2

 

— Зі щасливим поверненням, пане капітане! — лікар П’ятигорський полегшено зітхнув і розімкнув свої довгі, як у піаніста, пальці на Даниловому зап’ястку.

— Звідки? — спробував усміхнутися Данило, але йому це не вдалося, вуста ніби задерев’яніли.

— Звідки?.. Вам краще знати, де це ви перебували-мандрували, поки я тут настійно переконував вас не покидати цей прекрасний світ.

— Ви справді так вважаєте?

— Як?

— Що він прекрасний.

— А ви бачили кращий? Я ні. Якось, знаєте, не довелося.

— Переконали. То що ж, на вашу лікарську думку, спровокувало мене до втечі з цієї неповторної краси?

— Субмарина опустилася нижче «теплого шару», гідростатичний тиск перевищив допустиму норму. Це зазвичай ризиковано не лише для судна, а й для людей. Повітря під водою і над водою — це також дві великі різниці. До того ж у вас, ваше благородіє, судини не ідеальні. Так-так, не ідеальні. На жаль. Чого це ви так дивуєтеся? Здається, я про це вже говорив. Пошарпали ви їх добряче за останні кілька років. Усе потребує перепочинку, і судини також. Добре, що ви встигли подати сигнал тривоги.

— Я сам подав сигнал?

— А хто ж? — здивувався П’ятигорський. — У вашій каюті більше нікого не було. У кубрику над вами також двом матросам стало зле, і кока довелося з камбуза доправляти нагору. Та в тих обох випадках на допомогу кликали інші. А ви, значить, сам — більше нікому. Мабуть, геть кепсько вам було, якщо не пам’ятаєте. Але інстинкт самозбереження добре спрацював. І дякувати Всевишньому, що спрацював. Тепер вам належить відпусточка. А мені… Ох-хо-хо… Мені ще на один клопіт більше. Доведеться подавати рапорт у медичне управління Адміралтейства. Я б на них самих подав. Хай би вони там ретельніше добирали людей для субмарин. А то: раз-два — і команда готова. Такий поспіх годиться лише для ловлі бліх.

— Сподіваюся, пане лікарю, моє ім’я в рапорті згадане не буде?

— Не можу обіцяти.

— А ви спробуйте. Ми ж із вами, Борисе Миколайовичу, все-таки давно знайомі, та й не просто знайомі, а приятелі.

— Дякую за приятелювання, але… не можу… У кожного з нас свій обов’язок.

— А якщо я дам вам слово морського офіцера, що більше ніколи не порушуватиму режим? Ніколи-ніколи…

— Слово морського офіцера… Ну що ви, ваше благородіє, як дитина мала? Справа ж не лише в режимі… Самі розумієте… Та ви радійте, що все обійшлося. Радійте! Ви ще такий молодий. І не заперечуйте: чоловік під сорок — коньячок з лимоном, тільки-но починає по-справжньому відчувати смак життя. Передихнете, відпочинете трохи, від війни відійдете, нерви заспокоїте, судини свої побалуєте помічною мікстуркою, яку я вам обов’язково припишу. Що буде далі — час покаже. Забажаєте — переведетеся назад із субмарини на корабель. А може, ваша красуня і не відпустить вас більше від себе. Чи вам самому з її гарячих обіймів не захочеться нікуди відчалювати. Яка жінка!.. Я б сам від такої нікуди не пішов. Тож залишитеся на березі, добудуєте свій будинок на Василівському острові, справите новосілля, заведете дітей, будете їх і дружину любити, на бали їздити, спортом займатися. Ну, ще щось придумаєте. Скільки на світі всіляких цікавих занять! Ви ж, вважайте, нічого, крім моря та війни, води та боїв, ще й не бачили. А земля також прекрасна, і життя не чорно-біле. Ну от, нам уже час спускатися — катер біля борту. Зможете сам чи допомога потрібна?

— Ще чого! Щоб мене попід руки вели… Я цілком у нормі.

Красуня… Не відпустить… Перед Данилом знову сяйнули аквамаринові очі серед морської безодні, звабливо зблиснуло ніжне біле плече, майнула хвиля чорного волосся. Лінда. Тільки в тій блакитній безодні явилася вона йому молодою, ще зовсім юною.

І враз тривога з новою силою вхопила за серце, стиснула горло. З Ліндою щось сталося! Авжеж, якесь лихо з його Ліндою! Цей несподіваний напад у каюті (цілком імовірно, що судини тут зовсім ні до чого, бо хіба корабельний лікар П’ятигорський може все знати?), дивне видіння, з’ява дружини у блакитній безодні на його та її улюбленому білому в яблуках Орликові — це попередження. Про що?.. Про те, що з Ліндою погано?

Вона так важко виношує дитину. Токсикоз, пригніченість, перепади настрою, роздратування, страх… Лінда не хотіла цієї вагітності, наче щось передчувала. А раптом сталося непередбачуване — і дитини взагалі не буде? А може, біда не з дитиною, а з самою Ліндою? Чи… з ним? Що як Лінда покинула його? От узяла та й поїхала кудись із Санкт-Петербурга, як уже колись із Лібави? Поїхала не сама. Біля неї ж завжди купа залицяльників крутиться. А коли така вродлива жінка так довго сама… Могла ж вона закохатися у котрогось…

Господи! Що за нісенітниці? Що за безглуздя? Звідки ці дурні думки, ця тривога? Ймовірно, також наслідок перепаду тиску, кисневого голодування і збою в кровообігу.

— Вам кепсько? — лікар нахилився, знову затиснув у пальцях зап’ясток, намацав пульс.

— Усе гаразд, Борисе Миколайовичу. Вам здалося.

Катер узяв курс на порт. Позаду стрімко зменшувалася темна сигароподібна субмарина, яка поки що дрейфувала на воді. Здавалося, вона прискорено розчинялася в анемічних сутінках білої ночі, що вже віддалялася, відходила за обрій. Ще трохи — і підводний човен зникне з поля зору. Навколо гострими гребенями хвиль щетинилося море. Під небом, зі сходу на захід, рухалася темна армада хмар. Тоді, у Лібаві, коли він уперше побачив Лінду, період літніх ночей тільки-но розпочинався.