IV

Княжна та «Пiлiгрим»

1

 

— За Вітчизну, панство! За нашу велику і прекрасну Вітчизну! За Польщу — від моря до моря!

Тадей Замойчик, уже трохи захмелілий і добряче підрум’янений червоним «Рондо», доставленим уранці з найстарішої вітчизняної винокурні, підіймає келиха, впирається животом у широченний стіл. Проте кругле черевце, схоже на барильце з вином, не дає йому змоги перехилитися й дотягнутися до простягнутих навстріч рук. Зрештою шляхтич змінює тактику, цокається почергово із сусідами праворуч та ліворуч і посилає умовні «цоки» чоловікам по той бік столу.

Богемський кришталь видзвонює урочисту застільну мелодію, «Рондо» проливається через край келихів на святкові обруси з тонкого лляного полотна, рясно скроплює м’ясні та рибні делікатеси на тонких білих тарелях із віденської порцеляни.

— Нарешті! Нарешті Друга Річ Посполита стає монолітом! Бескидом! Гранітом, об який дехто зуби собі зламає!

Голос Замойчика звучить, як великий бубон у супроводі дрібних брязкалець — то глухо, то з високим дискантним надривом.

— І зуби зламає, і лоба розіб’є! — радісно додає мировий суддя Стефан Сосновський.

— Коли станемо такі тверді та єдині, як ось ці пальці в кулаці, — Замойчик стискає правицю і, наче булавою, грозиться нею комусь невидимому, — то так воно й буде!

— А буде, холера ясна! Буде! — це вже подає голос Олександр Валецький, світлочубий шляхтич років сорока, який донедавна жив десь за кордоном, — чи то в Німеччині, чи у Франції, чи у Швеції, чи скрізь потроху, — а тепер об’явився в Романові, придбав будинок, тартак, бондарну та слюсарну майстерні й прибився до шляхетського чоловічого клубу «Антей».

Замойчик ставить на стіл порожній келих і відразу ж засовує до рота люльку з бурштиновим мундштуком. Люлька зовсім нова, бріарова [22], позолочений обідок на чаші, мабуть, ще й не встиг із тютюном познайомитися. Бурштин мундштука — кольору темного меду з помаранчевими вкрапленнями. І хоч би тобі кілечко диму над цим витвором мистецтва, вочевидь, створеним за спеціальним замовленням. Ніби Замойчик затиснув його своїми тонкими гембами, аби просто похвалитися, похизуватися, мовби прилучитися до давньої величі поважних предків. Зате Сосновський так пахкає товстою гаванською сигарою, аж над головами захмелілого товариства хмара зависла.

Приводом для тосту стало ухвалення сеймом нової конституції, що фактично встановлювала диктаторський режим, та публікація у «Деннику волинському» про реформи у шкільництві, в якому дедалі більше навчальних закладів переходять на польську мову викладання.

«Ще трохи, зовсім трохи — і кожна людина на східних кресах забуде, хто були її пращури та якою мовою вони колись балакали. Головним для неї стане — думати про майбутнє свого краю, відчувати себе істинним громадянином Речі Посполитої і бути поляком», — патетично зазначив на завершення автор публікації.

Роман Савицький вино випив, делікатесними устрицями закусив, люб’язною усмішкою з титулованими шляхтичами обмінявся, але до ейфорії, що запанувала за столом, залишився байдужим. Не любив він таких розмов, не поділяв подібних поглядів. На те у нього є поважна причина, і свою думку щодо цієї газети з її публікацією він має. Та кому вона тут потрібна? Тож ліпше мовчати й головою кивати. Хай собі розцінюють це як підтакування. Він уже звик до цього добірного чоловічого товариства, почувається в ньому своїм і не уявляє, куди б міг пристати, якби раптом довелося з ним розпрощатися. А якби почав сперечатися, то розпрощатися довелося б, і то хутко.

Утім, члени клубу «Антей» не завжди говорять про політику й зовсім мало про справи. Більше розважаються, грають у шахи, влаштовують кінні перегони та стрільбища, вирушають до лісу на полювання, намагаються реконструювати ігри старої шляхти — на кмітливість та витривалість, із шаблями та пістолями. Але сьогодні — усе-таки про політичну доктрину «Польща — для поляків». Проголошена ще минулого десятиліття, вона врешті почала набирати обертів.

