До латвійського міста Лібави — однієї з баз Балтійського флоту Російської імперії — Данила Неродова, випускника Морського кадетського корпусу, направили для проходження практики. Прибув він із Санкт-Петербурга до цього латвійського порту, відомого тим, що його води ніколи не замерзали, а в них пришвартовувалися судна майже з усіх країн Європи, разом із двома однокашниками. Тут хлопців урочисто посвятили в корабельні гардемарини, або, як їх іще називали, каргарди, і прикріпили на цілий рік до команди корабельної охорони. Ця посвята, однак, ніяк не гарантувала майбутню службу на флоті. За рік вони мали скласти іспити. А вже після практики та іспитів хтось здобуде звання мічмана й назавжди пов’яже своє життя з морем, а когось можуть визнати непридатним для морської служби й відправити на суходіл.
Тож упродовж дванадцяти місяців треба було добряче попрацювати — про відпочинок, а тим паче про розваги, навіть думати не доводилося. Майбутні морські офіцери займалися фехтуванням, вправлялися у стрільбі з гвинтівок та револьверів, змагалися у плаванні та гонках під вітрилами, переймали від досвідчених «морських вовків» усілякі премудрості — і, звісно ж, намагалися не проштрафитися й не потрапити в немилість до суворого командування. Одне слово, байдикувати було ніколи, а гаяти час на дівчат — і поготів.
У портовий ресторанчик «Посейдон» Данило потрапив уже незадовго до закінчення практики. Семен Петров, один із петербурзької трійки, який, виявляється, бував тут уже не раз і дуже нахвалював це веселе місце, запросив найближчих друзів-гардемаринів — Микиту Сороку та Данила Неродова — відзначити свій двадцять четвертий день народження. Попередив, що в самому ресторані до них має приєднатися його кузен, який нібито спеціально прибув до Лібави, щоб привітати іменинника. Щоправда, Семко не вірив, що шалапутний родич добирався з Петербурга до Лібави заради нього, але якщо вже опинився тут, то чого б не зустрітися. Алекс, так звали кузена, на шість років молодший, навчається в Імператорському Олександрівському ліцеї — престижному закритому навчальному закладі, до якого приймають лише дітей потомствених дворян.
— Її високість Доля — як богиня Феміда: із зав’язаними очима й не завжди справедлива, — зітхнув Семко. — Це б мені там учитися, бо я дуже хотів стати дипломатом. Алексові ж більше підійшов би флот, бо йому аби мандрувати, він же весь час кудись поривається, у дитинстві навіть кілька разів із дому втікав і його перехоплювали аж в іншому місті. Як каже мій батько, Алекс народився з шилом у дупі, яке не дає йому всидіти на місці, тож він здобуває паралельно ще одну професію — великого магістра інтриг і таємниць. Таке от селяві: я хоч і дворянин, але з глибинки імперії, не того розмаху, то й зобов’язаний продовжувати сімейну військову традицію, а для кузена служба на флоті — нижче ватерлінії графа…
— Ватерлінія графа Петрова… Треба запам’ятати, — засміявся Микита.
— Та ні, Алекс — не Петров.
— А хто?
— Терпіння, друже, терпіння. Скоро дізнаєтеся. Попереджаю: для декого буде сюрприз.
Алекс уже чекав їх у «Посейдоні». На півголови нижчий за кузена й на цілу голову — за Данила, з бліднуватим, зовсім не прихопленим засмагою обличчям та акуратною, приборканою бріоліном світлою стрижкою, він геть не справляв враження непосиди й любителя мандрів. Нагадував радше старанного зубрія, який нечасто виходить із бібліотеки. Утім, така доля всіх першокурсників. Це вже потім вони починають надолужувати згаяний за підручниками час і цікавитися більше практикою життя, ніж теорією наук.
— Неродов, — відрекомендувався Данило.
— Так, Неродов. Олексій Неродов, — здивовано повторив Алекс. — А ви хто?
— Кажу ж, Неродов, — повторив Данило.
— Ні, це я граф Неродов, — трохи роздратовано подивився на нього Алекс. — А ви?..
— Балтійський бриз. Який сюрприз! — засміявся Семен. — Я ж попереджав, попереджав про сюрприз!
