Капітан Данило Неродов зняв кітель і розстебнув комірець сорочки. Яка нестерпна задуха! Аж нудота підступає до горла. Чого це раптом? Ще кілька хвилин тому було доволі прохолодно. Підвівся, зробив крок у напрямку дверей, але похитнувся, повернувся назад і знесилено впав у крісло. Тіло ніби важкими гирями обвішане, дихати нема чим — здається, з каюти хтось раптом викачав увесь запас кисню. Добре було б вийти на верхню палубу й хапнути свіжого повітря. А ще краще — підставити обличчя прохолодному нічному бризу, вдихнути на повні груди гіркувато-солоний запах моря, побачити на темному водному плесі небо, відбите в морі, як у велетенському люстрі. Добре було б…
Данило любить зоряні ночі. Любить свіжий морський вітер, що чомусь завжди нагадує йому молодого дикого коня з розвіяною гривою. Отого білого в яблуках Орлика, якого йому подарував дід Матвій за рік до його вступу до Морського кадетського корпусу. Зоряними ночами, коли небо наче зливається з морем, відчуваєш себе малесенькою частинкою, живою порошинкою космічного огрому. Щось дивне, просто неймовірне, справді неземне відбувається з душею, коли весь той огром, уселенський безмір міріадами жовтих очей дивиться з усіх боків на тебе і твоє самотнє судно над безоднею вод.
Утім, він любить море за будь-якої погоди. Мерехтливо-лагідне, розімліло-розслаблене, подібне на усміхнену напівсонну дитину — в години мертвого штилю; грайливе, збурунене й трохи розхристане — під поривами вітрів; примхливе, розгніване, розбурхане, темне й шалене — під час шторму. Настрій моря, як і поведінку жінки, важко передбачити. Але в кожному його прояві, у кожному сплеску є своя магія, щось таке, що зачаровує, закохує аж до безумства, притягує і не відпускає.
Цікаво, яка поверхня моря зараз? Здогадуйся, уявляй, капітане. Бо на палубу не вийдеш і морського повітря не вдихнеш. Над головою — майже п’ятдесятиметрова товща води, під ногами — тисячометрова синя безодня… І ти сидиш між цими стихіями біля пригвинченого до підлоги стола, у клітці-субмарині, мов прибулець з інших світів, загублений у лабіринтах часу. Хоча так воно і є: там, над водою — інший світ. І чого б тобі, людино, не триматися за нього двома руками, не топтатися по ньому двома ногами? Навіщо тобі переносити війну ще й сюди, у ці морські глибини?
Що це з ним? Що за думки снують у втомленій голові? Треба відпочити. Треба нарешті заплющити очі й заснути. Зараз він так і зробить. Ще кілька хвилин — і все, на бочок. Залишилося дописати всього кілька речень у бортовому журналі. Сьогодні знову засидівся за столом, знову порушив режим, про який йому нещодавно делікатно нагадав лікар Борис П’ятигорський.
Утім, ці порушення режиму відбуваються постійно. Та найменше вони стосуються сидіння за столом. Як може розписати добу по годинах і хвилинах військовий офіцер? Та ще й у такі непевні часи, коли, здається, уся планета втягнулася у війну — на землі, на воді та навіть у небі. Коли люди наче підхопили якусь інфекцію агресії, збожеволіли від нудотного запаху крові, ненависті й прагнення захоплювати, розділяти й владарювати. Життя поза графіком, а часто й поза межею людських можливостей, для нього, капітана другого рангу Військово-Морського Флоту Російської імперії Данила Неродова, — вже радше норма, ніж відхилення. Особливо після того, як його перевели з бойового есмінця на цю субмарину.
Новий рід військ — підводні сили — за наказом Миколи II був створений у Військово-Морському флоті ще за п’ять років до початку Світової війни. Це нібито мало запобігти в майбутньому ганьбі, яку вже пережила Росія в боях з Японією. Тож слідом за повелінням царя військові заводи імперії заповзялися будувати підводні човни. Чимало досвідчених морських офіцерів згодом очолили новосформовані команди на субмаринах. Сприйняли вони наказ царя-батюшки без особливого ентузіазму — просто підкорилися йому. Бо одна річ — ходити на широких морських просторах, під синіми небесами та вільними вітрами, й зовсім інша — блукати в темних нетрях незвіданих морських глибин.
