Коли в таємній кімнаті вдруге засідало Кромерове товариство, Савицького та Зосі в їхній зеленій «келії» вже не було. «Пілігрим» вибіг із саду й побачив, як вони підходили до автівки. Зося трохи похитувалася, тож Савицький підтримував її. Чого це вони так терміново покинули бенкет — по-англійськи, не попрощавшись ні з ким, навіть із господарем? Йому стало прикро: чекав скандалу, хотів побачити, як Зосю скидатимуть із трону, на який вона тільки-но зійшла. Не сумнівався: Кромер привселюдно скасує результати конкурсу й забере в дівчини корону. І тоді, розвінчана й принижена, проголошена брехухою й авантюристкою, вона згадає про нього. Згадає й пошкодує, що так повелася.
«Не прийде до вас Зося!»… Авжеж, не прийде. Прибіжить!!! Звісно ж, він прийме її. Прийме і втішить. Ще й як утішить! Бо йому плювати, відповідає вона критеріям якогось вузькокелійного конкурсу чи ні. Плювати і на сам конкурс, і на його сарматську «родзинку». Кромер тепер нікуди від нього не подінеться. І Зося буде поруч. Коли закінчиться його місія в Польщі, він вивезе її до іншої країни. Вона ще трохи помарить короною королеви краси, а тоді подорослішає, перестане літати під хмарами й заспокоїться. Зося сама стане короною. Його короною!
Не сталося, як гадалося. Виставу було скасовано! І якби ж то лише виставу.
Алекс ще раз уважно глянув на Зосю, на те, як повільно й непевно вона підходила до авто, похитуючись і спираючись на руку Савицького. Перебрала дівчинка? Але ж хіба можна так сп’яніти від якогось узвару з медом? І то так миттєво. Щойно ж вони розмовляли в саду і вона була абсолютно тверезою.
Раптовий здогад пронизав його і змусив роззирнутися навколо. Гості ще розважалися — танцювали, смакували наїдками та напоями, походжали алеями. Але над садом уже зависли дощові хмари, які ось-ось мали розігнати захмелілу компанію. Кромерове товариство вже виходило з будинку, але він сам після свого другого таємного зібрання не появлявся. За зеленою самшитовою кулею, просто за спиною Алекса, непорушно завмер офіціант. Алекс придивився. Той самий, який підносив йому й Зосі медовину. Авантюрний мозок «Пілігрима» чітко, як обчислювальна машина, взявся аналізувати й зіставляти факти, складати пазли вечірніх подій у саду. Відчуття небезпеки холодком прокотилося по його випрямленій спині. Він підхопився і побіг до своєї автівки. Втікати! Якомога швидше!
«Пілігрим» завжди остерігався їжі й питва, якими його пригощали. Ніколи нікому не довіряв. Навіть якщо сидів із кимось за одним столиком у кав’ярні, автоматично міняв чашки місцями — за звичкою, виробленою роками. Якщо ж заходив до кав’ярні сам, то стояв над барменом, як гріх над душею, і спостерігав, як той заварює і наливає напій.
Та цього разу все вийшло інакше. Він не збирався мінятися келихами, не думав про те, що в них. Якось і забув про свою звичку — вперше за багато років. Думав лише про Зосю, дивився на неї. У чию ж медовину було підкинуто «подарунок»? Кому він був призначений — їй чи йому? Найімовірніше, усе-таки йому.
Алексові жаль було Зосю, гру з якою вже, мабуть, не вдасться продовжити. Але сильнішим за жаль виявився інстинкт самозбереження. Зрозумів: якщо це його хотіли отруїти, то він у пастці — не умертвили цього вечора, то умертвлять завтра чи післязавтра. Це вже просто питання часу. Треба щось придумати. А поки що — втікати звідси. Бо хтось зараз пильно спостерігає за ним — чи з вікна будинку, чи з ротонди, чи з-за цих химерних обчикрижених садовими ножицями кущів.
Вирішив поки що відсидітися там, де його менше всього шукатимуть — у квартирі. Але не у своїй, а по сусідству, розміщеній поверхом вище, якраз над тією, яку він винаймає. Її господар учора поїхав до доньки. Хвалився, що його Геля живе в курортному містечку, на самому березі моря, має невеличкий пансіон, який улітку здає відпочивальникам, а тепер от приміщення спорожніло і вона запросила старого батька на оксамитовий сезон. «Пілігрим» ще здивувався: а не запізно для оксамитового сезону? Але якщо старому так хочеться приточити ще й два тижні жовтня до курортного періоду, то хай собі. Може, він зібрався не так до моря, як до внуків. Головне, що квартира його тепер порожня. У ній його ніхто не шукатиме. З неї ж зручно спостерігати за тим, що відбувається у дворі, а в разі небезпеки можна піднятися на горище й перебратися на дах сусіднього будинку. Адже четвертий поверх — останній.