— Ще недавно на території Речі Посполитої виходило майже сто видань німецькою мовою. Задумайтеся, панство: сто газет і журнальчиків! Навіщо? Хіба воно комусь треба — читати по-німецьки, що у світі діється, як домашнє господарство вести, землю обробляти, зупу варити, тісто місити? До дупи воно громадянам Речі Посполитої! — Стефан Сосновський струшує попіл із товстої сигари просто на канапки з чорною ікрою. Очі мирового судді блищать від збудження.

— До дупи! До дупи! До дупи! — скандує товариство.

Ті скандування — як мертвому припарка. Від них нічого не залежить. Бо тих видань уже немає, і жодної німецької школи не залишилося. До мінімуму зведені навчальні заклади інших національних меншин. Про школи та гімназії мовою корінного населення, українців, від самих початків польського правління навіть не йшлося. Російськомовні церковноприходські школи, насаджені царатом, автоматично замінили на польські — от і все. Тепер ще й ті патріотичні українські організації, які утримували чи підтримували свою шкільну освіту, — під знаком заборони. Такі самі процеси і в культурному, і в церковному житті. Спольщення стало пріоритетним у політиці Речі.

Одноклубники Савицького підтримують таку ідею. Єдина держава — Польща, єдина мова — польська, єдина віра — католицизм. Оце і є моноліт, об який хтось має зламати зуби, а хтось розбити лоба, і завдяки якому геть усі громадяни зможуть об’єднатись, як пальці в кулаку, стати єдиним цілим і вибудувати нову могутню європейську державу.

— Здається, у вас, пане Замойчик, люлька погасла, — зауважив Роман Савицький.

Він добре знає, що люльку Тадей Замойчик навіть не запалював, що в ній тютюн і не ночував. Але, може, хоч таким чином вдасться перевести стрілку розмови з політики на щось інше. Скажімо, на те, де ж це колишній полковник Війська польського, а нині просто міщанин славного Романова роздобув собі таку унікальну цяцьку.

— Ха-ха-ха, — регоче Замойчик, аж за боки хапається. — Люлька, кажете, погасла? Та я її, холера ясна, і не запалював. Розвів же я вас, як горобців на м’якуші.

Обхідний маневр таки спрацьовує. Замойчик виймає з рота люльку, підносить її догори, довго тримає проти світла, щоб усі встигли побачити, як воно пробивається крізь «сонячний камінь» і блискітками відскакує навсібіч від мундштука.

Виявляється, це пані Кароліна зробила такий подарунок чоловікові. Мундштук виготовлено з єдиного шматка бурштину — рідкісної знахідки, привезеної з Вільно. Пані Замойчик десь почула, що, за останніми віяннями медицини, «сонячний камінь» має здатність зупиняти базедову хворобу. От вона й придумала, як зробити, щоб чоловік не розлучався з ним. Сама вона носить на шиї масивне намисто з такого бурштину. Чогось клятий зоб штурмом пішов на їхнє шляхетне сімейство, як татари у старовину — на замок Любарта. Тож доводиться якось захищатися, щоб дочасно не розпрощатися з білим світом і не відправитися в дерев’яній «шкатулці» до родинного склепу на цвинтарі.

— Бійтеся Бога, пане Замойчик! — сміється Стефан Сосновський, запалюючи нову сигару. — Про яке прощання зі світом ви говорите? Що має пряник до вітряка? Де ви, а де цвинтар! Вашого здоров’я ще на трьох молодих вистачить.

— Вашими б вустами та мед пити! — відмахується Замойчик. — Але береженого й Бог береже.

Здоров’я у полковника справді нівроку. Тиждень тому на полювання їздили, то він найбільше крячок настріляв. І в сідлі сидить міцненько, хоч коневі, певно, непереливки під такою вагою, і під час чоловічих розваг, які вони в «Антеї» нерідко влаштовують, не пасе задніх, і в прекрасних панянок ще має успіх. Недавно вирішили згадати про давню забаву шляхетської знаті — гру в «опудало». То Тадей Замойчик на всьому скаку з першого ж разу голову солом’яному чудовиську шаблею зрубав — рівнесенько так, просто по шиї лезом пройшовся.

Мабуть, пані Кароліна просто за компанію «приписала» його до своєї хвороби, яка передалася їй у спадок від матері. Щоб менше на панянок заглядався та частіше про здоров’я думав, бо ж від тих молодих кобіт старому чоловікові моці не додасться. А може, придумала все це кмітлива пані, щоб удвох веселіше було лікуватися та рятуватися. Оскільки вдома у Замойчиків Кароліна — генерал, то полковникові нічого не залишалося, як погодитися зі встановленим нею діагнозом. Утім, хіба не гарний привід похизуватися незвичайною люлькою?