Данило Неродов перейшов із крейсера «Вірний» на субмарину «Барс» рік тому, 1916-го, коли німецькі підводні човни буквально заполонили Балтійське море. Він також не був у захваті від цього переходу, але наказ є наказ. Тож затис у собі внутрішній спротив і взявся за виконання нових обов’язків, як і належить офіцерові.
…Задуха в капітанській каюті ставала нестерпною. Данило Неродов розстебнув ще кілька ґудзиків на сорочці, витер з обличчя піт. Та що ж це за напасть така? Де вона взялася? Ще кілька хвилин тому тут було свіжо й прохолодно — саме так, як він і любить. Зрештою, на глибині їхня «сигара», омита з усіх боків водою, навіть у найбільш спекотні літні дні не перегрівається. То що могло статися? Треба негайно спуститися у машинний відсік, перевірити, чим займаються бортмеханіки. Може, щось вийшло з ладу, а черговий, чого доброго, заснув. Отже, власний сон знову доведеться відкласти.
Закрив журнал, підвівся і знову сів. Радше не сів — гепнувся з розгону на стілець. Що за чудасія? До сірої палітурки ніби приліпилася невеличка кругла пляма, що рухалася і збільшувалася. Він знову розгорнув журнал. Рухливе жовте кружальце відбилося вже на сторінці, над столом замерехтіло ледь уловиме блакитне світло. Капітан здивовано підвів очі. Промінець, тонкий, як павутинка бабиного літа, сотався зі стіни навпроти, з невидимої дірки над столом. Він обплутував зелений абажур настільної лампи і спадав із нього на щойно написані рядки. Та ось промінчик вирівнявся, розпрямився, натягнувся, як струна, засвітився блакитною барвою, став тугим і яскравим — аж до насиченого синього. Тепер уже не просто падав, а хутко розтинав стіну, стрімко розсував її, одну за одною стирав на ній розвішені речі — карту, компас, календар, фото субмарини та її команди, морський кортик. Так стирає ластик сліди простого графітного олівця на білому папері.
Але цього не могло бути. Апріорі не могло! Він же не божевільний. І в містику та всілякі дива не вірить. Їхній новенький підводний «Барс», що заховав у своєму двадцятип’ятиметровому череві команду з тридцяти п’яти моряків, має два корпуси: легкий зовнішній — металевий із гумовим покриттям, і міцний внутрішній — зі спеціальних найновітніших сплавів, що витримують гідростатичний тиск аж до «теплового шару». Як би це раптом за лічені секунди зникла, розчинилася у воді частина такого корпусу?
І все ж зникла. Замість подвійної металевої стіни вздовж каюти вже поблискувало тонке прозоре скло. А за ним — блакить, яскрава, неймовірно сліпуча, безконечна, бездонна, така манлива, аж він підвівся, підійшов до неї, простягнув руку, ніби хотів відчути її на дотик. За склом, обганяючи субмарину, шугонув сріблястий косяк дрібної риби, хитнулися і зникли якісь екзотичні рожево-фіолетові водорості. Здавалося, що чиясь невидима могутня рука потягнула їх донизу.
Слідом за рибою з’явився кінь. Не морський коник із дивовижно закрученим тілом, а звичайний земний рисак, білий у яблуках, із довгою граційною шиєю, гривастий, навіть підкований — його копита раз по раз срібно зблискували на тлі блакиті. Данило впізнав його: авжеж, це той самий Орлик із батьківського маєтку. Кінь плив (чи все-таки біг?), не збурюючи хвилю і не порушуючи спокій — тихо і впевнено, розсікаючи воду міцними грудьми. По той бік коня зненацька випірнула дівоча голова. Дівчина підняла руку, відкинула нею з чола довге волосся так, що воно на мить піднялося темним крилом угору, а тоді повільно-повільно опустилося на спину рисака, прикрило його білий у яблуках могутній круп.
Данило Неродов — бувалий у бувальцях офіцер, справжній морський вовк, за плечима у нього сотні пригод і боїв на морських фронтах Світової війни. А тут… Що це з ним? Гаряча задуха сягнула критичного рівня, ніби повітря із викачаним киснем перетворилося на густу в’язку опару, а тоді вмить змінилася льодяним жахом. Струмочки поту під геть змокрілою капітановою сорочкою стали крижаними бурульками.
«Ну от і зустрівся із сиреною. Уперше й востаннє…» — подумав.
