилом теж непросто. Вони тільки недавно завершили всі добудови й нарешті почали не витрачати, а відкладати. Цього року, як на зло, погода підвела. Весною така повінь була, що всі мости в навколишніх селах позривало, половина посівів пропала. Літо також видалося дощовим, збіжжя вимокло, більшість яблунь цього року влаштували собі канікули — нема чого й продати. А заощадження пішли на Лінду — він так хотів її задобрити, потішити, змусити забути ті неприємності, які їй довелося пережити, прихилити до себе. Та й у Соні забаганки вже не дитячі.
«Я ж у тебе одна»… Ні, голубонько, вас у нього дві, й обох він любить — і доньку, і дружину. Та й маленька ти ще, щоб такі вимоги ставити, на подіумі стегнами вихляти, самій у чужому місті жити. Підрости ще трохи. А поки підростеш — порозумнішаєш, передумаєш, викинеш з голови свої примхи та забаганки.
— Ах, не хочеш? Так і скажи, що не хочеш. От якби мама попросила… Мамі ти ні в чому не відмовляєш. Що ж, обійдуся без вас!
До Софі вже не достукатися, не підступитися. Виставила навсібіч колючки, тупнула ногою, гримнула дверима.
Це не перший бунт на сімейному кораблі. Усе почалося ще рік тому, після похорону Елізи, після тривалої доньчиної депресії. Та не тільки смерть няні спричинила ці зміни в поведінці. Протест назрівав давно. Тепер він лише прорвався назовні, як вистояний фурункул.
Соня — татова доця. Він завжди був для неї і захисником, і порадником, і опікуном, і взірцем справжнього чоловіка. Не могла його люба донечка не помічати, як він іноді сумує, як усамітнюється і тяжко зітхає. А чого б це? Ну чого йому сумувати та зітхати, коли довкруж так гарно? Звісно, через маму. Він же її так палко кохає, так їй у всьому потурає. Та він би навіть смаженого снігу дістав, якби його Ліндуся раптом захотіла! Соня любила тата. А ще ображалася, сердилася, гнівалася, печалилася, страждала — за нього й замість нього. Тато найкращий на всьому білому світі. А мама цього ніби й не помічає і зовсім не цінує. Отже, не кохає тата? Чому? Хіба це справедливо?
Запитання тривожили, відповідей не було. Замість них прийшло роздратування. Юна максималістка ще не відала жодних компромісів, не сприймала нюансів, півтонів і відтінків почуттів. Вона категорично обожнювала тата й так само категорично засуджувала маму. Особливо після того, як їх арештували й чутки про причини арешту дійшли до маєтку, а з нього розповзлися селом. Мама зрадила тата! Отже, й Софі вона також зрадила, її вона також не любить. Сердилася на Лінду й водночас намагалася наслідувати її. Мама красуня — і вона незгірш. Мама була артисткою — і вона стане, та ще кращою, справді знаменитою, знаною на весь світ. Аби тільки на сцену потрапити.
Після смерті Елізи Лінда спробувала було зблизитися з донькою. Але так і не змогла підступитися, їй не вистачило на це терпіння.
— У дівчинки просто нестерпний характер, — ображено сказала вона й пішла до своєї кімнати спілкуватися з духом пані Блаватської.
Із фантомами взагалі було простіше, легше, ніж із реальною максималісткою Софі. Духи під час спіритичних сеансів відповідали на всі Ліндині запитання, відкривали їй потойбічні таємниці, ні в чому її не звинувачували й не засуджували. Навпаки, з ними вона почувалася особливою, обраною.
До Варшави Софі не поїхала — Данило нарешті проявив свій капітанський характер, та й Лінда підтримала його. Відмова батьків викликала бурхливий протест, Софі не розмовляла з ними майже два місяці. Зате з гімназією вчинила по-своєму — навіть поріг її більше не переступила. Тепер вона двічі на тиждень їздила до містечка на уроки вокалу та фортепіано, не пропускала жодного фільму у відкритому нещодавно в Романові кінотеатрі, інколи відвідувала звані вечірки. Хоч і не любила ті провінційні світські раути, але ж мусить юна панна появлятися в товаристві собі подібних, продемонструвати десь свої обновки, бо сільським вони — як корові намисто. Тим паче, що мала в тому товаристві, точніше, у його чоловічої половини, просто шалений успіх. Сама її поява серед гостей викликала захват. І Софі вже давненько здогадувалася про високу ціну своєї вроди.
Якось після різдвяних свят вона повернулася додому разом зі своїм учителем музики. Худорлявий, бліднуватий, непоказний і трохи незграбний молодик у сірій приталеній маринарці з короткуватими рукавами та білій сорочці з краваткою-«метеликом» чогось пік раків і ніяково відводив погляд. Зате Софі наче на крилах літала, а загадковий блиск у її очах обіцяв черговий сюрприз для батьків.
— Познайомтеся. Це Олесь…
— Хіба ми не знайомі? — здивувався Данило. — Ми ж із паном Олесем зустрічалися, коли ти вирішила брати уроки музики, домовлялися про розклад і платню. Я ще тоді пропонував, щоб не ти їздила до Романова, а він до нас, пропонував йому доплату за це, але пан учитель чомусь не захотів, мабуть, у нього дуже щільний розклад занять у місті.
— То не він, то я не захотіла.