Романові Савицькому і смішно, і сумно слухати розмови про державний моноліт. Він виріс в українському селі, яке історичні вітри шпурляли то в російський, то в польський бік, та й про корені свого генеалогічного дерева вже добре знає. А якби й не це… Як можна порівнювати суспільство з каменем? Це живий організм, що постійно дихає, росте, мігрує, прогресує, протестує, реагує на внутрішні та зовнішні подразники, змінюється, оновлюється. Люди не лише виконують державні закони та функції. Часто вони змушені шукати способи виживання — як для себе самих, так і для своїх соціальних та національних груп. А ще кожна людина просто хоче щастя і веде життя приватне, утаємничене, а то й геть потаємне. Щоб утримати цю живу рухливу субстанцію в межах географічних кордонів, державних законів і людської моралі, потрібна неабияка гнучкість. А моноліт, як відомо, не гнеться. Зате він, навіть найміцніший, має здатність із часом тріскатися і розколюватися.

Савицький міг би прочитати цілу лекцію на цю тему. Але кого вона зацікавить? Панство налаштоване на свою хвилю, що вже переростає у справжній дев’ятий вал.

— За прекрасних панянок! — Валецький, дженджуристий неофіт «Антея», стукає виделкою об дзвінкий богемський кришталь, намагаючись пересилити гамір і привернути увагу захмелілого товариства. — За наших шляхетних вишуканих гонорових сарматок!

— Віват! Віват! Віват! — виривається з усіх горлянок.

Ніхто не дивується, чому це Олександр Валецький підняв тост за сарматок. Ніхто не запитує, а хто вони такі, оті сарматки? Про сарматську ідею у клубі не раз уже заводили мову. Тадей Замойчик нарешті пробує озвучити те, що давненько бродило в шляхетських головах.

— А давайте, панство, закриємо наш клуб «Антей»…

— Ні! Ні! Ні! — панство зривається з місць. — Не бути цьому!

— …А відкриємо… Гм… Хвилинку уваги! Відкриємо таємне товариство «Сармат».

— Так! Так! Так! — ще голосніше вибухає панство. — Віват «Сармат»! Віват! Віват! Віват!

Коли всі стихають і всідаються, Валецький доповнює пропозицію Замойчика: такі товариства вже є у великих містах. Він мав нещодавно розмову з деякими людьми в Кракові. Там готові підтримати й навіть іноді запрошувати на свої зібрання.

В основі статуту, цього немає потреби й пояснювати, — шляхетська ідеологія, що домінувала впродовж трьох попередніх століть і незаслужено стала забуватися. А забувати таке не можна. Отож, за теорією сарматизму, шляхта походить не від слов’ян (слов’яни — предки холопів), а від древніх сарматів, що відзначалися особливою войовничістю, гонором, вишуканими манерами та культом краси.

— Честь Вітчизни, шляхетність і волелюбність! Ось ті три наріжні камені, на яких будуються всі інші чесноти нових послідовників сарматизму, — Тадей Замойчик витримав паузу й загадково посміхнувся. — До речі, сарматисти ніколи не займаються фізичною працею, надають перевагу військовій справі та розвагам.

— Оце по-нашому! — задоволено вигукнув хтось із чоловіків.

— А чужих кобіт дозволено кохати? Чи сарматська честь забороняє плотські гріхи? — прискалює праве око Сосновський.

— Та хіба ж то гріх — любити? Кохайте! Кохайте і своїх, і чужих — скільки панство подужає. Що то за шляхтич, який за панянками не упадає? І моди бажано дотримуватися, і веселитися в гарному товаристві, — робить щедрий жест руками Валецький.

— Як бачите, панове, справді по-нашому! — засміявся полковник Замойчик. — Це нам підходить на всі сто відсотків.

— На всі двісті! — схвально підтакнув головою Мирон Годинка, який досі не зронив ні слова. — А чого? Якщо вже відроджувати славу і ставити себе на перше місце в історії світу, то найкраще почати це від Сарматії. Колись кляті гуни витіснили сарматів з їхньої території. А ми її відвоюємо й повернемо. От так, холера ясна! І ніякі новітні гуни нам не страшні. Віват «Сармат»!

— Віват «Сармат»! Віват! Віват! Віват! — знову прокотилося залою.

22

Бріар — нарости кореня куща еріки деревоподібної з родини вересових; напрочуд жаростійкі, що робить їх ідеальними для виготовлення люльок.