5

 

Як у воду дивився Олександр Валецький. Справді, поговорили-побалакали, а далі — великий пшик із довгим хвостиком диму. Не клюнула романівська сарматська рибка на гачок, закинутий Савицьким. Здавалося, ось-ось захопить наживку й проковтне, але ні — зісковзнула й попливла геть. Одним грошей шкода, другі не розуміють, навіщо ті гроші за вітром пускати, треті не вірять, що такий захід хоч якимось боком до їхнього містечка тулиться, або, як сказав Тадей Замойчик, до чого тут пундик із сиром до вітряка в полі, четверті — «за», але їхніх голосів замало.

Та Роман Савицький вирішив не здаватися, він уже ніяк не міг забути про свій задум. Та й як тут забудеш, коли Софі майже щодня нагадує, кішечкою пухнастенькою лащиться, муркоче, воркоче та в очі зазирає: «Коли? Ну коли вже?»

Невдовзі він повіз її до Гданська. Дізнався, що там має відбутися місцевий конкурс, переможниці якого обіцяють право на участь у всепольському «Міс Полонія». «Міс Полонія» поїде до Парижа — на «Міс Європа». А участь у «Міс Європа» — це вже вершина дівочої мрії. Та щоб перемогти в національному конкурсі, мало лише вроди й розуму. Офіційно це не оголошували, але в кулуарах знали всі: панянка має бути полькою, католичкою і до того ж не провінціалкою, принаймні не зі східних кресів. Врода вродою, але…

«Ще не відомо, чи краса врятує світ, але знищить його точно політика», — з роздратуванням подумав Савицький, дізнавшись про такі негласні, але обов’язкові, непорушні, як древні мури замку Любарта, вимоги, поставлені, вочевидь, не лише організаторами, але й дефензивою. О, дефензива проникала скрізь, у кожну шпаринку, без неї навіть сонце не мало права зійти й дощ лийнути.

У Гданську Роман Савицький познайомився з Мареком Кромером. Як сказав би пан Замойчик, на ловця і звір побіг. Бо сенатор Кромер, худорлявий невисокий чоловік із владним сірим поглядом і явним комплексом Наполеона, виявився фанатом сарматської ідеології й прихильником усіляких культурних заходів за участю вродливих панянок. Нарешті ідея Савицького про конкурс «Сарматська княжна» впала на благодатний ґрунт. Марек навіть пообіцяв надати для проведення заходу найбільшу залу своєї вілли. А чому б і ні? Вілла розкішна, місця вистачить, та й заміський пейзаж на березі озера такий, що на його тлі кожна жінка королевою може почуватися. А ще він пообіцяв, що посприяє, аби їхня переможниця змогла напряму стати учасницею «Міс Європа». І ця обіцянка чи не найбільше потішила Савицького. Отже, можна обминути національний з його неписаними, проте непорушними законами і вийти прямісінько на Париж.

Але й цей цінитель давньої історії та жіночих принад почав хилити туди саме, куди й товариство «Сармат» у Романові та організатори національного конкурсу у Варшаві. Перед учасницями має бути поставлена низка умов, пов’язаних не лише із зовнішністю. До переможниці — особливі вимоги. Вона повинна бути чистокровною полькою, бо тільки істинні польки мають гени сарматів, і обов’язково католичкою, бо сарматизм покликаний обстоювати свою віру. Все інше додається: врода, постава, знання історії, шляхетні манери, гонор, навики верхової їзди…

Після повернення із Гданська Роман почав розробляти план завоювання корони. Вирішено було придбати для панни Зофії невеликий маєток під Варшавою. Зрештою придбання замінили орендою: так дешевше й вигідніше. Та й навіщо ця власність панянці, яка не збиралася тут жити і вже бачила себе на подіумі великого міста.

Тільки-но орендаторка оселилася в будинку, як у дворі загарцювали два породисті скакуни. Зося (тепер лише Зося!) мала брати уроки верхової їзди. Роман іноді їздив за компанію з нею. Двічі на тиждень у маєтку з’являлася пані зі столичного модельного агентства. Мала трохи дивне ім’я — Жеральдина. Роман подумки охрестив її Жердиною. Худюща, пряма, якась кострубата, у широченних штанях і яскравій канарейковій блузці, що теліпалася на ній, як вбрання пишнотілої господині на тонкому дерев’яному кілочку городнього опудала, — вона справді нагадувала жердину. Але Зося була від неї в захваті. Жеральдина вчила Зосю ходити, тримати спинку, повертати голівку, таємниче дивитися з-під вій, загадково усміхатися. Ще приїжджала кравчиня з ательє мод, щоб запропонувати фасони суконь для конкурсу. Зося посадила себе на таку жорстку дієту, що модистка змушена була кілька разів змінювати заміри і вшивати вже скроєне й зметане.

