3

 

— Софі-і-і-і…

Роман навшпиньки підійшов до дверей спальні, обережно прочинив їх, зазирнув.

— Сонечку моє, ти ще й досі спиш?

Ані звуку.

Софія — совеня. Зазвичай звечора довго не може заснути, а такої літньої спекотної пори взагалі готова гуляти до опівночі. Зате вранці їй краще не заважати додивлятися солодкі сни. Ранкові сни Софі якісь особливі — фантасмагоричні й завжди кольорові. Вона частенько розповідала йому, потягуючись на постелі, якої саме барви, яких відтінків були ті образи й речі, що являлися їй перед пробудженням. Іноді так ретельно описувала кольори, неймовірно яскраві, які просто заворожували, що він повірити не міг: чи не фантазує часом його ясонька? Бо сам бачив лише чорно-білі сни.

Саме тому, щоб не потривожити ті кольорові сни, Роман і вирішив після вечірки, що закінчилася аж на світанку, поїхати не додому, а на тартак. Учора він отримав вигідне замовлення з меблевої фабрики в Холмі, тож сьогодні все одно збирався побувати на своїй найбільшій лісопильні. Підприємство розміщене за містечком, на узліссі. Частина робітників ще тільки добиралася на місце роботи, а ті, хто прийшов раніше, складали в дерев’яній сторожці за тартаком полотняні сидори з обідом, підкочували до лісопильної рами круглі бруси. Вони здивовано дивилися на господаря, одягненого такого раннього часу в святковий костюм, чемно скидали картузи, вітаючись.

Літньої пори тартак починає працювати о шостій ранку, зате в полудень, у час «пік», коли нагріта на сонці тирса обліплює спітнілі тіла, набивається в ніздрі й забиває дихання, чоловіки влаштовують собі двогодинну сієсту.

Роман поговорив із бригадиром, обдивився свіжі дошки, складені під толевим накриттям, дав розпорядження щодо відправки деревини. Коли лісопильна рама видала перший пронизливий звук, він уже сидів у своєму позашляховику. Автівка голосно чмихнула, ніби відповіла на вищання пилорами, і повільно покотилася вздовж узлісся. Зупинилася на галявині, оточеній густим малинником, до якої не долинали звуки тартака. Роман відчинив дверцята, пройшовся зарошеною травою, заслухався пташиним співом. Хотів було нарвати лілових дзвоників, що тихо погойдувалися у траві, але передумав: зароситься, та й квітів у саду біля будинку вистачає. Мабуть, Міля, їхня покоївка, вже зрізала найсвіжіші троянди.

Приїхав додому близько дев’ятої. Був упевнений: Софі вже прокинулася і ніжиться в постелі. Вона ніколи не зривається відразу на ноги, любить ще трохи полежати із заплющеними очима, ніби милується відблисками кольорів, що явилися їй уві сні. Уявляв, як обійме її, напівсонну, пахучу, теплу, піддатливу. Мабуть, вона трохи покомизиться, що він знову сам поїхав на вечірку. Останнім часом це єдина причина її коротких спалахів незадоволення. Але він знає, як задобрити свою ясоньку, як догодити їй. А ще як скаже про те, що надумав зробити заради неї…

Переодягнувся, умився, підійшов до спальні. Й ось нате вам — за дверима тихо, як у вусі. Тільки-но намірився переступити поріг, як у вітальню зайшла покоївка. За нею на довгому шнурі — зелений циліндр порохотяга на маленьких коліщатках, ніби екзотичний звір на повідку в суворої дресирувальниці.

«Чого це Міля надумала вмикати цього верескливого крокодила, якщо Софі ще спить?» — здивувався Роман.

І раптом холодна кігтиста лапа страху вхопила його за горло, стиснула так, що він мало не задихнувся.

«Софі немає!»

Не припускав, що її може не бути поруч. Не уявляв, як можна жити без неї. Не знав, як пояснити і як називати ті почуття, які мав до неї. Це щось більше, ніж просто кохання чоловіка до жінки, значно більше, сильніше, об’ємніше, глибше, вище. І водночас таке вразливе й таке болісне.

Десь у цьому світі, в якому стільки всього сплетено і сплутано, є і його син, майже ровесник Софії Неродової. Мабуть, є. І мабуть, що його. Бо ж він не бачив хлопчика жодного разу й імені його не знає. Та й Оляна не зізнавалася. Проте за датами все збігалося. Мало ще прожила Олянка зі своїм чоловіком, щоб мати такого сина. Мало. Вирішила зробити йому боляче, відплатити за весілля з Аделею? Авжеж. Може, ще й чоловік її не захотів ділити хлопчика на двох. От і змінили адресу. Іноді здавалося, що його не проявлена, не сформована, не підкріплена й не реалізована любов до рідної, але не знаної і ніколи не баченої дитини втілилася у стосунки із Софією. Він потурав їй, як маленькій примхливій дівчинці, оберігав, захищав, як має оберігати й захищати своє улюблене чадо батько.