Переніс весь запас продуктів на поверх вище й затаївся. Сидів, як загнаний звір у лігві, й картав себе на чому світ стоїть. За те, що дозволив почуттям узяти гору над розумом, що затіяв цю гру із Зосею й не оцінив, якою вона виявиться небезпечною, що піддався спокусі, втратив пильність, і маєш тобі — ласкаво просимо до пастки! Ну що за прокляття ці жінки?! Якась його одвічна карма!
За два десятки років він лише двічі зазнавав фіаско на своїй таємній службі. І щоразу — через жінку. Вперше — у Константинополі. Тоді він, ще молодий-зелений, по вуха закохався в Дар’ю — дружину полковника царської армії Тимофія Кольцова. Граф Кольцов, як і граф Неродов, потрапив до Туреччини після поразки Білої гвардії. Йому було вже за сорок, стільки, як Алексові тепер. Він наївно вірив у відродження білого руху і тріумфальне (тільки так!) повернення в Росію. А якщо з’являлися сумніви, негайно й рішуче топив їх у чарці. Судячи з того, як хутко він спивався, сумнівів ставало все більше й більше, а віри все менше й менше.
Дар’я, значно молодша від графа Кольцова і майже на десять років старша від графа Неродова, приїхала до місця перебування чоловіка разом з кількома офіцерськими жінками-емігрантками. На відміну від свого Тимошика, вона не вірила в можливість повернення додому, називала це маячнею і підштовхувала свого благовірного до еміграції далі на Захід. Підштовхувала, аж поки не потрапила в палкі обійми Алекса. Він і досі не може пояснити, що з ним тоді сталося. Ніби штормова морська хвиля накрила з головою і відгородила від усього світу. Недаремно ж кажуть: коли озивається кохання, розум замовкає. Ні про що не міг думати, крім зустрічей із нею.
А думати треба було. Й озиратися на всі боки, й остерігатися. Робота розвідника — це постійне прораховування шахових комбінацій на кілька ходів наперед. Не можна сказати, що полковник Кольцов виграв ту шахову комбінацію. Проте й Алекс програв. Після депортації з Константинополя він виїхав до Німеччини. Дар’ю більше ніколи не зустрічав. Чув тільки, що вона покинула свого п’яничку й вийшла заміж за турка, в якого Кольцови квартирували.
Удруге він провалився через німкеню. Це вже зовсім інша історія. Найкращий спосіб для розвідника використати жінку як джерело інформації — закохати її в себе й артистично зімітувати кохання. Закохані жінки, особливо самотні, та якщо це в них уперше, — дурні й слабкі. Цю науку (чи сентенцію?) Алекс засвоїв на «відмінно». Псевдороман із Хельгою потрібен був, щоб підібратися ближче до організації націонал-соціалістів, у штабі якої дівчина працювала секретаркою. Не вельми вродлива й не звикла до чоловічої уваги, руда Хельга відразу клюнула на гачок. Вона так закохалася в елегантного, щедрого на компліменти Алекса, що ладна була йти за ним хоч на край світу.
Інформацію він добував, причому напрочуд легко. Але заодно й до закоханої та відданої йому душею і тілом дівчини все більше прив’язувався. Навіть не помітив, коли стала вона йому не рудою, а золотоволосою, коли з нетерпінням став очікувати на побачення з нею, і не тому, що потрібно було знову щось випитати, а тому, що й справді хотів її бачити. Вже навіть про одруження подумував. І Хельга погоджувалася. А чом би їм і справді не стати подружжям? Що їм заважало? Не помітив, як вони помінялися місцями. Після приходу партії Адольфа Гітлера до влади старанна й розумна Хельга зробила гарну кар’єру, дістала посаду в рейхскомісаріаті, а він опинився в концтаборі. Добре, що про нього не забули. Точніше, не так про нього самого, як про його заслуги на невидимому фронті. Витягли, відгодували, перевербували, забезпечили липовими документами й виштовхнули з Третього Рейху, щоб він уже за кордонами Німеччини працював на її ж таки розвідку.
Тоді, після другого провалу, «Пілігрим» поклявся, що десятою дорогою обминатиме любовні стосунки й жодну (жоднісіньку!) жінку на гарматний постріл не підпустить до свого серця. До ліжка — інша річ, але далі — ні-ні. А тут вийшло все навпаки. Обминув ліжко і впустив-таки куди не слід. Непросто бути все життя самотнім вовком. Та ще й спогад про Лінду сколихнув пам’ять, вибив з рівноваги. Коли перебував у Прибалтиці, навідався до Лібави, побував навіть у «Посейдоні», де вперше побачив Лінду. Якби не така разюча схожість Лінди та її доньки, він би таки не втрапив у цю халепу. Та навіщо мучити себе докорами й після бою кулаками розмахувати? Втрапив би чи не втрапив… Хтозна. Він усе ж таки чоловік, а не робот. От і закохався — як з високого мосту зірвався. … Кохання ж — не просто хвороба. Це синдром. А синдром, як відомо, не піддається медичному втручанню.