Романа тривожило Зосине голодування — надто вже фанатично вона захопилася схудненням. Заповзялася стати такою, як пані Жердина, чи з голови й досі не йшли манекенниці мадам Коко Шанель? Та він проганяв тривогу думкою, що скоро все це закінчиться. Ще кілька місяців, лише кілька місяців. Стане Зося королевою, натішиться короною, як примхлива дитина цяцькою, поїде на «Міс Європа», задовольнить свої амбіції і нарешті заспокоїться. А там… Після всього, що він для неї зробив…

Конкурс призначили на початок жовтня. Марек Кромер не випадково обрав саме цей час. Він знав, який захват викликає у гостей дивовижний пейзаж його вілли «Ванесса», позначений пензлем талановитої пані Осені. Особливо в тих, хто потрапляє сюди вперше. Ах, це злото-червонне палахкотіння канадських кленів навколо розкішного саду! Ах, ці вічнозелені самшитові кущі у формі ідеальних куль, півкуль та екзотичних звірів — його садовий дизайнер навчився цього мистецтва, коли працював у якогось англійського лорда. А між багряним та зеленим — яскраві оксамитові килими із пізніх пурпурових сальвій! А ще озеро, що віддзеркалює хмари і, здається, саме́ ось-ось зрушить із місця й попливе за обрій. А ротонда з рожевого мармуру, що відбивається у блакитній воді й здається підводним помешканням русалок.

Та головне — будинок із червоної цегли і з білими колонами. Архітектурною формою він нагадує величезного метелика — два корпуси тягнуться не по прямій лінії, а трохи під кутом до парадного входу, як заломлені назад крила. Через цю подібність до червонокрилого метелика Ванесси, який ніби примостився на пагорбі, вілла й дістала свою назву. Господар любив похвалитися своїм романтизмом, що вже трохи застарів, але ще так тішив слух і лоскотав нерви вразливим, схильним до сентиментів гостям, особливо екзальтованим жінкам.

Цього дня праве крило головної споруди «Ванесси» Марек Кромер віддав «Сарматській княжні». Саме в ньому розташована найбільша зала, в якій зазвичай проводилися бали та вечірки. Чужих не запрошували. Усі свої — і зблизька, і з віддалених міст та містечок. Навіть єдиний серед запрошених репортер — із «Dziennika», що належить своїй людині, причетній до сарматського товариства.

«Шкода, що з конкурсної програми вилучили променад верхи. Тут стільки простору, є де розігнатися. Зося мала б дуже ефектний вигляд на фоні “Ванесси”. Вона так тримається у сідлі, наче й народилася на коні», — подумав Савицький.

Утім, знімки Зосі в білій амазонці на її вороному, аж чорному Гермесі також справили на суддів ефектне враження. Тож початок зроблено. А там… За два голоси журі Савицький був абсолютно впевнений. Кромер (третій, на кого він робив ставку) не повинен забути, хто йому підкинув цю ідею й стільки зробив для її втілення. І пані Жеральдина, яка виявилася доброю знайомою Кромера й завдяки йому потрапила сюди, щоб оцінювати дефіле та манери конкурсанток, без сумніву, віддасть перевагу своїй учениці. Тим паче, що їй щедро заплачено за кожен візит до маєтку панни Зосі. Отже, можна розраховувати на чотири бали. Залишилося ще троє суддів. Але ж хіба Зося не завоює їхню прихильність?

Коли Марек Кромер одягнув на голову Зосі корону (Зосі довелося нагнутися до низенького коронатора а ля Наполеон Бонапарт), затерплим, занімілим, задубілим тілом Романа Савицького нарешті шугонула гаряча кров. Він відчув, як вона заповнює спочатку головні судини, а потім і тонкі капіляри, як зігріває й забарвлює в рожеве його мертвотно бліду шкіру. Мабуть, так навесні відроджуються й повертаються до життя дикі тварини, що цілу зиму перебували в стані анабіозу.

Але зараз була осінь. Цілий день світило не по-осінньому тепле сонце. Аж увечері над віллою почали скупчуватися хмари. Мабуть, уночі задощить. Він згадав, що замовив для Зосі троянди. Але забере їх рано-вранці. Так домовилися з пані Гурською. Бо хто ж би це такого пізнього вечора чекав його в крамниці, хоча він обіцяв купити всі квіти оптом та ще й за завищеною ціною.

«От бовдур забобонний! Тлумок романівський! — картав себе. — Наслухався в дитинстві дурних сільських бабів. Побоявся зіврочити. Скажи комусь — засміють».

