Роман Савицький не помилився щодо Валецьких — подружня пара, добре обізнана з наймоднішими віяннями за кордоном і прихильна до всіляких аристократичних забав, сприйняла його ідею «на ура».
— Час, час розворушити наше миле тихе болітце. Покажемо, що й ми не ликом шиті. Провінційність — це, панове, поняття не географічне, вона в умах. Якщо попрацювати головами, то можна зробити з нашого маленького міста таку перлинку, що на весь світ засяє, — першим підтримав Савицького Олександр.
Підозра Кароліни Замойчик щодо невипадкової обізнаності Барбари в історії «цього пікантного неподобства», тобто конкурсів краси, також виявилася небезпідставною. Пані Валецька й справді не просто так цікавилася темою і добре знала, хто, де й коли перемагав, які подарунки разом із короною отримував і що сталося опісля з «коронованими» особами. Дванадцять років тому вона, ще зовсім юна студентка Краківського музичного коледжу, стала однією з перших польських панянок, які відважилися роздягнутися перед публікою. Відтоді й стежила уважно за всіма новинами в цій царині.
Після закінчення війни, що втягнула в себе третину населення планети й забрала мільйони життів, утомлений світ раптом гостро запрагнув легкості, краси й розваг. В Америці почали набирати обертів конкурси юних міс. Слідом за ними, немов яскраві метелики з коконів після затяжної зими, випурхнули на подіуми і красуні в містах та містечках європейських країн. За винятком, звісно ж, Радянського Союзу, де такі заходи вважалися ознакою «гнилої буржуазної моралі» й були суворо заборонені. Польща ніколи не пасла задніх у питаннях вроди та моди. Тож хутко прилучилася до європейського процесу, спрямованого на відновлення балансу позитиву й повернення гармонії, порушеної війною.
Та перші конкурси, організовані на теренах Речі Посполитої, були доволі специфічними. Вони не передбачали визначення переможниць у цілому, суворо дозували показ та оцінювання дівочих принад. Зазвичай панянки змагалися, демонструючи лише якусь одну частину тіла. І то в дуже цікавий, а інколи й смішний спосіб. Скажімо, під час конкурсу «Міс найкращі ніжки» учасниця мала натягти на верхню половину тіла торбину, яка б закривала її від маківки голови аж до попереку. Вважалося, що так журі об’єктивніше оцінить ноги й не накине красуні зайві бали, спокусившись на розкішний бюст чи вродливе личко. Учасниці конкурсу «Міс прекрасні очі» змушені були одягати на обличчя маски — такі собі шторки з темної однотонної тканини, у яких робили прорізи для очей. Бо нема чого суддям дивитися ще й на симпатичні носики чи повні вуста! Не слід відволікати увагу від головного об’єкта! Є прорізи для очей — от туди й лише туди і треба спрямовувати суворі суддівські погляди.
Коли у Флориді визначили «Міс боб-каре», європейські конкурсантки також почали навперебій демонструвати свої чарівні голівки з модними стрижками. А невдовзі після того, як в Америці найсміливіші красуні вийшли на подіум у купальниках, у Польщі також відбувся конкурс «Міс пляж». На ньому показала свою струнку поставу та ефектні форми й студентка коледжу Барбара Пестка. Корони «Міс пляж» вона не виборола, зате завоювала серце свого палкого вболівальника й дуже скоро стала пані Валецькою. Тож ставлення подружжя Валецьких до конкурсів краси мало особливий сентимент і дуже зворушливу інтимну прив’язку.
Якби ж то всі члени товариства «Сармат» були такими сучасними та одностайними, як Валецькі! А то як у тій відомій байці про Лебедя, Рака та Щуку. Одні сторожко прислухались, інші й вухом не повели, ще інших ця ідея чомусь обурила, ніби той конкурс мав стати масною плямою на їхніх святкових маринарках.
— Бздура все це! Справжнісінька бздура! Та якби якийсь древній сармат раптом ожив і почув, що його нерозумні нащадки тут затівають, то він би зробив собі харакірі. Клянусь своїми вусами, холера ясна! Та сарматам колись і на думку не спало б виставляти своїх жінок напоказ, як лошиць на ярмарку! До чого тут честь, гідність і військова відвага, які ми з вами присяглися сповідувати? До чого, панове? Га? Хто мені скаже? Ні, я проти! — категорично заявив Тадей Замойчик.
