6

 

Снігопад припинився, зате посилився вітер. Він рвучко підхоплював ще не влежалий сніг із поверхні заметів і щосили жбурляв його на будинок. Вікно вже геть заліплене, замуроване, лише крізь верхню шибу видніється окраєць блідого місяця.

Роман міряв кроками вузеньку місячну доріжку, простелену через кімнату. І чого він залишився тут на ніч? Ну чого? Не мав же такого наміру. Думав: привітає молодих, пошанує батьків, потанцює трохи, посмакує весільними наїдками та напоями, покладе на тацю перепій [20] та й поїде додому. Зараз би вже лежав у власній спальні й додивлявся третій сон. Але сталося не так, як гадалося. Зовсім не так.

«Ой, добре, ти, Романе, знаєш, що якби й поїхав додому, то все одно б не спалося-не лежалося тобі, не було б у тебе цієї ночі ні першого, ні другого, ні тим паче третього сну, — іронічно озвався внутрішній голос. — І чого тут залишився, і заради кого, також знаєш. Не дури себе. Що ж ти коїш, чоловіче, що ти собі думаєш? Що на тебе найшло?»

«Нічого я не кою. Нічогісінько. Просто ходжу оце собі та й ходжу. За вікном вітер бешкетує, на небі місяць сумує, у саду яблуні білими крильми махають, ніби летіти кудись зібралися. Якби ж то дерева вміли літати…»

«До чого тут дерева? Не вони тобі спати не дають».

Авжеж, не вони. І не вітер, і не місяць. Перед очима — Софі. У білому вельоні, у білій песцевій накидці — це вже коли йшла через подвір’я до свого будиночка-фортеці, де після весілля зачинилися молоді. Звісно ж, вона зараз також не спить. А хто ж спить у свою першу шлюбну ніч? Уявляв, як Михалко Босович обіймає та пригортає її, як вона мліє в його обіймах. Як у світлі нічника спалахує її мідне волосся, розсипане по подушці, як сяє юне наге тіло… Завтра вона вийде зі своєї спальні жінкою. Він побачить її ще раз, один-однісінький раз… Загляне в щасливі очі, попрощається, поїде й забуде. Назавжди. Принаймні спробує забути.

«Не обманюй сам себе, чоловіче. Ой, не обманюй. Не забудеш ти її. Ніколи вже не забудеш. Змусить тебе ця юна відьмочка танцювати її «білий» танець усе життя, вестиме тебе крізь твої ж спогади — по колу, знов і знов, знов і знов…»

«Лише крізь спогади?»

«А ти на що сподіваєшся?»

«На справжній “білий” танець».

«А не забагато хочеш, пане Романе?»

Щось голосно стукнуло в замуроване снігом вікно. Ніби якась заблукала нічна птаха з розгону вдарилася крильми чи хтось сніжкою запустив у шибу. Роман розсунув гардини й прикипів поглядом до засніженого двору. Хтось там, за вікном, зішкрібав налиплий сніг і знову голосно тарабанив по вже оголеному склу. Десь він уже бачив цей перстеник у вигляді змійки з очима-смарагдами. Авжеж, бачив. Де? Та ж на Софіїному пальчику, на правому підмізинному, коли вона поклала руки йому на плечі й повела в «білий» танець.

Рвучко розчахнув вікно. З рами зі скрипом відірвався паперовий серпантин, яким вона була обклеєна на зиму. З підвіконня на підлогу посипався сніг.

— Господи! Софі! Що сталося? — запитав стривожено.

— Впустіть мене, пане Романе! Прошу вас, впустіть! Нічого не запитуйте, просто допоможіть через вікно перелізти.

Навіть не встиг здивуватися, чому вона не пішла до входу, не зайшла через двері й чому постукала саме до нього, а не до когось іншого. Перехилився через підвіконня, підхопив її на руки. Запах тіла, прикритого лише тонкою нічною сорочкою, на мить одурманив. Стояв посеред кімнати, приголомшений, ошалілий, з нічною гостею на руках і не міг відірвати її від себе.

— Та відпустіть же! Поставте нарешті мене на підлогу! — наказала Софія.

— Звісно, звісно… Вибачте!

Він поставив її на тканий ходник, залитий блідим місячним сяйвом. Сорочка сповзла з дівочого плеча. На плечі — кров.

— Хто це тебе так? — торкнувся, обережно провів пальцями по ранці.

Вона зойкнула, сіпнулася, але нічого не відповіла.

Гримнули двері на терасі будиночка-фортеці. Михайло Босович без шапки й у кожушку наопашки вискочив на подвір’я і побіг до головного «батьківського» будинку. Поторсав зачинені двері, затарабанив у них кулаками.

Софія дмухнула на нічник.

— Не відчиняйте! — попросила. — І не озивайтеся! Прошу вас!

У темряві, ледь-ледь розведеній місячним сяйвом, безборонно біліли її руки й зблискували очі.

За стіною почулися чиїсь квапливі кроки. Клацнув залізний засув на вхідних дверях.

— О, пан молодий! Чого це ви сам-один та ще й такий сердитий? Вам заборонено сердитися такої ночі. Хіба ви цього не знаєте?

Голос Марго здивований і трохи насмішкуватий.

Певно, Босович якось пояснював причину свого нічного візиту, але його слова не потрапили до будинку — вітер підхопив їх і відкинув від порога, жбурнув у сад чи на подвір’я. Чулося лише те, що говорила Марго по цей бік дверей.

