8

 

Лінда народила ополудні 22 вересня, точнісінько в пік осіннього рівнодення. Пологи пройшли важко, але без ускладнень. Новонароджена голосно запротестувала проти розлучення із затишною схованкою у маминому тілі, тоді ще голосніше привіталася зі світом, який зустрів її допитливим позирком осіннього сонця з-за хмар, і спокійно заснула біля стомленої породіллі. Круглу голівку обрамляла шапка густого й чорного, як у мами, волосся. Данило був упевнений, що й очі в його дівчинки незабаром наберуть такої само, як у Лінди, барви. Як він хотів, щоб доня була схожою на свою матусю!

Оскільки новонароджена появилася на світ незадовго до дня Віри, Надії і Любові та матері їхньої Софії, то вирішили дати їй одне з цих чотирьох імен. Вибрали Софію. «Софія, Соня, моє осіннє сонечко», — радів щасливий тато.

Він не встиг натішитися маленькою Ліндиною копією. Радість першого батьківства перебив терміновий виклик до Головного морського штабу. Посильного привіз уже трохи пошарпаний «Руссо-Балт» із відкидним верхом, що чекав капітана біля його будинку. За десять хвилин Данило Неродов уже сів до автомобіля. Жовте світло із єдиної випуклої, мов куля, фари (друга була розбита) розсікало вечірні сутінки, вихоплюючи з них то припорошені осінньою мжичкою будівлі, то слизьку трамвайну колію, то сам трамвай, що нагадував велетенську залізну стоніжку, то натовпи збуджених людей, які несамовито розмахували руками, когось проклинали, до чогось закликали, про щось сперечалися, наче й не збиралися повертатися до домівок, забули про сім’ї, які їх чекали з роботи, про вечерю й сон.

Цього вересневого дня доля капітана другого рангу Данила Неродова зробила неймовірно крутий віраж, після якого вже годі було й думати про відновлення життєвої рівноваги. Усе пішло шкереберть, закрутилося-завертілося, вихором покотилося орбітою, яку він не обирав і яку з доброї волі не обрав би ніколи. Його терміново направили на судно, команда якого збунтувалася й останнім часом не виконувала нічиїх наказів. На вимогу новоствореного корабельного комітету, до якого увійшла група більшовиків, було замінено командира судна. Попередній примусово-добровільно склав повноваження і відбув у розпорядження Центрального морського штабу. Його наступник підтримував бунтівників, які своєю чергою виконували вказівки революційного комітету Петрограда (так тепер називався Санкт-Петербург). Вплинути на ситуацію не міг уже ніхто — вона вийшла з-під контролю й обіцяла перерости в анархію. Щоб утримати бодай сякий-такий порядок на судні, потрібен був авторитетний і фаховий морський військовик. Командування зупинило свій вибір на Данилові Неродову. Передовсім тому, що моряки поважали його за мужність, проявлену під час Світової війни, ліберальні погляди та лояльне ставлення до підлеглих.

Лише за місяць, після того, як крейсер «Аврора» зробив залп по Смольному, більшість кораблів опинилася під владою більшовиків. Чимало офіцерів покинули флот, поспіхом утекли за кордон. Данило Неродов залишився на своєму судні. Скерування до червоної Чудської флотилії сприйняв як наказ, який він, військовий офіцер, мусив виконувати. Він не уявляв свого життя без моря. Але й не міг уявити, яку вакханалію й анархію може породити на морі революційний переворот.

Більшовизм для Данила Неродова був не просто чужий — капітан не міг збагнути його природу. Не міг, хоч і намагався. А тут ще постійні підозри, наклепи, доноси: то капітан Данило Неродов — буржуазна контра, то ворог народу, то білий шпигун, засланий у ряди червоних. Розчарування спіткало не лише його, такий настрій дедалі більше охоплював і команду. Тож коли на північному заході Росії розпочалося формування антибільшовицьких сил, три судна червоної Чудської флотилії несподівано знялися з якорів і попрямували до Пскова в розпорядження командира білого Північного корпусу.

Росія, Естонія, Фінляндія… Запеклі бої за міста, за порти, за морську територію і прилеглий суходіл… Смерті й каліцтва, голод і воші, огрубіння й отупіння, постійний емоційний надрив, туга за тим, що стрімко вислизало з-під ніг, втрачалося назавжди… Зрештою прорив червоного фронту й наближення до Петрограда. Здавалося, ще трохи — і місто буде взято. Від думки, що він уже зовсім близько від Лінди й Соні, Данило втратив відчуття небезпеки. Рвався у бій так, ніби результат його залежав лише від нього, наче це він, Данило Неродов, мав нарешті повернути втрачений порядок, перевернути все назад з голови на ноги й поставити крапку в цій війні.

Не отримавши очікуваної допомоги з-за кордону, білогвардійці вкотре змушені були рятуватися втечею. Данила оглушило вибуховою хвилею. А коли він отямився і розплющив очі, то зрозумів, що на допомогу годі й сподіватися — навколо неймовірна паніка, люди метушилися і металися в різні боки, немов натикалися на одну невидиму стіну й кидалися в протилежний бік, до іншої. Утім, один чоловік таки зупинився біля нього. Навіть відгорнув долонею землю з Данилового обличчя і стер рукавом шинелі кров — напевне, щоб краще його роздивитися. Сірі очі, схожі на дві великі дощові осінні краплі, здивовано округлилися, брови піднялися.

— Оце так зустріч! Як же це ми досі не пересіклися?