— Якби, якби… Якби в роті росли гриби, то не треба було б і до лісу ходити. По-перше, не плутайте наших пращурів сарматів із японськими самураями. Сармати ніколи не робили харакірі, — заперечив Стефан Сосновський. — А по-друге, героїчний ви наш, вельмишановний пане Замойчик, не воювали ж вони вдень і вночі, і то впродовж усенького року. Може, між походами та звитягами теж улаштовували собі якісь розваги. Бо ж, як усім нам відомо, сармати поклонялися красі. Хіба ні? Чи, може, ви, пане Замойчик, вважаєте, що сармати були якимись похмуриськами та відлюдьками? Чи, може, сарматські вояки жінок не любили, голови через них не втрачали? Ще й як любили! Ще й як закохувалися і шаленіли від них! Якби це було не так, то й нас із вами тут не було б. Зрештою, прапрапрабабці сучасних американців і європейців теж по подіумах не ходили. Скажіть, пане Валецький?
— А що тут казати? І на автомобілях наші пращури не їздили, і на аеропланах не літали, і пральних машин та порохотягів за собою по степу на кінних повозках не тягали. Та все тече, усе змінюється, як сказав філософ. Сармати й сьогодні мають бути першими й вищими там, де йдеться про честь і вроду.
— О! Почули мудрого чоловіка? Усе тече, усе змінюється. Але нам не конче пливти за всіма і приставати до чужого берега, тобто копіювати когось. Ми можемо провести конкурс по-своєму, не так, як янкі чи французи. Якщо ми сповідуємо ідею сарматизму, то й наші конкурсантки мають бути сарматками. Справжніми. Справж-ні-сінь-ки-ми!
— Тобто? — запитально глянув на Сосновського Замойчик.
— Тобто чистокровними польками, вродженими шляхтянками, і не лише вродливими, з гарними носиками, губками, дупками та з ідеальними пропорціями, як то тепер заведено — сантиметр до сантиметра, міліметр до міліметра. Вони мають бути ще й гоноровими, гарячими, вправними, відважними, з перчиком. Такими, щоб аж у-у-ух! Щоб як глянув, то аж вогонь по жилах шугонув, аж захотілося за меча схопитися й на коня скочити.
— Та ви якийсь збоченець, пане Сосновський. Бо я б таки не за меча хапався і не на коня скочив. Ха-ха-ха! Холера ясна! А як вам так треба кобіт із вогнем та перцем, то я вам скажу, пане Стефцю, що вже наперед знаю переможницю того конкурсу. Це пані Замойчик. Бо стільки вогню й перцю, як у моєї Кароліни, більше не знайти в жодній жінці на наших теренах.
— Тю на вас, пане Замойчик! І ще тричі тю! Ми ж говоримо про панянок, а не про їхніх перестарілих бабусь.
— Но-но, пане Сосновський! Обережніше з бабусями! Цс-с-с… — приклав палець до вуст Замойчик. — Боронь Боже, Кароліна почує… Буде вам і вогонь, і перець, ще й гірчиця з хроном на додачу. Скажіть-но краще, чим це ви збираєтеся вимірювати гонор і відвагу панянок? Може, оголосимо комусь війну і їх поперед себе виставимо шеренгою, щоб вороги відразу ж без бою і спротиву здалися?
— Не пересмикуйте, пане Замойчик. Війни нам не треба. Можна влаштувати для панянок кінні перегони, стрільбу з луків чи й навіть із пістолів. Бо пан Сосновський, мабуть, мав на увазі змагання амазонок, а не конкурс краси, — іронічно зауважив Валецький.
— А чом би й ні? Чому б і не влаштувати? — Сосновський ніби й не помітив іронії. — Пістолі — це зайве. А от сидіти в сідлі кожна справжня шляхтянка повинна вміти. І то сидіти по-королівському! Ви погоджуєтеся, панове? І вміти з лука стріляти також не завадило б. Тепер, до речі, популярними стають клуби лучників.