— Що за дурний розіграш? Цього не може бути! — аристократичний лоск Алекса сповз із його блідого обличчя, він пройняв Данила колючим сірим поглядом.
— А ніхто й не думав розігрувати, — запевнив Семко. — Просто ви однофамільці.
— А може, й родичі, — додав Микита. — Чом би й ні? Десь колись якогось дня розбрелась одна рідня…
— Еге ж, розбрелися Адамові діти та й по всьому білому світу. Якщо починати з Едему, то звісно ж, що всі ми свояки. А якщо серйозно… Щось мені підказує, що гардемарин Неродов не з того роду. — Алекс уже опанував себе, іронічно посміхнувся і підійшов упритул до Данила. — А звідки прибуло в ці краї ваше благородіє, якщо не секрет?
— Із-під Білгорода.
— Якщо мене не підводить пам’ять, а вона не повинна підвести, бо з географії у мене «відмінно», то Білгород — Малоросія. Отже, ви малорос? Тоді питання про гіпотетичну можливість перетину в енному столітті шляхів наших предків відпадає само собою. Щоб ви знали, панове, наш великороський дворянський рід Неродових зафіксовано в анналах історії ще з часів Куликовської битви. А це, смію вам нагадати, чотирнадцяте століття. Я знаю всі п’ять гілок свого родинного дерева…
— А може, не всі, — Микиті явно хотілося піддражнити самовпевненого ліцеїста.
— Усі! — категорично заперечив Алекс.
Данило промовчав. Після того як цей блідолиций сказав «у Малоросії», йому не захотілося не те що розповідати про свій рід, пояснювати походження свого прізвища, а й узагалі розмовляти з цим титулованим чваньком. Якась тінь пролягла раптом поміж ними та так і не зникла впродовж вечора. Це вже пізніше, коли вино ще більше розв’язало Алексові язика, гардемарини дізналися, чого такий зациклений імператорський ліцеїст на своєму прізвищі.
Колись саме гілка Алексових предків потрапила в опалу за те, що однією з перших визнала царя Дмитра. Якийсь прапрапра Алекса навіть посвідчив на Євангелії, що Дмитро — вседержитель Росії. А коли той помер, виявилося, що це був самозванець, Лжедмитрій, якийсь чернець Гришка Отреп’єв, який обманом зійшов на престол. Сувора розправа чекала на всіх, хто сприяв цьому й підтримував лжецаря. Опальну родину Неродових позбавили її шляхетського прізвища, замість нього записали Отреп’євими й вислали на периферію, в Ярославль. Двісті років Неродови вперто боролися за повернення свого справжнього прізвища і своїх дворянських привілеїв. А повернувши, носилися з ними так, наче це вони самі раптом зійшли на трон.
Данило також мав добру пам’ять і «відмінно» не лише з географії, а й з історії. Він до дрібниць знав перипетії, пов’язані зі Лжедмитрієм. Найпершими Гришку Отреп’єва визнали царем Дмитром польський король Сигізмунд Третій та наближена до нього шляхта. Кілька з тих відомих шляхетських родин, які підтримали царя-самозванця, мали величезні маєтності в Речі Посполитій. Слідом за ними поспішили заявити про свою вірнопідданість Лжедмитрієві й дрібніші шляхтичі. Вочевидь, серед них були й предки Алекса, яких відправили в Ярославль за лжесвідчення і гріхопадіння. Такими «чеснотами» зазвичай не хваляться, навпаки, намагаються про них мовчати, а за стільки століть можна було б і взагалі забути. Тож Алекс даремно так гне кирпу. Великорос він, бачте, аж від самого сотворіння світу… Нащадок героя Куликовської битви… Граф Неродов власною персоною… А може, й не Неродов? Хто тепер може достеменно знати, як із самого початку, із самого-самого, звучало це прізвище? Хто це може особисто засвідчити й підтвердити? У цих шляхетських родословних історіях стільки плутанини й домислів…
Витоки Данилового роду — в Україні, офіційно — також у Речі Посполитій, яка тоді підгребла під себе українські землі. Тож хтозна, може, вони з Алексом і справді могли бути родичами в якомусь енному коліні. Але йому не хотілося б родичатися з цим самовпевненим прилизаним графом, навіть якби котрийсь із літописів підтвердив це дуже-дуже химерне припущення. Вони ж — антиподи, абсолютно різні як зовні, так і, мабуть, за вдачею.
