5

 

Моральними засадами Ян Ковальський переймався неспроста. Він же батько, у нього три доньки: Геля — ровесниця цієї-таки Зосі, Ванді вісімнадцять, а Юстисі скоро шістнадцять. Старша віднедавна як із прив’язі зірвалася: то на якісь диспути в коледжі біжить, то в кіно, то на танці, то на побачення, гемби [7] фарбує, брови вищипує, хлопців змінює як пальчатки — що сезон, то новий кавалер. І молодші доньки за нею, як дві нитки за голкою — усе повторюють та мавпують. Від маминих рук дівчата геть відбилися. Татові раніше не було часу з ними бавитися. А тепер… Ніби й слухають, але почуте в одне вухо влітає, а з другого вилітає. Так і дивись, що скоро теж у купальниках на якийсь подіум побіжать.

Ну ні, цього він не допустить, це вже хіба через його труп! Щоб його доньки… Але ж не затулиш дітей від світу. А світ раптом почав так стрімко змінюватися, стає все більш марнотним, більш поквапливим, більш нервозним, ніби хтось хутко крутнув землю навколо осі, як шкільного глобуса, і вона так і не може зупинитися, повернутися до свого попереднього ритму. Ні, його Мариля в юності була зовсім не такою, як тепер Геля, Ванда та Юстися. Він і покохав свою Марильку не так за вроду, як за добропорядність, поступливість та розсудливість. Це вже потім вона характер показала. Іноді такого перцю йому задавала, що тільки встигай голову затуляти. Але ж хіба він того не заслуговував? Заслуговував, холера ясна. Бо всяке бувало, а він не святий. Але в руках доброї жінки й чоловік кращим стає. Тож ні разу не пошкодував, що вибрав саме таку дружину.

Перед полуднем до готелю повернувся Роман Савицький. Без капелюха (він не взяв його ще тоді, коли виходив із номера в супроводі поліції), у розстебнутому пальті, з розхристаним шаликом і в заляпаних багнюкою мештах. У ньому годі було впізнати того щасливого імпозантного франта, який тільки-но вчора рано-вранці заходив до холу із величезним оберемком троянд. Тоді Ян Ковальський давав йому сороківку з малесеньким хвостиком, а тепер Савицький здавався на років двадцять старшим — обличчя ніби десь загубило свою аристократичність, посіріло, взялося чорною щетиною, плечі втратили гонорову окресленість, опустилися, очі червоні, мабуть, від безсоння, і сивина за добу погустішала, перекинулася зі скронь на всю голову.

«Видно, страждає чоловік, тяжко страждає, а може, ще й карається за щось, — подумав Ковальський. — Цікаво, хто він — поляк чи українець? Ім’я можна вимовляти і як Ро́ман, і як Рома́н. Прізвищ на «ський» і серед української шляхти чимало, особливо на східних кресах».

У грудях Яна Ковальського раптом ворухнувся жаль. Навіть не жаль — так собі маленьке жаленятко. Він спробував хутенько вирвати й відкинути його, як ото реп’яха від напрасованих штанів. Але воно не відривалося — муляло, шкрябало й потроху розросталося. І чого б це? Де воно взялося? Хто Ковальському цей дженджуристий шляхтич зі східної провінції? Яке йому діло до його проблем? Пожив чоловік кілька днів у готелі та й поїде собі додому, і ніколи їхні дороги більше не перетнуться. Хай дякує долі, що відпустили його. І добре, що в поліції є люди розумніші за того задерикуватого папуасоподібного Симочка.

За роки служби Ян бачив багато і грішників, і безневинно звинувачених у гріхах. Визначити з першого погляду, хто є хто, неможливо. Люди вміють прикидатися, лицедіяти, натягати маски, дехто навіть по кілька. Він це знав і тому ніколи не піддавався першим враженням, не дозволяв почуттям брати гору над логікою. Скидання масок — не справа звичайного поліцейського. Це мають робити інші, в іншому місці. А він чинив так, як мав чинити за службовим обов’язком та інструкцією. Нічого особистого, жодних власних симпатій та антипатій.