— Отже, намалюємо собі таку картину. Панянки в’їжджають на породистих жеребчиках до зали, галопом вриваються на подіум і починають дефіле. Не знаю, щоправда, хто саме дефілюватиме — коні чи кобіти. А чого? Дуже навіть пікантно: у купальнику і в сідлі та ще й з луком у руках і сайдаком зі стрілами за спиною. Публіка просто шаленітиме. Це точно! Вже уявляю цей фурор. До такого навіть в Америці не додумалися. От які ми з вами зухи!
— Панове, зупиніться! Перестаньте кпинитися. Так ми невідомо до чого договоримося. Ідеться ж не про спортивні змагання, не про кінні перегони, а про конкурс краси, — зупинив словесну перестрілку Валецький. — То ідея підтримується чи ні? Голосуємо!
Ідею конкурсу підтримали. Пропозицію Стефана Сосновського про сарматок-вершниць також не відкинули — має ж бути якась «родзинка» у їхньому заході. Щоправда, після ще однієї суперечки дійшли компромісу: конкурсанткам не обов’язково гарцювати на іподромі й змагатися в перегонах, досить буде надати знімки, на яких вони сфотографовані верхи на конях. Це нагадає молодим панянкам про славні шляхетські традиції і заохотить їх до верхової їзди. Безперечний плюс до теорії сарматизму і для їхнього товариства.
Залишилося узгодити ще один важливий момент: де проводити конкурс?
— А що тут обговорювати? Тільки в Романові. Заодно нагадаємо про історію нашого міста. Колись же воно було відомим майстровим і торговим центром, до нього по Стиру припливали купці аж з інших земель. От і тепер приїдуть небідні шляхтичі, не обминуть крамниць та майстерень, побувають у ресторані. Отак кілька років поспіль — і Романів знову стане відомим, як у давнину, — узявся розмірковувати Стас Ко́за, учитель історії і заодно власник нещодавно відкритої меблевої крамниці, який досі лише приглядався до товариства та прислухався до суперечки, погладжуючи невелику борідку.
— Еге ж, налетять сюди з усіх усюд багаті чоловіки нібито дивитися на кралечок, а самі тим часом — шусть до крамниці пана Ко́зи, хутко розхапають у ній усі шафи, столи та комоди, попакують у валізи та й бігом додому. Ніби ніде більше немає того товару, що продається в Романові, — засміявся Тадей Замойчик. — Та вам би, пане вчителю, фантастичні книжки писати.
— Куди вже мені! Я історик, а значить — реаліст. Та й ніхто вашу пані Кароліну з її вигадками не перевершить. Вона ж у нас доктор фантастичних наук! — образився Стас.
— Ну-ну, не дміться. І перестаньте свою бороду смикати — борода ще нікого мудрецем не зробила. А товариство має визначитися, чого воно хоче: зібрати сільських сміхотух лишень зі своєї волості чи запросити потомствених шляхтянок з усієї Речі Посполитої? Але ж, холера ясна, чи приїдуть кралі з великих міст до цього закутка на запрошення кількох членів таємного товариства? Бодай мені провалитися на цьому місці, якщо приїдуть. Їм же подавай дорогі апартаменти, великі сцени, відомі газети.
— Газети — не проблема. Можна запросити журналістів із відомих видань, — зауважив Стефан Сосновський.
— Не проблема, кажете? А хто все це оплачуватиме? Хто? Нас мало. Тож вельми утратно буде, доведеться все із кишень та гаманців витрусити, до останнього гроша, холера ясна. І головне, що пеньонзи ж на вітер… — затявся Замойчик.
— Ну от, говорили-балакали, потім сіли й заплакали, — розвів руками Валецький. — Нічого у нас не вийде. Помремо ми тут, панове, від нудьги зеленої, зате на капшуках із грошима.
— А хто сказав, що це має проводити лише наше товариство? Є ще й інші, в інших містах. Ви, пане Валецький, якось про це говорили й нібито навіть зустрічалися з кимось. Не нагадаєте нам, де саме? — запитав Сосновський.
— У Кракові.
— То чого б і нам не зустрітися та не домовитися? — запропонував Савицький. — І, так би мовити, спільними зусиллями…
— От і зустрічайтеся та домовляйтеся! Вам і карти в руки! — поставив нарешті крапку Замойчик.