— Граф Неродов? Олексій? — ледь чутно прошепотів Данило.

У нього з’явилася надія. Якщо вже доля послала йому однофамільця такої миті, то не просто ж так. Не може офіцер покинути офіцера, та ще й знайомого, помирати на полі бою. Зараз Алекс зупинить котрусь із двох повозок, що он мчать просто на них, скине з неї вже нікому не потрібний кулемет і накаже покласти пораненого.

Олексій ніби почув його думки. Тернув рукавом, замазаним Даниловою кров’ю, об полу шинелі, намагаючись стерти червону пляму, зітхнув.

— Шкода… Дуже шкода… Але… Навіщо гинути двом? Хтось із нас таки має вижити. Мені пощастило більше. На війні завжди комусь щастить, а комусь — ні. Прощавайте, капітане!

Сутінки хутко опускалися на землю. Слідом за ними прийшов дощ, уже не літній, але ще й не по-осінньому холодний. Данило ловив його спраглими зашерхлими вустами. Здавалося, саме небо послало йому цю живильну вологу, щоб він набрався сил і спробував вижити.

Він повз до ранку. Бачив, як таким самим способом рятувалися ще кілька вояків, котрі вже не вірили в жодну ідею і не бачили світла в кінці тунелю. Вони просто хотіли жити. Жити всупереч усьому. До невеличкого села, радше й не села, а хутора, їх дісталося четверо. Троє мали намір після короткого перепочинку добиратися до своїх, емігрувати разом з іншими за кордон. Данило вирішив залишитися на своїй землі. На своїй… А де вона тепер, його земля?

Та відправитися в білу еміграцію він ніяк не міг. Десь поряд, у збуреному революцією більшовицькому Петрограді, залишилася його Лінда з маленькою Сонею. Коли прощалися, домовились: якщо стане дуже небезпечно, вони переберуться на якийсь час до Елізи. У неї є старенька хатина в передмісті, яку Еліза берегла радше як пам’ять про свою студентську юність на Бестужевських курсах, ніж оселю для себе, і до якої навідувалася вкрай рідко. Так, на якийсь час там можна буде знайти притулок… А що далі? Не переховуватиме ж їх Еліза все життя. А коли червона влада добереться до Лінди? Страшно було подумати, що в такому разі чекає на дружину білого офіцера.

Трохи раніше, під час бою, в якому Данила поранило в ліву руку, він познайомився з офіцером 53-го Волинського стрілецького добровольчого полку, який служив у складі Північного корпусу. Той розповів про українську революцію, про новий поворот у ній. Нещодавно створено Українську Державу, влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. Той узявся за проведення аграрної реформи: скасував прийнятий Центральною Радою закон про конфіскацію великих маєтків, відновив приватну власність, тож тепер знову можна купувати землю, господарювати на ній. Павло Скоропадський — українець, із Чернігівщини, виходець із козацько-шляхетської родини, закінчив Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі, був офіцером Російської імператорської армії, проявив мужність під час російсько-японської та Світової воєн. Тепер він формує власні збройні сили, нещодавно звернувся до колишніх адміралів, генералів та офіцерів із закликом поповнити їхні ряди. Тож не дивно, що чимало білогвардійців з українським корінням вирішили повернутися на свою прабатьківщину, підтримати гетьмана, взяти участь у створенні своєї Української держави. Можна буде прилучитися до доброї справи, та й більшовики не дістануть.

Короткотривала розмова з офіцером Волинського полку змусила Данила знову згадати історію свого роду, затишну садибу під Білгородом, бабусю Марію, дідуся Матвія, батьків. Ностальгійно защеміло серце. Ніде йому не було так затишно, як там. Ніде його більше так не любили, як там. Аромат яблук у родинному саду, гудіння бджіл на пасіці, іржання коней у стайні… Та й пізніше, коли він уже навчався в Санкт-Петербурзі, у Морському кадетському корпусі, частенько навідувався до рідного дворянського гнізда, у якому на той час уже господарювали його батьки.

Однієї з безсонних ночей на хуторі під Санкт-Петербургом, чи то пак уже Петроградом, після сумнівів і перебирання в голові варіантів виходу зі складної ситуації, у Данила визріло остаточне рішення: він також поїде на землю своїх предків. Не в маєток на Білгородщині, адже після жовтневого перевороту і Білгород (тепер — Бєлгород), і зруйнована війною, осиротіла без батьків садиба Неродових опинилися на території більшовицької Росії. А отже, повернення туди білогвардійського офіцера неможливе. Але Україна велика і в ній знайдеться, мусить знайтися місце для нього.

Не в характері та правилах капітана Неродова втікати світ за очі, марнувати час у старій ситій Європі, де нікому, абсолютно нікому немає жодного діла до чужинців-емігрантів. Що йому там робити? Пити вино в ресторанах для росіян і слухати пісні про нещасну долю білого руху? Страждати від ностальгії, бездіяльності та безвиході? Ні, якщо вже Всевишній дав йому можливість вижити й після цього пекла, то не просто так. Ні-ні, просто так нічого не дається. За врятоване життя він, Данило Неродов, має зробити щось дуже важливе, дуже корисне й гарне. Він повернеться на землю предків і покладе всі свої сили, знання та вміння на побудову нової держави — без червоних і білих, не залежної ні від кого, вільної і самостійної. Хіба це не найшляхетніше, не найкраще з того, до чого він ще може долучитися? Але передусім треба вивезти з Петрограда Лінду й Соню.