Що ж сталося цього разу? Він став іншим, бо перестав читати поліцейські інструкції? З віком прийшла досі не властива йому сентиментальність? Чи це тому, що на мить, лише на одну коротесеньку мить, уявив на місці тієї дівчини свою Гелю? Але ж Геля — його донька. А Зося… Хто вона цьому постарілому за день чоловікові? Та як же він мучиться!..

Хай там як, а Ковальський не вірив у те, що почув у номері Зосі. Щось йому підказувало: слова Савицького — не зізнання у скоєнні злочину, це інше, зовсім інше. Тому й не сказав про почуте хлопцеві, який і справді виявився поліцейським з якихось особливих доручень. Не сумнівався: молодий-зелений служака відразу вхопиться за ті слова, витлумачить їх буквально і вже не поступиться ні на йоту — гнутиме свою лінію і підтасовуватиме все під неї. А за яку саме версію він ухопиться обома руками, вгадати нескладно — звісно ж, за ту, на яку наштовхне його фраза цього підкошеного горем чоловіка, за ту, що просто на самій поверхні лежить.

Отож… Шляхтич Роман Савицький, до нестями закоханий у юну красуню, допоміг їй потрапити на конкурс «Сарматська княжна». Перемогти у ньому провінційній панянці непросто — тут стільки столичних моделей, професійних артисток, співачок, аристократок, чиїхось улюблениць і протеже. Але він зробив усе, щоб корона дісталася його Зоф’ї. Організатори конкурсу — теж люди, і ніщо людське їм не чуже, у кожного свої слабкості, і пан Савицький натиснув на них. Як? Ну це вже тільки йому відомо. Вілла сенатора Марека Кромера також оповита таємницями, як і її власник. Ковальський давно, ще під час своєї служби, чув, що там збирається якесь елітне таємне товариство.

Панянка мала би бути вдячною Романові Савицькому. А вона, раптом злетівши так високо, відчула себе справжньою королевою і того-таки вечора відшила набридлого, значно старшого від себе кавалера. Може, навіть на кпини його взяла. Ці молоді кралі такі. Запаморочення від успіху — і нуль вдячності… От він, засліплений ревнощами та образою, і розправився з нею. А тоді розіграв виставу з ранковою поїздкою по троянди, з «Бургундським» та канапками, скорботою і невтішним риданням.

А чого ж? Загалом версія не позбавлена глузду. На практиці частенько саме так і буває: шукають убивцю хтозна-де, а він поруч, бездоганний, закоханий і нещасний. Проте Янові Ковальському чомусь не віриться, що й цього разу було так. Не віриться — і квит. У нього добре розвинена інтуїція, а вона іноді спростовує навіть факти, що, здавалося б, лежать на найвиднішому місці. Чи, може, він уже втратив професійний нюх? Тоді хай хтось доведе йому це. От хай розслідує і доведе.

З’ясувалося, що Роман Савицький тому й прийшов, що шукав людину, яка б узялася за розслідування. Він дізнався, що нічний портьє «Континенталю» — колишній поліцейський (таки проговорилася балакуча Сабіна!), отже, має знайомих у слідчому відділі. Савицькому потрібен найкращий, найчесніший, найдосвідченіший.

— Якщо поліція про щось мовчить, то за справу краще не братися, це може бути небезпечно. Цілком імовірно, що така справа — парафія дефензиви [8]. А вона не любить, коли їй заважають, — сказав Ковальський. — Порадив би вам спочатку поговорити із журналістом, який написав матеріал для «Dziennika». Іноді репортери знають більше, ніж пишуть. Значно більше… Повірте моєму слову.