Данилів рід бере початок не з Білгорода, а з-під невеличкого міста Ковеля на Волині. Сам Данило там ніколи не був і навіть не уявляв, який він, той Ковель. Знав із розповідей діда Матвія, що десь там народився козак Нерода, від якого потім пішла ціла династія козацької старшини. Коли Катерина ІІ зруйнувала Січ, Данилів прадід Северин опинився у Санкт-Петербурзі, де, звісно ж, пригодилися його військові навики. Саме за особливі військові заслуги, мужність і відвагу, проявлені на полі бою, полковникові Северину Нероді було даровано особисте дворянство, яке згодом, після продовження відданої служби на військовому поприщі, перейшло у спадкове. Заодно було змінено і прізвище новопосвяченого дворянина — у дарчій грамоті замість Нерода написали Неродов. Тоді багато українських імен було переінакшено на московський лад. Прадід отримав землю неподалік від українського міста Білгорода, де згодом збудував садибу, із якої після відставки нікуди більше не виїжджав. Там, під опікою діда Матвія, і пройшло Данилове дитинство.
Але навіщо це знати цьому блідолицьому графеняті, яке так чваниться своїм походженням, ніби його предки врятували землю від космічної катастрофи? Подумаєш, страждали вони, бо за визнання не того царя аж двісті років були Отреп’євими… То й що? Як не називалися, але ж кайданами на каторзі не бряжчали, землі вдосталь мали, самі на ній не орали, не сіяли, не батракували й не голодували.
Надвечір’я, оповите блідою імлою, скапувало на пристань дрібним нудотним дощем. Порт обезлюднів. Зате простора ресторанна зала виявилася вщерть заповненою. Компанії, суто чоловічі, ніби змагалися у дотепності та вмінні випити й повеселитися. Хтось навіть одягнувся під Посейдона, який буцімто вийшов із морської глибини й вирішив трохи розважитися в цьому закладі, названому на його високу всеокеанську честь. Здавалося, що й справді це сам бог морів, заховавшись десь посеред розпашілих міцних чоловічих тіл, що час від часу зривалися зі стільців і під музику вибивали ногами матроську чечітку та веселу «Циганочку», енергійно розхитував підлогу, розгойдував старовинні світильники на стелі та подзвонював скляними келихами на столах.
Ближче до вечора зала якось враз угомонилася, притихла, немов розслаблений під час антракту гамірний хор після владного помаху палички диригента. Відвідувачі дружно повернули голови до невеличкого дерев’яного подіуму. На подіум вийшла дівчина: чорна хвиля волосся, що спадала на оголені плечі, відтінювала білу, ніби аж сяючу зсередини шкіру, а вечірня сукня кольору морської хвилі підкреслювала аквамарин її очей.
— Дивіться, хлопці, яка німфа! — захоплено прицмокнув Микита.
— Що там німфа? Сама богиня Наяда! Щойно з морських хвиль випірнула, роззирнулася туди-сюди — і хутесенько придріботіла до ресторану. Прочитала на вивісці напис «Посейдон» і подумала, що це наземні апартаменти її підводного повелителя й покровителя, — засміявся Алекс. — Наївна дурненька морська істота!
Данилові стало неприємно від Алексового сміху.
— До чого ти хилиш? Із чого видно, що вона дурненька?
— Із того! Усі ці співачки з ресторанів та кабаре однакові — гарненькі, дурненькі, солоденькі й на все готові.
— Що означає «на все готові»? — здивувався Данило.
— А те й означає, що їх тільки пальцем помани. От покличу цю вашу німфочку… Ось так-от, одним мізинцем махну — і вона притюпає.
— Ого! Та ти, виявляється, справжній донжуан! Ану спробуй! Спробуй! — піддражнив Алекса Микита.
— Ха! Раз плюнути! От хай трохи поспіває, розігріється, розійдеться — і тоді самі побачите.
— Закладемося? — раптом ожив Семко.
— А чого, можна й закластися, — стенув плечима Алекс.
— На скільки? — перепитав Семко.
— На пляшку шампанського.