Але ця пристрасть, що керувала його грішним тілом, змушуючи його палахкотіти і знемагати… Ці неймовірні ревнощі, які терзали і шматували душу… Цей постійний страх втратити її, що доводив його до божевілля… Усе так перемішалося, так переплелося в єдиний вузол, який уже ніколи не розплутати, не розв’язати.

Десь прочитав недавно: «Тим, кого любиш, керувати не можна». Він не керував Софією. Ні-ні. Він лише сам виконував її команди. Це вона керувала ним. Отже… Та яке це має значення, любить вона його чи ні? Щоб тільки була поруч. Щоб тільки була!

Кинувся до спальні. Ліжко ще зберігало обриси й запах її тіла. Але самої Софі справді не було.

— Де пані? — запитав покоївку, що вже підходила до розетки, щоб увімкнути порохотяга.

— Де пані? — навіщось повторила його запитання Міля. — Мабуть, гуляє. Де ж іще? Вона тільки-но прокинулася, відразу одягнулась, спустилася вниз і вийшла у двір. Я їй сказала, що сніданок готовий. Але пані відмовилася їсти, навіть кави не випила. Я подумала: пройдеться трохи, нагуляє апетит і тоді вже…

— Коли це було?

— Кажу ж, тільки-но прокинулася…

— А прокинулася коли?!

— Перепрошую, пане Романе. Не сердьтеся. Я на годинник не дивилася. Здається, близько години тому.

— Здається… Куди вона пішла?

— Не знаю. Пані Софі не сказала. Та я й не запитувала, навіть у вікно не дивилася. Ніколи мені. Та й то ж таки не дітвак малий, щоб наглядати чи ходити назирці. Усе-таки доросла жінка.

— Доросла…

Роман спустився у сад, обійшов усі алеї, зазирнув до альтанки, обвитої зеленим плющем, наче ворсистою ковдрою. Жодного Софіїного сліду. Кинувся із саду до гаража. Там мав стояти новенький синій «жук». Софі захотіла точно такого, як у Марго, і він одразу, того самого дня, замовив його у Любліні. Тиждень тому автомобіль доставили до Романова. Софі ще не дуже вправно його водила, тож сама жодного разу не виїжджала з двору. Але тепер, мабуть, виїхала, бо синього, як небо, «Фольксвагена» на місці не було.

Роман вийшов за ворота. На піщаній дорозі, по краях зволоженій росою від трави, виднілися свіжі сліди протекторів. На жаль, ці вм’ятини не скажуть, куди поїхала машина. Але можна принаймні визначити, у якому напрямку повела її втікачка.

От іще! З чого це він узяв, що Софі втекла? І чого так лякатися? Чого так панікувати? Може, вона захотіла провідати своїх батьків?

«Авжеж, то ні ногою на батьківський поріг, а то раптом із самого ранку, ледь прокинувшись, навіть не поснідавши й своєю улюбленою кавусею не посмакувавши, помчала до любих предків, з якими вже три місяці не розмовляла», — іронічно обізвався внутрішній голос.

«А може, хотіла почванитися своїм “жуком”? Вона ж тішиться ним, як дитина улюбленою іграшкою».

«Авжеж! Іншого часу ця дитина просто не знайшла. Тільки-но очі розплющила — й одразу ж за кермо».

«А може, щось сталося в маєтку, їй повідомили, й от…» — чи то намагався заперечити тому голосу, чи сам себе переконував, що треба пошукати Софі в Багнику.

«А може, пан Бог допоможе», — здався нарешті внутрішній візаві.

Лінда навіть не кивнула головою. Стояла біля воріт, поки автівка не під’їхала, а коли побачила, хто прибув, мовчки відвернулася, пішла до будинку й зачинилася у своїй кімнаті. Після того скандального весілля вона перестала бувати на світських вечірках, спілкуватися з тутешніми паніями, які не стомлювалися перемивати кісточки не лише Софі, але й усій родині. Лінда усамітнилася в маєтку й від того усамітнення ставала все більш дивакуватою. Сердилася на доньку, але звинувачувала в її теперішньому невизначеному статусі насамперед Савицького.

Софі — вісімнадцятирічна дитина, ексцентрична й гонорова, надто люблена, надто пещена, примхлива, звикла, щоб їй в усьому потурали, зациклена на своїй мрії про славу й визнання. Мабуть, із часом вона б угомонилася, помудрішала, змирилася з реальністю, з тим, що є. Як мусила змиритися й Лінда. Хтозна… Але Софіїні амбіції небезпідставні. Особлива врода, ідеальна постава, чудовий голос, вишукані манери, володіння кількома мовами — усе це ніби й справді спеціально дане їй для іншого життя, зовсім іншого: високого, цікавого, яскравого, в якому багато сонця, успіхів і кохання.