Савицький і справді ніяк не міг позбутися свого селюцтва. Ні вища освіта у Варшаві, ні вище товариство, в якому він уже стільки років за свого, — ніщо не може витравити те, що закладене в ранньому віці, у батьківському маєтку, де ним опікувалася нянька з села. А треба було, треба було взяти квіти зарання, приїхати з ними сюди, залишити у своєму автомобілі. Як би вони тепер були до речі! Хай би той репортер із «Денника» зазнимкував Зосю з розкішним оберемком троянд у руках. Хай би! Її фото тепер усі газети обійде. То нічого, що Кромер запросив лише одного журналіста. Зате з умовою, що той розтиражує свій опус, який навіть за кордон мусить потрапити.

Після коронування всі перейшли до саду, де вже стояли накриті білими обрусами столи. Кожен із них відгороджений від інших самшитовими кущами, тож гості почувалися усамітненими в окремих кабінках. З одного боку столика, за яким мали вечеряти Зося та Савицький, — зелений верблюд із плавною западиною між горбами, з другого — велетенський заєць із притиснутими до спини довгими вухами. Чогось від того зайця Савицькому стало моторошно. Він підвів Зосю до столика, а сам кинувся назад до будинку, щоб принести її хутряну пелеринку. Вечір був теплий, але осінь є осінь, скоро тепло спаде, від озера потягне прохолодою, з води підніметься туман. Коли повертався, побачив, як біля Зосі вугром світязьким крутиться якийсь чоловік. Поводиться так, наче давно її знає. Цікаво, звідки? Про що вони говорять? Який масний погляд! Яка облеслива посмішка! Утім, таких посмішок навколо Зосі тепер буде багато, дуже багато. І жевжиків, ладних потрапити не тільки під німб її слави, але й під поділ сукні, не бракуватиме.

І раптом йому знову захотілося заніміти, відімкнути від тіла всі болісні рецептори, забитися в якусь нору і впасти в анабіоз. Що буде далі? Що вирішить Зося? Поїде до Америки, як ота Балицька, що й корону з собою прихопила? Поповнить якийсь дім мод у Варшаві? Стане манекенницею в Парижі? Після всього і цей варіант не можна відкидати… Навіщо їй тепер Роман Савицький? Він свою роль виконав. Тепер його можна скинути, як мереживну рукавичку з руки, і прошкувати далі. Так, як іде її кумир, її божество з вигаданим іменем Коко. Коко, яка жодного разу не була в шлюбі, але завжди перебуває у стані закоханості, бо лише кохання мобілізує її, додає їй крил і відваги. Зося не раз уже говорила про це. Лише говорила чи вже накинула своїм аквамариновим оком на когось?

І чого той вугор ніяк не втихомириться? Що він їй нашіптує, дідько б його вхопив?! Ну от, уже й фотоапарат звідкілясь дістав. Він що, також репортер? Ні, репортер на конкурсі мав бути один. Тоді папараці? А може, просто прихопив чоловік фотоапарат, щоб королеву зазнимкувати. А вона й рада — голівку підняла, ліве плече вперед виставила, правою рукою корону притримує. Уроки пані Жердини-Жеральдини недаремно минулися. «Чіз!» — і пташечка з об’єктива вилетіла. І Зося рукою помахала — чи то вслід тій уявній пташці, чи фотографові.

Набити б йому нахабну пику, закинути цього ловеласа на горб зеленого верблюда чи на вуха так само обчикриженого садовими ножицями зайця. Але ж Зося… О, Зося цього не пробачить.

Йому хочеться хутчіше підійти до неї, стиснути в обіймах, так стиснути, щоб аж-аж… Але мусить поводитися згідно з правилами етикету і стримувати емоції. Вони не афішували свої стосунки перед публікою. Тут ніхто не знає, що вони взагалі знайомі. Ніхто, крім Кромера. Марек Кромер вважає, що панна Зоф’я — не тільки протеже, а й родичка Романа Савицького. І хай собі вважає.

Після урочистостей він і підійшов до неї як «родич».

— Ґратулюю, ґратулюю, Зосю! Вітаю від щирого серця! Ти справжня княжна!

— Дякую, пане Романе!

— Дозволь на правах родича бути твоїм провожатим. Хапайся за лікоть, підемо в сад. Тобі, золотко, треба нарешті підживитися.

— Не зашкодило б.

— Може, знімеш корону зі своєї чарівної голівки? Здається, вона тобі трохи тіснувата. Та й упасти може.

— Ні-ні, корона саме впору. Ніби спеціально для мене виготовлена. А впаде вона хіба що разом із моєю головою! — весело засміялася Зося і вхопилася за його підставлений лікоть.