— Сама богиня Наяда, а парі́ лише на пляшку шампанського? — розчаровано присвиснув Микита. — На ящик — і не менше!
— Даниле, розбивай! Хутко! — смикнув Данила за рукав Семко.
Данило глянув на стиснуті правиці сперечальників і відвернувся.
— Ану вас, хлопці… Краще послухаймо.
— Я розіб’ю! — напросився Микита.
Ресторанний оркестр із п’яти музикантів, які досі вправлялися в танцювальних ритмах, заграв щось ліричне, радше навіть меланхолійно-сентиментальне. Дівчина заплющила очі й заспівала. Її тендітна фігурка ніяк не вписувалася у цю залу з м’язистими, немов із каменю витесаними чоловічими торсами. Її ніжне сопрано неймовірно дисонувало з огрубілими голосами, що звикли перекрикувати морську стихію. Здавалося, що співачка з’явилася з якогось іншого світу, що сама вона — тільки дивний кольоровий фантом, який чогось заблукав на приморській території Лібави й цілком випадково постав перед підпилими чоловічими компаніями.
«Іще дівчинка. Років шістнадцять, не більше. Як вона тут опинилася? Хто її відпустив саму, без супроводу, беззахисну, в таке місце?» — подумав Данило. І раптом відчув, як дивний щем пройняв його тіло, прокотився судинами, збуривши кров, і вп’явся у серце. З ним сталося те, що французи називають coup de foudre — удар блискавки. Йому несподівано захотілося вийти на кругле дерев’яне підвищення в кутку зали, впасти на коліна, обхопити руками тоненький стан, відчути під пальцями гнучке дівоче тіло, зазирнути в аквамаринові очі. Хотілося захистити незнайомку, дати в пику комусь із цих осоловілих ґевалів, які роздягали її своїми жадібними голодними поглядами. От якби котрийсь із них наблизився до неї… Якби хтось кинув якесь слівце на її адресу… Якби тільки… Він підвівся, роззирнувся навколо, навіть стиснув кулаки. Але публіка спокійно сиділа за столами, ніхто до дівчини не наближався, ображати її не збирався. Вочевидь, тут її вже знали. Хтось, цілком імовірно, навіть спеціально приходив до ресторанчика, щоб помилуватися юною співачкою, послухати її спів.
І справді знали, бо щойно вона закінчила пісню, як почулися оплески і схвальне «Браво, Ліндо!» Данило також закричав. Кричав і повторював її ім’я, вигукував його на всі лади в різних голосових регістрах, від високого до низького, немов хотів пізнати, дослідити його — на дотик, на колір, на смак, на запах. Лінда… Ім’я пахло нагрітим на сонці морем, бриніло, як ранковий літній бриз, і залишало терпкувато-солоний присмак на вустах.
— Ти що, очманів? — щосили гупнув кулаком по столу Алекс. — Отямся! І на чужий коровай рота не роззявляй. А то муха влетить.
— Ти чого це кулаками розмахався? — повернувся до нього Данило. — І до чого тут твій коровай?
— До того самого, що й муха, — зареготав Алекс. — Уже забув, хто тут ящик шампанського обіцяв? Отож-бо! Сиди й учись, як співучим німфам голови заморочувати.
— Ти цього не зробиш! — схопив його за руку Данило.
— Ще й як зроблю!
Алекс відірвав від себе Данилову руку, підвівся й, похитуючись, попрямував до подіуму. Почекав трохи, поки оркестр закінчив мелодію. Тоді підійшов до Лінди, щось прошепотів їй на вухо, спробував обійняти за стан. Дівчина відповіла ляпасом. Це було так несподівано, що Алекс розгубився. Схопився рукою за щоку й завмер. А зала тим часом вибухнула оплесками.
— Браво! — закричало чоловіцтво. — Браво, Ліндо!
«Браво» було адресоване не так її вокалу, як отому лункому ляпасові. Алекс повернувся до столу, ледве стримуючи лють. Був схожий на шкодливого кота, якого хтось кинув у воду, і тепер він фиркав, обтрушувався, намагаючись обсохнути й повернути фасон.
— Не робіть передчасних висновків! — Алекс нарешті опанував себе. — Ви таки скупаєтеся в шампанському. Тільки не сьогодні. Перенесемо ваш тріумф на інший день і в інше місце. Я ще кілька днів буду в Лібаві. А зараз вам час повертатися. Правда ж, Семене?
