14

 

За два роки по тому, у вересні 1939-го, після приходу на терени Західної України радянської влади, московська контррозвідка виявила у Львівській тюрмі особливого в’язня, що перебував під спеціальним наглядом і посиленою охороною. У худющому бородатому чоловікові годі було впізнати елегантного й самовпевненого графа Олексія Неродова. Проте погляд арештанта, що як рентгеном промацував співрозмовників, залишився таким самим — чіпким і шахраюватим. Це був погляд «Пілігрима».

Його повели на допит, що тривав майже п’ять годин. Потім на другий, на третій. Як не дивно, але після цього «Пілігрима» не поставили до стінки, як це зробили з багатьма іншими ув’язненими. Навпаки, у броньованому автомобілі й під надійним супроводом повезли до Москви. Там його знову допитали, укотре перевербували, і затятий ненависник червоних став уже їхнім резидентом. Під час Другої світової війни його кілька разів бачили в німецькій формі то у Варшаві, то у Львові. На кого він працював у ті роки й куди зник після капітуляції Німеччини, історія мовчить. Але на території СРСР граф Олексій Неродов більше не з’являвся.

Того ж таки вересня повезли із Західної України й Романа Савицького. І також під суворою охороною. Тільки не в спеціальному автомобілі, а в обшарпаному товарняку, битком набитому людьми, переважно представниками інтелігенції. Довгою дорогою до Сибіру ешелон часто зупинявся. Що ближче до місця призначення, то більше мертвих і безнадійно хворих, із тифозною гарячкою, туберкульозними кровотечами, дизентерією, виносили з вагонів і скидали на пристанційні платформи. Десь на одній із них і загубився слід Романа Савицького. Бо на кінцевій станції чоловіка з таким іменем не виявили.

Лінда й Данило Неродови, розкуркулені й виселені з власного будинку, до початку Другої світової війни жили у клуні, худобу з якої забрав колгосп. Після приходу німців повернулися в дім. Данило намагався привести до ладу приміщення й відродити експропрійований радянською владою сад, що без належного догляду здичавів і заріс бур’янами. Але за кілька місяців бомба з німецького бомбардувальника позбавила його будь-якої надії на успішне завершення розпочатої справи: маєток було зруйновано вщент, великий родинний будинок і маленька «фортеця» Софії згоріли, на місці яблунь залишилися глибокі вирви, що зразу ж наповнилися водою і перетворилися на каламутні калабані. Перед другим приходом радянської влади Неродови вирушили на Захід. Спочатку вони потрапили до еміграційного табору в Німеччині, а потім виїхали до Австралії.

Залишилася тільки Софія. Сама-самісінька. У Романові, у склепі на двох, змурованому Романом Савицьким після її смерті. Стіни, зведені над підземеллям на метр заввишки, потріскалися й узялися сіруватими латками моху. Вузький вхід до усипальниці заріс густими бур’янами. Та якоїсь весни серед зеленої анархії осоту, звіробою, полину та грициків піднявся колючий пагонець дикорослої шипшини. Напевно, насінина якимось чином потрапила сюди аж із узлісся, де споконвіку їжачилися колючі шипшинові зарості. Вона вчепилася за землю, прижилася, за кілька років стала кущем, що підростав, поповзом пробирався попід кам’яними стінами й поступово брав у облогу всіма забутий склеп.

Аж за чотири десятиліття до склепу навідався чоловік. В Україні настало політичне потепління, до неї стали приїжджати групи іноземних туристів. Це були переважно українські емігранти, вже немолоді люди, які давним-давно покинули свою землю і досі не могли її провідати. Діставши нарешті таку можливість, поспішали побачитися з ріднею чи бодай рідним могилам уклонитися.

Отож, у вересні, в пік осіннього рівнодення, на Романівський цвинтар прийшов високий сивий незнайомець, одягнений «не по-нашому» і з величезним оберемком червоних троянд. Його поява нікого б не здивувала, якби не троянди. Саме вони привернули увагу романівців. Таких розкішних букетів зазвичай на могили не носять.

Чоловік пройшов між могилами аж до протилежного краю цвинтаря, зупинився перед склепом, розсунув колюче віття шипшини, що закривало вхід до нього, відчинив двері, які радше нагадували засувку, і спустився в усипальницю. Що він там робив? Молився? Плакав? Розмовляв? Чи, може, навіть задрімав на мармуровій ніші, приготовленій колись для ще одного вічного спочивальника?

Чоловік приїжджав до містечка ще чотири роки поспіль, щоразу — наприкінці вересня. Підганяв автівку спочатку до берега річки, на місце колишньої пристані, від якої вже й сліду не залишилося, потім на узлісся, де ще збереглися руїни колишнього лісопильного заводу. А тоді повертав до цвинтаря, зупиняв машину біля воріт і прошкував до склепу, тримаючи поперед себе оберемок троянд. Із кожним роком хода його ставала все повільнішою, постава нагадувала високе гінке дерево з похиленою білою кроною, хоч він і намагався тримати спину рівно. Мабуть, важким був вантаж його років, що все відчутніше давав про себе знати.

На п’яту осінь чоловік не приїхав. Більше його в Романові не бачили. Ніхто відтоді не порушував тишу біля самотнього склепу. З весни до осені він ховався в зеленому шумовинні трав, а взимку виставляв напоказ небу свою кам’яну надбудову з острівцями моху та лишайників. Небо обмивало його дощами, притрушувало снігами й покривало курявою забуття.