«Матка боска! А це ще хто? Яким це робом він сюди проскочив? Кудою пробрався? Хіба через чорний хід або ресторан. Я таки спав, бодай йому холера! Таки спав… Треба буде брати з дому термос із кавою і починати збадьорюватися ще посеред ночі», — подумав спантеличений портьє.
Незнайомець, миршавий, тонкошиїй, з кучерявою шапкою чорного волосся на круглій голові, мабуть, намагався додати собі ваги напускною суворістю. Він гостро зиркнув на Яна Ковальського з-під насуплених брів, хутко й зовсім нечутно, мов тубілець із африканського племені, перебіг через хол, зупинився перед столом адміністраторки, осяяної жовтим світлом бра, як свята Марія — німбом, і уважно оглянув її співрозмовника.
— Пан є журналіст? Із якої газети?
— З якого це дива я раптом став журналістом? — здивувався Савицький.
— Ні-ні! Який же це журналіст? Роман Савицький — наш постоялець, — запротестувала Сабіна. — Він уже чотири дні живе в «Континенталі», на другому поверсі, його номер якраз навпроти…
— Пані! Хіба я до вас звертаюся? Вас це взагалі не обходить! — у невисокого худорлявого молодика виявився сильний басовитий голос. — Прошу пана постояльця показати документи.
Він пробіг очима по записах у паспорті, з виляском закрив його й посміхнувся — якось кривувато, лише правим кутиком вуст.
— О, Малопольска Всходня… То пан Роман Савицький приїхав до нашого міста із провінції, з кресів всходніх? І чого це його цікавить панна Зофія? Хто вона йому є? Що то за така цікавість до молодої дівчини, прошу пана?
— Я… Ми…
Савицький розгубився. Але тільки на мить, одну-єдину коротеньку мить. Його аристократичне блідувате обличчя спочатку аж позеленіло від стримуваного гніву, а тоді враз вибухнуло так червоно, як трояндовий букет у руці. Здавалося, зараз він вибухне ще й словами, може, навіть пожбурить чимось у молодого нахабу. Цілком імовірно, що він так би й зробив, якби не цей трояндовий оберемок, із яким він, здається, ні за які бублики не збирався розлучатися.
Авжеж, оте «Малопольска Всходня», як тепер називали Західну Україну, й «із провінції, з кресів всходніх» прозвучало зверхньо, дуже навіть зверхньо. Це зачепило гонор Романа Савицького. А ще його дратувала посмішка цього молокососа, цього неотесаного хлопа в пожмаканій маринарці [2], що вискочив як Пилип із конопель чи то з-за колони, чи з-за дерев’яного кадуба з пальмою. До чого ці двозначні натяки на його вік та цікавість до дівчини?.. Чому це з ним, шляхтичем, який винайняв апартаменти в одному з найбільш презентабельних готелів Варшави, розмовляють таким тоном? Хіба пеньонзи із провінції якось інакше пахнуть, ніж у портмоне столичних ясновельможних?
Сабіна кинулася рятувати ситуацію й гасити вогонь, поки він ще не розгорівся й не перекинувся на весь будинок. Їй не потрібен скандал. Абсолютно не потрібен! Що скаже пан Войцех Бєльський, власник готелю, коли дізнається про інцидент? Такого в «Континенталі» ще не було. Не було й не має бути!
— Як це мене не обходить? Чому це мене не обходить? Я тут на службі. І про що б ви не питали, мене це стосується, — проскоромовила вона. — Скажіть-но, паничу хороший, а сам ви хто такий і чого тут сиділи від самої ночі, як миша під помелом, а тепер голодним тигром на порядних людей рикаєте? Покажіть-но й свої документи. Ага, не хочете! А чого не хочете? Теж мені таємний агент! А пан Роман, щоб ви знали, приїхав разом із панною Зосею. Він… Він…
Сабіна ніби зачепилася словом за якусь невидиму перешкоду, спіткнулася й зупинилась. Річ у тому, що вона й сама достеменно не знала, ким доводиться Роман Савицький двадцятирічній красуні, яка вчора нібито спричинила справжній фурор на конкурсі краси, що відбувся чи то у приватному пансіоні, чи на віллі пана Марека Кромера. Не батько — це точно, хоч за віком міг би підійти. І не чоловік, бо ж у паспорті записане інше прізвище, та й поселилися вони в різних номерах. Просто провожатий? Еге ж, знаємо ми цих «простопровожатих». А може… Як же називають отих штовхачів, які фундують участь кралечок-модельок на всіляких новомодних конкурсах? Протекціоністами? Меценатами? Продюсерами? Здається, таки продюсерами. Але щоб якийсь продюсер, схожий на англійського франта, із самого раночку та ще й такої негоди гнав автівку аж на другий кінець міста за отакенним оберемком троянд?!.. Це ж упасти й не встати! Гм… Дивно… Дуже дивно… Звісно, щось і таким дядечкам, які виводять красунь у люди, перепадає від слави їхніх підопічних. Якийсь хосен від того й вони мають. Ну то подарував би пан Савицький своїй протеже за це коробку шоколаду або кілька квіток. Після сніданку чи перед обідом. А він схопився ще затемна — і під дощ, щоб до її пробудження принести оцей важкенький снописько, пурпуровий, розкішний, дорогезний. Сабіна ще й не бачила, щоб хтось комусь дарував такий великий оберемок квітів. Та їй на такий треба було б цілий місяць чергувати за цим остогидлим готельним бюрком… Внутрішній голос підказував Сабіні (а йому вона вірила, як нікому), що у цього пана Ро́мана неабиякий рома́н… Недарма ж кажуть: сивина в бороду, а біс у ребро.
— Перепрошую, пані! Ви трохи помилилися щодо мене, зовсім трохи, але таки помилилися. Я… ммм… Збігнєв Симочко… Працівник… Ммм… Ось!
Молодик озирнувся й хутко змахнув перед носом Сабіни своєю маленькою кістлявою правицею, між середнім та вказівним пальцями якої була затиснута якась посвідка. Сабіна не встигла навіть розгледіти її, не те що прочитати. Але сам вигляд документа із зображенням державного орла справив на неї неабияке враження, тож вона шанобливо схилила свою попелясту кучеряву голову. Звісно ж, перед орлом, а не перед цим миршавеньким кучерявим Симочком.
— А хто з ким приїхав і хто в якому номері спить — мене не цікавить. Це ви своїм товаришкам-пліткаркам на базарі розкажете, — молодик спритно засунув посвідку у внутрішню кишеню маринарки. Вочевидь, йому також непросто було сьогодні виконувати службове завдання, змагаючись із вранішнім сном та дощовою колисанкою. — Маю наказ не пускати журналістів. І взагалі, якщо хтось питатиме про цю панну… як там її?.. — Він хутко дістав із кишені записника. — Отже, якщо цікавитимуться панною Зофією Неродовою — у вас така не живе. Ясно?
— Але ж… — спробувала заперечити Сабіна.
— Ніяких «але ж». Ну, може, й була, може, й жила, але вже поїхала. Ймовірно, додому, а може, ще кудись — вона вам про це не говорила, адреси не залишала, писати листи не обіцяла. І взагалі, припніть, пані, свій язичок, щоб не було проблем. Вони вам треба? Ні? Ну от і домовилися.
Маринарка (пол.) — піджак.