— Повертатися? — похопився Данило. Він забув, що вони зайшли сюди ненадовго.
— А ти що ж, уже й ночувати тут зібрався? — Семко рішуче відсунув келихи до середини столу. — Думаєш, ця Наяда тебе у свої апартаменти поведе? Охолонь, Даниле! А то ще, чого доброго, справді в підводних володіннях Посейдона опинишся. Тутешні німфи такі… Алекс правду каже, від них усього можна очікувати.
— Еге ж, у тихій воді чорти водяться! І чортиці теж, — Микита підкинув і свою порцію хмизу до Алексового вогню.
— Чортиця вона чи не чортиця… А от що відьма — це точно! Ну нічого, ще не кінець світу, життя триває, і ми з нею ще побачимося… Побачимося… — прошепотів Алекс.
— Хлопці, за півгодини піднімуть трап, до того часу ми маємо бути на судні. — Семко намагався згладити ситуацію і заодно нагадати про те, що слід прощатися з «Посейдоном».
— Хай собі піднімають! — відмахнувся Данило.
— Хай собі піднімають! — підтримав його Микита. — А ми тим часом вип’ємо. За тих, хто в морі, й за тих, хто вдома! За те, щоб незабаром усіма морями й океанами ми ходили капітанами!
— Який гарний тост, друже гардемарине! Який чудовий тост! Сім футів нам під кілем! — обійняв його Данило.
— Хлопці, та ви геть сп’яніли! — Алекс поплескав Данила й Микиту по плечах і підвівся. — Але що вам сказав Семен? Час іти.
— А ми не підемо! — затявся Данило.
— Та вони не просто сп’яніли, а ще й здуріли! — розсердився Семко. — А розплачуватися за все доведеться мені.
— Не треба! Я сам за себе заплачу! — Данило дістав портмоне. — Скільки з мене, Семене?
— Іди ти до біса! — відштовхнув його руку Семко. — Не про вечерю ж мова. Розплачуватися доведеться за порушення дисципліни… Тиждень по черзі будемо галюн [9] драїти, наче якісь зелені салаги. Мені, може, й довше доведеться, бо вже раз мав три наряди за запізнення. І навіщо було вас сюди приводити? Гардемарини… Та які ви гардемарини? В’язні кают, ченці з келій! Такі вже законослухняні, правильні та дресировані, аж нудить від вас. Та у вас очі більше розвинені, ніж мізки. Тільки-но вгледіли гарненьку співулю — і зразу пустили слинку, ніби досі дівчат не бачили. Забираймося звідси, і то хутчіше!
— Ви йдіть, а я потім сам… — попросив Данило.
— А й справді, залиште його. Хай собі слухає, а тоді сам добирається і розбирається. Він же не дитина, — хмикнув Алекс.
— Е, ні. Ти, Алексе, не моряк і морського закону не знаєш. А морський закон що каже? Сам погибай, а товариша не кидай. Ось так! — заперечив Микита. — Тож ми як разом сюди причалили, так разом звідси й відчалимо.
— Ну й відчалюйте! А мене боцман не виглядає, капітан не покарає, морський закон ні до чого не зобов’язує, у готель можу повернутися, коли заманеться. А можу й зовсім не повертатися, переночую в іншому місці. Може, навіть… Але не загадуватиму наперед. Тож бувайте, а я залишаюся. Час іще ранній. — Алекс помахав рукою і потягнувся за келихом.
— Тільки не здумай іще раз до неї підходити! — сказав Данило.
— А якщо надумаю? — виклично посміхнувся Алекс. — То що?
— То якір тобі в зад, сіль в очі й морський їжак у горлянку! — Данило одним залпом вистрелив усі лайки, які чув на судні.
Семен та Микита підхопили його попід руки й буквально потягли до виходу. Він мало шию не скрутив, повертаючи голову то до подіуму, на якому стояла Лінда, то до столика, за яким сидів Алекс. Намагався вирватися, щоб дати в пику цьому самозакоханому шмаркачеві, який корчив із себе досвідченого ловеласа. Але друзі не відпустили.
Галюн — туалет на судні.