А Савицький… Ох уже цей Савицький, дідько б його забрав і очі б його не бачили! Такий досвідчений чоловік, такий поважний шляхтич… Як він міг так учинити? Навіщо розтроюдив юні марення Софі про розкішне життя і славу, наобіцяв їй золоті гори та срібні ріки і втягнув дівчинку в гріховний зв’язок, яким назавжди зруйнував її репутацію?

Данило Неродов вийшов на шум автомобіля, що припаркувався біля воріт, та так і застиг перед несподіваним гостем. В очах — і роздратування, і ледве стримуваний гнів, і неприхований страх. Страх зрештою взяв гору, переборов усі інші емоції та почуття. Обличчя господаря маєтку перекосилося, губи почали дрібно тремтіти. Мабуть, він подумав, що сталося щось погане з донькою і Савицький прибув, щоб сказати про це. Бо чого б це він ще приїхав, з якого такого дива?

— Софі у вас? — запитав Савицький.

— Ні, — Неродов хапнув повітря, як потопельник, що вчепився за якусь випадкову дерев’яку і нарешті випірнув з води, а тоді полегшено зітхнув. — Що ж ви так погано її стерегли, що тепер не знаєте, де шукати?

Савицький не відповів — повернувся і майже побіг до автівки.

Він розшукав Софі біля пристані. Чого вона там опинилася? Хотіла просто помилуватися білим пасажирським судном, що за півгодини мало припливти з Луцька? Чи збиралася зійти на нього й відправитися в бік Пінська? Не запитав. Підбіг, рвучко обійняв, притиснув до грудей. Вона на диво покірно піддалася тому палкому пориву, слухняно пішла за ним до його авто. Маленький синій «жук» залишився на березі — його пізніше мав забрати хтось із обслуги.

— Що ти надумала? Чим я тебе так образив, серденько? Ну чим? — запитав, коли приїхали додому.

— А то ти не знаєш? Я чекала до самого ранку, чекала, чекала, чекала… Ранок настав, а тебе немає…

— Ти не спала цілу ніч? Бідненька моя!

— А ти спав?

— Звісно ж ні!

— А що робив? Де ти був? Чому так довго?

— Я ж тобі казав, що маю бути на важливій зустрічі. Вона почалася пізно й затягнулася майже до ранку. Як завжди, ти ж знаєш, нічого нового. А потім… Потім я просто звідти поїхав на тартак, треба було владнати деякі справи. Ну чого ти так дивишся? Так, ними можна було б зайнятися і вдень. Але я не хотів тебе, ясонько моя, розбудити, потривожити твій сон. Ти ж так солодко спиш уранці, так любиш оті свої кольорові сновидіння. Думав, приїду якраз тоді, коли моя дівчинка прокинеться, і вже увесь день ми проведемо разом.

— А чому ти не взяв свою дівчинку на цю… зустріч?

— Ти ж знаєш…

— Знаю! Авжеж, знаю! Тільки не кажи, що там було суто чоловіче товариство. Раніше, може, й справді. Але не тепер… Тепер це вже не ділова вечірка чоловічого клубу. Мені сказали, що там були і дружина мирового судді, і жінка директора школи, і навіть ота підстаркувата репетуха пані Замойчик. Чому ж мені не можна? Чому?! Ми з тобою тільки в інших містах разом кудись ходимо, лише в інших країнах удвох, а тут… Що мені тут робити? Сидіти, як нещасна бранка на турецькій галері? Або змиритися і покірно пливти в неволю, а по дорозі скочити у воду й утопитися?

— Це ти — нещасна бранка?

— А хто ж, якщо не бранка? Хто я тобі? Іграшка? Лялька? Забавка?

— Ти… Ти для мене — все… Ти — моє життя.

— Життя, сховане за мурами ось цього маєтку? Приховане від твоїх знайомих? Вони ж усе одно знають, усі-усі знають і не перестають про це говорити, перемивати нам кістки, то для чого вдавати, ніби мене в тебе немає? Навіщо таке життя?

— Дівчинко моя золота! Ти ж сама казала… Тоді, коли я хотів заїхати до Аделі й поставити питання руба… Але якщо ти передумала, то я все зміню. Все-все. Авжеж, тут тобі тісно, душно, як пташці у клітці, тут ми не можемо відкрито появлятися на людях… Ну як тобі пояснити, чому? Не можемо — і все. Але скоро, дуже скоро все зміниться. За кілька днів ми поїдемо до Холма, звідти — до Кракова, а з Кракова — до Варшави. Я повезу тебе, куди ти забажаєш, — до моря, у гори, до найбільших міст Європи, у найвідоміші салони, на виставки моди, на бали. Ти танцюватимеш, веселитимешся, будеш сяяти, як зоря на небі.

— А потім знову згасну і про мене всі забудуть.

— А потім… Потім ти станеш королевою. І про тебе вже ніхто-ніхто ніколи не забуде.

— А то ж чого?

— Бо ти увійдеш в історію.

— Я? В історію?

— Ти! Ти, моє серденько! Ти увійдеш в історію. О, я маю для тебе такий сюрприз, що ти зараз затанцюєш!