Дивовижний, підсвічений ліхтарями та свічками в канделябрах, романтично-містичний сад. Вишукане товариство. Здається, що десь за деревами з келихами в руках стоять і самі провідники нації, які також вийшли із зали. Он там, за кленом, сховався Болеслав Хоробрий. За яблунею з пізніми червоними яблуками про щось задумався Казимир Справедливий. А за рогом будинку про щось домовляються Казимир Великий, Ян Собеський та Михайло Вишневецький… Рожева ротонда яскраво освітлена й наповнена музикою. На ній охочі можуть танцювати хоч до упаду. Право першого танцю з королевою краси — у Марека Кромера. Про це оголошено урочисто. Пара під оплески виходить на середину ротонди, і лише потім до неї приєднуються інші.

«Як право першої ночі в середньовічного феодала», — подумав Савицький. Йому тривожно й тоскно. А що як цей реконструктор історії захоче реанімувати ще й це право, перенести його з весілля на конкурс і застосувати до Зосі? Та поки що Кромер танцює, просто танцює. Він на голову нижчий від своєї партнерки, але веде її впевнено, вальсує як професійний танцюрист. Дається взнаки часте відвідування балів і спілкування з прекрасними панянками. Ні, не зафрактував переможницю на всі танці. Далі по черзі з нею кружляють трохи захмелілі судді. І вже потім вона нарешті дістається йому. Його Зося! Його…

Десь за годину Романа покликали до будинку. Праворуч від зали, де відбувався конкурс, виявилася таємна кімната. Непосвячені й не здогадувалися про її існування — двері до неї замасковано важким гобеленом із зображенням двох вершників на тлі дикуватого степового пейзажу. В кімнаті вже зібралося з десяток чоловіків — усі свої, з оточення господаря. Хвилин п’ятнадцять пристрасного спічу Кромера про історичну місію їхнього елітного товариства, про чистоту крові, обов’язок перед пращурами й важливість дотримання давніх традицій. Далі — тост за себе й за прекрасних панянок, без яких їхнє життя було б прісним і взагалі нікудишнім. Та головне — саме вони, ці юні красуні, мають народити для Вітчизни нових героїв, дати нову поросль на древньому сарматському дереві.

Коли Роман Савицький повертався до саду, поруч із Зосею за столиком знову сидів той самий чоловік, який перед тим фотографував її. Він щось швидко говорив, перериваючи свій монолог короткими ковтками з напівпорожнього келиха, ніби намагався в чомусь переконати Зосю. «Сарматська княжна» пила свою улюблену медовину й поглядала на співрозмовника, як на набридливу спасівську муху. Здається, йому не до шмиги були її відповіді. Роман розізлився і надав ходу: це був його келих, він не встиг навіть надпити з нього, бо мусив іти до будинку. Якого дідька цей крутій п’є його вино? Він що, не міг замовити собі? Ну хай начувається!

Та, вгледівши Романа, чоловік хутко підвівся, вклонився, поцілував Зосі руку й пішов геть. Зося нічого не стала пояснювати, допила медовину й одразу ж попросила відвезти її до готелю: вона страшенно стомилася і хотіла б відпочити.

— Але Кромер може образитися…

— Тут нікому вже немає діла до нас. І Кромер не помітить, — наполягла Зося. — А от якщо я засну просто за столом… Ти уявляєш, що тоді про мене говоритимуть…

Жовте світло фар пронизувало чорну стіну ночі. «Двірники» безперестанку стирали з вітрового скла дрібні дощові краплі, але їх ставало все більше. Зрештою на землю обрушилася справжня злива. Під колесами зачвакала твань. Савицький побоювався, що в одній із калюж автомобіль застрягне, а на допомогу такої пори на безлюдній дорозі годі й сподіватися. Треба було заночувати на віллі — місця у Кромера вистачило б на всіх гостей. Перед самими колесами промайнуло якесь звіря. Заєць? Лис? Борсук? Савицький різко загальмував, вийшов із машини й одразу ж повернувся. Прохолодне повітря збадьорило, дощ змив із обличчя втому. Нарешті спала тривога, що тримала його весь вечір у неймовірній напрузі. Йому хотілося поговорити: про те, як пройшов конкурс, про перемогу, про те, як він хвилювався за Зосю, який неймовірно радий за неї. Але вона схилилася до його плеча й заплющила очі. Роман спробував забрати з її рук корону, але Зося не віддала — стрепенулася, притисла до грудей і тихо засміялася. Тихо й щасливо. Справді, як утішена дитина, якій подарували давно омріяну улюблену іграшку.