— Отакої! А то ж чому? — здивувався Данило.
— Чому-чому… Щоб ви відпускали мене саму… Невже не зрозуміло? Я й так у вас — мов слов’янська бранка в турецькому полоні. Сюди не йди, туди не їдь, на те не дивись, там не барись, у лісі страшний сірий вовк чигає, за горою злий розбійник підстерігає… Усі тільки й ждуть, щоб маленька Софі сама вийшла з дому і тоді — цок-цок та в мішок її, неслухняну… А мені вже не шість рочків. Чи ви не помітили? Доросла я вже!
— Може, й доросла, але…
— Ніяких «але», любий татусю! А тепер прошу познайомитися ще раз: це пан Олесь Красицький, мій наречений, — сказала Софі з явним викликом, роблячи наголос на слові «наречений». — Ми вирішили одружитися.
— Одружитися… Ви вирішили… — автоматично повторив Данило. І зразу ж похопився: — Одружитися?! Як це одружитися?
— Татусю, ти хіба не знаєш, як люди одружуються? За два тижні влаштуємо заручини, а за місяць весілля. Повінчаємося у нашій церкві, запросимо багато гостей. Ви ж справите мені гарне весілля? Правда ж? І посаг добрий дасте.
— А де ви житимете?
— У Варшаві.
— Знов за рибу гроші. Варшава! Варшава! Варшава!
— Так, Варшава. Але, як бачиш, я вже не прошу придбати мені там помешкання. На якийсь час ми зупинимося в Олесевих родичів. А далі… Олесь дуже талановитий музикант. Дуже-дуже! Він даватиме приватні уроки, концертуватиме. Тобто концерти ми будемо готувати вдвох, гратимемо у чотири руки. Уявляєш: велика така афіша, а на ній, на фото — талановите подружжя Красицьких.
Слово «концерти» ніби розкодувало загіпнотизовану Лінду, яка досі не втручалася в розмову доньки й чоловіка і спокійно спостерігала за хурделицею за вікном.
— Концерти?.. Даниле! Що вона говорить? — Лінда раптом ухопилася за серце. — Які ще заручини? Яке весілля? Дівчинко, тобі ще сімнадцяти не виповнилося. І що, що він тобі може запропонувати, цей Олесь Красицький? У нього ж, крім фортепіано, нічого більше й немає. Утім, мабуть, і фортепіано, на якому ти граєш, — власність пані Нідзельської, директорки музичної школи, у якій він працює.
— Кохання, мамо. Кохання і волю.
— Волю?! Ти вважаєш, що заміжжя — це воля?! — Лінда зайшлася від сміху. — Господи! Яка ж ти у нас ще наївна й дурненька…
— Зате ти в нас розумна за двох! — відрізала Софія. — За себе й за свою подругу Марго, в якої нахапалася всіляких феміністичних штучок.
— Могла б спочатку з нами порадитися, — Данило намагався розрядити ситуацію, що ось-ось могла перерости у скандал. — Чи ти вже забула, що ми в тебе є?
— Тату! Надворі двадцяте століття! Чому я повинна радитися, кого мені кохати, за кого заміж іти? — Софія аж нетямилася. — Ми з Олесем кохаємо одне одного, і цього досить.
— Ти впевнена?
— Не сумнівайтеся, пане Даниле, я дуже, дуже кохаю вашу Софі! І завжди кохатиму лише її! — Олесь нарешті насмілився підвести очі на свого потенційного тестя.
— Не сумніваюся, пане вчителю, не сумніваюся… — іронічно посміхнувся Данило.
Олесь чимось нагадував йому першого чоловіка Лінди, театрального антрепренера. Такий самий рафінований інтелігент — астенічний, замріяно-романтичний, непрактичний і, напевно, такий же м’якотілий та слабохарактерний. І вже ця схожість дратувала його, налаштовувала проти доньчиного обранця.
— От і добре! — радісно сплеснула в долоні Софія. — Добре, що не сумніваєшся! А ти, Олесю, боявся. Я ж казала, що капітан Неродов лише з вигляду такий суворий. Тепер сам бачиш, що він найкращий, найдобріший татко на світі. Отже, гетьте всі страхи й сумніви! Усе вирішено! Про все домовлено. Усі починають готуватися до весілля. Allegro [14]! Presto [15]! Presto! Presto!
Вона чмокнула Данила в щоку, підхопила свого розгубленого нареченого під руку й рішуче потягла до своєї маленької «фортеці».
— Господи, та вона ж іще зовсім дитина. Сама не знає, чого насправді хоче — цього одруження чи втечі від нас. І з ким? З бідовим учителем музики, який сам собі не здатний дати раду. У нього ж це на обличчі написано, — зітхнула Лінда. — Бідна, бідна дівчинка…
— Не хвилюйся, серденько, — цього весілля не буде! Даю тобі слово офіцера! — заспокоїв її Данило.
— Але ж цю вітрогонку не зупинити, — стенула плечима Лінда.
— Щось придумаю.
Тепер вони знову були заодно. Лінда довіряла йому. І він, глава сімейства, мусив узяти на себе цей клопіт, турбуватися про їхню доньку, боротися за неї, за її майбутнє. Це додавало рішучості.
Allegro (італ.) — музичний термін, що означає швидко.
Presto (італ.) — дуже швидко.