Морська діва-сирена — передвісниця смерті, тож і побачення з нею можливе тільки раз у житті. Моряки якщо й згадують про неї, то пошепки, із забобонним острахом. Але ж він не забобонний. Звідки тоді цей містичний страх?
Підлога в каюті захиталася, перехилилася в один бік, і капітан відчув, що летить сторчака до блакитної безодні. Спробував підвестися і не зміг. Вочевидь, таки щось із двигунами. Але чому не надходить сигнал із машинного відсіку? Заснули вони там усі чи що? Він поспіхом зняв сорочку, витер нею спітніле чоло й заплющив очі. Усе! Що буде, те буде.
«Я ніколи не боявся смерті. Вона — лише справа часу або ж випадку. Але чому не в запеклому бою з ворожим судном? Чому ось так, на самоті, під водою, посеред глибокої тиші?» — подумав.
Уявив, як їхній підводний човен торкається морського дна, як під тиском глибинних вод його обшивка тріскається, розривається і тріпоче, мов старе полотно на вітрі, як у каюти та кубрики з мертвими людьми запливають риби й заповзають краби та восьминоги.
Моряки жартують, що першим підводним човном був Ноїв ковчег. Нібито сорок днів протримався він під водою, ховаючи у своїй дерев’яній шкаралупі «всякої тварі по парі». А коли вода спала і всесвітній потоп закінчився, ковчег піднявся і Ной вивів усіх врятованих на суходіл. Так продовжилося життя на землі. Продовжилося… Але не тому, що вони всі просто вижили, а тому, що було їх по парі. Пара — ось головне для того, щоб життя продовжувалося. А тут, на цій субмарині, що раптом перетворилася у задушливу кунсткамеру, — жодної пари. Жоднісінької… Чи стане рятувати Всевишній три з половиною десятки огрубілих і здичавілих чоловіків, які давно обіймаються лише зі зброєю і прокидаються з думкою, чи вдасться вижити ще один день?
— Господи! Допоможи…
Ледь-ледь ворухнув обважнілими повіками. Блакить за стіною каюти не змінилася, білий у яблуках кінь нікуди не зник — так само ритмічно підгрібав ногами під себе воду. Але дівчина, босонога, довгокоса й білолиця, вже не пливла по той бік рисака, а сиділа верхи на ньому. Темні коси відсвічували міддю, наче в них заплуталося сонячне проміння. Мокра сукенка прилипла до тіла, окреслюючи його ідеальні форми, оголила круглі коліна. Отже, не сирена — у тої ж немає ніг, лише риб’ячий хвіст. Мабуть, це німфа, одна з океанід. Океаніда зла не віщує. Навпаки, являється, щоб допомогти, урятувати.
Когось вона йому нагадувала. Жінку з так само розпущеними по ніжних білих плечах темними косами. На такому само білому в яблуках коневі. Дуже земну, дуже бажану, близьку й рідну. Жінку, від самої думки про яку в нього починало щеміти, а потім прискорено битися серце. Треба згадати її ім’я. Треба…
Вершниця підпливла (чи під’їхала?) до скла, доторкнулася до нього рукою. Ніби щось пише вказівним пальчиком. Але він не може прочитати. Ніяк не може. Вона ворушить вустами — він не чує. Свідомість плутається. «Та й як можна почути сказане у воді?» — думає, хапаючись за відблиски логіки. До тонкої прозорої перегородки між каютою і водою наблизилися очі — зеленкувато-сині, як аквамарин. Вони сяйнули з-під важкої темної із сонячним полиском хвилі волосся, що знову впало на обличчя. Сяйнули тривожно, благально і трохи злякано.
Та це ж… Господи! Авжеж, це очі його Лінди!
— Ліндо-о-о!
Він рвонув до неї, щосили штовхнув руками прозорий заслін каюти, раз і ще раз. Відчув, як заболіли пальці. Почув шурхіт тріснутого скла, що посипалось, як пісок, а тоді могутній шум води та Ліндине благальне «Данилочку! Не помирай! Не по-ми-ра-а-ай» — і відчув, як море підхоплює його, огортає шовковою прохолодою гаряче тіло й затягує у свою безодню — спочатку світло-блакитну, потім зеленкувато-синю, аквамаринову, як Ліндині очі, а тоді чорну-чорну, як її волосся. «…рай… рай… ра-а-ай» — луна Ліндиного голосу наздогнала його аж біля самого дна, і він вхопився за неї, як за рятівний круг.