— Може, й знають, та не завжди говорять, — гірко усміхнувся Савицький. — Я щойно з редакції. З тієї самої… Розшукав того репортера, хотів поговорити. Він спочатку дременув від мене, як від хворого на чуму, а коли я його наздогнав і зупинив… Коли запитав, чому ж він не написав, як усе було насправді, хто йому заборонив це зробити… Одне слово, той писака нібито про конкурс більш нічого не знає, а дівчина в «Континенталі» померла, бо мала вроджену ваду серця. Певно, перехвилювалася дуже, от і такий трагічний фінал. Мовляв, це життя, а в житті всяке буває. Начебто так сказав лікар. У газеті писати нічого не стали, щоб не завдавати клопоту готелеві. Добрі які… Потім проговорився, що власник «Континенталю» Войцех Бєльський — приятель їхнього редактора.

— Ну, про приятелювання пана Бєльського з редактором ми знаємо. А щодо лікаря… Якщо він так сказав, то так воно, значить, і є. Хто ж це може знати краще за лікаря…

Савицький не дав Ковальському договорити.

— Який лікар?! Не було ніякого лікаря! Не було ніякого консиліуму! Це все просто відмовка, пане Ковальський! — простогнав він. — Хіба ж я не знаю Зосю? Вона була молодою і здоровою, повною сил, ніколи не скаржилася на серце. Та ні на що не скаржилася! Перехвилювалася… Звісно ж, перехвилювалася. Але таке хвилювання, яке вона пережила, не вбиває, воно окриляє, воно зробило її щасливою. Щасливою! Розумієте?

— На одну ніч… Лише на одну ніч… Чи не занадто велика ціна щастя?

— Вона так хотіла цю корону… Так марила нею… Так постаралася, щоб її заслужити… Зося чесно перемогла! Чесно! Але нікому немає діла до моєї Зосі! Нікому! Бо хто вона для них? Просто одна з учасниць. Прошу вас, пане Ковальський, допоможіть мені дізнатися правду. У вас є знайомі і серед слідчих, і серед медиків, які цим займаються. Її тіло ще там… Усе ще там… Її тіло… Господи, її тіло!.. Мені віддадуть його завтра, і я повезу Зосю до себе додому. Вже й про ритуальний автомобіль домовився. До завтра ще можна взяти якісь проби, зробити аналіз… Я заплачу. Добре заплачу. Скільки скажуть, стільки й викладу. Мені не шкода.

— Річ не в тому, шкода чи не шкода. Що можуть гроші? Скільки б їх не було, дівчину вже не повернути, — спробував зупинити знервованого шляхтича Ковальський.

— Ви мене чуєте, пане Ковальський? Ні, ви мене не чуєте. Тож повторюю: я хочу дізнатися правду. Правду! Це все, що залишилося Романові Савицькому зробити в житті. Заради цього я готовий віддати все, бо більше мені вже нічого не треба.

Очі Савицького блищали, як в одержимого. Здається, він таки й справді був за крок від божевілля. Таке трапляється, особливо з чоловіками, які зазнали краху. Ковальський це добре знав. Хоч жіноча стать начебто й слабша та вразливіша, але чомусь саме чоловіки в таких ситуаціях швидше ламаються. Чоловікові, та ще й наодинці з собою, дуже важко пережити таку втрату, поруч мав би бути ще хтось. Найперше батьки цієї нещасної дівчини. Чому їх не було на конкурсі? Не знали про нього чи не схвалювали доньчину участь у ньому? А може, не просто не схвалювали, але й були категорично проти, забороняли? Гаразд, те, що вони не сприймали такий спосіб життя доньки, можна зрозуміти. Спробувала б котрась із його трьох вертихвісток… Хай би тільки спробувала! Та він би такої прочуханки задав, що до нових віників пам’ятала б. Але чому Неродови досі не приїхали? Адже Савицький мав би їх повідомити. Тата й маму про таке сповіщають насамперед, які б стосунки з ними не були за життя. Та й які образи чи й конфлікти можуть переважити смерть рідної дитини? Ковальський нутром відчував: щось тут не так.

8

Дефензива — контррозвідка й політична поліція в Польщі у 1918—1939 роках.


7

Гемби (пол.) — вуста, губи.