— Не було тут Софі. Кажу ж вам: не приходила вона сюди вночі. Ви ж бачите, що двері на засуві. Як зачинили їх звечора, так оце я щойно відчинила. А як же це ви, пане молодий, умудрилися першої ж ночі загубити наречену? Не хочу вас лякати, але це погана прикмета, дуже погана для сімейного життя. Якщо до ранку не розшукаєте Софі, то вважайте, що весілля й не було і вона вже не ваша.

— Не каркайте! — знервовано вигукнув Михайло.

— Сам ґава! Проґавив молоду! Киш звідсіля! Літай і шукай!

Крізь кружальце, прочищене Софією на засніженому віконному склі, видно було, як Михалко побіг через подвір’я, обійшов обидві автівки гостей, люто копнув ногою чорний «Ford».

Роман аж підскочив, наче вдарили не машину, а його самого. Накинув халат і чимдуж кинувся до дверей. Та Софі не відпустила — учепилася в рукав і потягла назад.

— Не залишайте мене саму! Прошу вас!

Роман та Марго ночували в кімнатах, розміщених навпроти. Мабуть, у цьому розселенні гостей був якийсь таємний задум чи то Маргарити, чи Лінди. Найімовірніше, все-таки Маргарити. Напевне, вона «без надії сподівалася» на нічний візит Савицького. А може, й сама збиралася нанести його сусідові. То ж не дивно, що коли розлючений молодий затарабанив у вхідні двері, не спала й була напоготові. На відміну від Лінди, яка після снодійного спала так, що хоч з гармати стріляй — усе одно не розбудиш.

Вони чули, як Марго підійшла до Романової кімнати, як вона спочатку завмерла, може, навіть приклала вухо до дверей, тоді делікатно покашляла, але зрештою голосно й розчаровано зітхнула й пішла до себе.

— Мабуть, і тобі час повертатися, — сказав Роман. — У молодих це буває. Але після сварки нічка жарка. Полякала трохи свого судженого…

— Не суджений він мені!

— Отакої! Ти що ж, не кохаючи… Навіщо? Хіба тебе хтось змушував? Та й було б за кого змушувати!

— Я Олеся кохала.

— А він що ж, помер?

— Тю на вас! Олесь живий. Я так думаю…

— То в чому проблема? Зустріньтеся, поговоріть.

— Я не знаю, де він. Його ніде немає. Це все тато зробив. Я відчуваю, знаю. Це тато змусив Олеся поїхати звідси.

— Він сам тобі сказав про це?

— Ні. Але Олесь не міг мене покинути! Не міг отак узяти і зникнути.

— Що людина, то загадка. І нам не дано розгадати кожну. А ти, значить, вирішила вийти заміж за Босовича… Татові на зло? Чи самій собі?

— Мені стало все одно за кого.

— У такому віці й уже все одно? Не вірю!

— Михалко любить мене. Він добрий… Був… Але… Ось бачите? — Вона знову відгорнула сорочку на плечі. — Бачите? Це за те, що я запросила вас на танець. Такий от вийшов у нас із вами «білий» танець розлуки. Хіба всі, хто запрошує чоловіків на «білий» танець — курви? Заберіть мене звідси, пане Романе! Благаю вас, заберіть! Я не знаю, що робити далі, як бути. Весілля… То й що? Вінчання ж не було. Отже, перед Богом я і Михайло — не чоловік і дружина. Добре, що отець Андрій захворів. Тобто… Господи, прости! Що я таке кажу?.. Це погано, що він хворий. Але якби священик був здоровий… Заберіть мене звідси!

Що мав би зробити після цих слів шляхетний чоловік його віку, до того ж приятель сім’ї? Звісно ж, негайно покликати батьків нареченої. Хай би вони самі вирішували, як вибратися з цієї весільної халепи, яку сотворило їхнє нерозумне чадо з комплексом чи то затятої максималістки, чи природженої фаталістки. Розумів це, дуже добре розумів. Навіть уже за дверну ручку вхопився. А тоді відступив від дверей, хутко одягнувся і став перед Софією.

— Збирайся!

— Мій одяг там, у моєму будинку, — сказала вона. — Дещо є і в цьому, тільки в тій кімнаті, де гості сплять. Не буду ж я людей посеред ночі будити. Та й… Ви ж самі розумієте, що мене не повинні бачити. Треба вибратися так, щоб ніхто й не помітив.

— І як це я сам не здогадався? — усміхнувся Роман. — Що ж, покладемося на твій утікацький досвід.

Він узяв з ліжка ковдру, загорнув у неї Софі, переліз через вікно, підхопив дівчину на руки й поніс до автомобіля. Місяць блідо всміхався крізь хмари, гнані шаленим вітром, злодійкувато підсвічував стежку між сніговими заметами, ніби був заодно з утікачами.

Коли вже «Ford» виїжджав за ворота, у вікнах будинку спалахнуло світло. В оглядовому дзеркалі Роман бачив, як на подвір’я вибіг Данило, як він, налягаючи на скалічену ногу, кинувся слідом. Мабуть, злякався, що хтось украв машину Савицького.

Що то буде, коли він дізнається про справжню пропажу? Що буде?!..

20

Перепій — тут: весільний подарунок.