15

 

За два дні Данило Неродов та Олесь Красицький зустрілися у маленькій кав’ярні поблизу музичної школи в Романові. Розмова тет-а-тет не склалася. Данило взяв з Олеся слово, що донька не дізнається про їхню зустріч, і ні з чим повернувся додому. Та наступного ж дня знову поїхав до міста й запросив учителя музики до тієї самої кав’ярні.

— У мене лише чверть години між уроками. Тому попереджаю: якщо ви зараз знову вмовлятимете мене відмовитися від Софі, розлучитися з нею, то… Не тратьте, куме, сили — спускайтеся на дно, як любить повторювати один мій знайомий. Словом, не марнуйте часу. Ми все вже вирішили, — рішуче заявив молодий учитель, відсовуючи від себе запропонований Данилом стілець.

— Ну, ми з вами не куми й ніколи ними не будемо. Це по-перше. А по-друге, я також попереджаю: ви не отримаєте після весілля жодного злотого. Самі вирішували — на себе й розраховуйте. Нагадаю лише, що Софі не звикла відмовляти собі ні в чому, — відповів Данило.

— Не дасте, то й не дасте. Обійдемося. Але хіба ви не бажаєте щастя своїй єдиній доньці? — Олесева рішучість прозвучала на октаву нижче.

— Якби не бажав, то цієї розмови не було б. У тому-то й річ, що мені не байдуже, що буде з моєю єдиною донькою, як складеться її життя. Я не дозволю вам зіпсувати його.

— І тому ви ведете ці перемовини зі мною у неї за плечима. Якось воно не зовсім шляхетно. Вам не здається?

— Поздається та й минеться. То як?

— Ніяк!

Чоловіча розмова віч-на-віч знову не складалася.

Хлопець, явно збитий з пантелику, дивився то у вікно, то на підлогу. Він сердився і водночас не міг приховати остраху перед суворим колишнім морським капітаном. Олесь мав неабиякі музичні амбіції, проте був занадто м’яким, щоб їх реалізувати, дуже погано плавав у житейському морі. Та й не мав ні власного корабля, ні навіть човника, яким би міг вирушити в ці житейські мандри. Не міг і розраховувати на підтримку з дому, бо ріс без батька, а мама, така сама інтелігентка, як і він, ледве кінці з кінцями зводила репетиторством.

Данило поклав перед ним кілька купюр і відразу пішов у наступ.

— Цього досить, щоб ви зникли з життя моєї доньки?

— Як ви можете? Щоб я відмовився від кохання заради грошей?.. За кого ви мене маєте? Не думав, що ви… що ви такий.

— Мені байдуже, що ти про мене думаєш. Я — такий, який є. І для мене головне — щоб моя донька була щасливою. З тобою вона такою не буде. А тебе я маю… Гм… За кого ж я тебе маю? За закоханого… Так-так, справді закоханого, але ще зеленого, зовсім не готового до сімейного життя учителя музики, який морочить голову моїй доньці.

— Але ми із Софі разом такі щасливі…

— Повторюю: цього досить?..

Запитання прозвучало, як вимога. Олесь не був готовий до оборони. Як, до речі, й до одруження — тут Данило поцілив у яблучко. Звісно ж, він кохає, просто обожнює Софі. Це перше кохання — і в нього, і в неї. Софі така особлива, ні на кого не схожа. Хіба ж її можна не кохати? Але він і справді туманно уявляв, як вони житимуть далі — де, за що? Надія була лише на маєток Неродових — Софі запевнила: тато допоможе, він же так її любить, що життя за неї ладен віддати. А що то є — гроші, порівняно з життям?

Олесь не став обманювати. Авжеж, ідея з весіллям належала Софі — це вона наполягла. Він пропонував якийсь час просто зустрічатися, зачекати, поки йому вдасться трохи на ноги стати. І думка поїхати після одруження до великого міста також її. Олесь якось проговорився про родичів у Варшаві. Ті родичі — так собі, сьома вода на киселі. Звісно, можна було б у них зупинитися на день-два, а от щодо подальшого проживання — він не впевнений. Але в столиці стільки можливостей, там би його неодмінно помітили. Зміг би заробляти уроками й концертами А чому б ні? Міг би, звичайно. Він гарний музикант, із п’яти років за інструментом. Та для того, щоб стати відомим, потрібна протекція. Якби хтось підставив плече, підштовхнув хоча б на перших порах… А от Софі… Вона неймовірна, неповторна, божественна. У неї тонкий музичний слух, відчуття ритму, дуже добра пам’ять. Проте щодо гри… Ні-ні, хай пан Данило не подумає чогось такого… Софі здібна учениця, та їй ще бракує практики, і про спільні концерти вони й не домовлялися. Софі має свій план, зовсім інший, вона хоче зайнятися не музикою, не концертуванням, а… Та він не повинен про це говорити, хай Софі сама скаже.

— Усе зрозуміло, — Данило поклав на стіл ще дві купюри по п’ятдесят злотих. — Ти сьогодні ж поїдеш звідси. Куди завгодно. Поїдеш і випадково забудеш залишити нову адресу. Протекції щодо концертів не обіцяю, мене ці речі мало цікавлять. Міг би рекомендувати як здібного вчителя до Луцької музичної школи. Є у нас знайома в Луцьку…

— Не треба. Я сам… Якщо ви вважаєте, що зі мною Софі не буде щасливою… Якщо ви так вважаєте…У мене справді ні маєтку, ні спадку, ні великого заробітку…

Олесь підвівся і пішов до виходу. Але на півдорозі зупинився, мить повагався, а тоді повернувся і забрав гроші.

— Я вам поверну їх. Обов’язково. Колись… Але зараз мені справді нема з чим поїхати.

— Не треба повертати. І повертатися не треба. Хай щастить на новому місці!

— Ви ще почуєте про мене! І пошкодуєте!

— Було б за ким шкодувати, — зітхнув Данило.

Мусив зізнатися сам собі, що ця розмова йому неприємна. На душі тоскно, у серці ніби камінець муляє та шкрябає гострими боками. Хлопець, мабуть, непоганий. Не лукавий, не верткий, вочевидь, таки здібний. За щось же його покохала Соня, чимось він її підкорив. Але що було б далі? Віддати таку перлинку в руки хлопчака, який літає на крилах фантазій і сам собі ще не може дати раду… Не для того він її ростив, не до такого життя готував. Та й Олесева поступливість дещо розчарувала, ударила по самолюбству. Думав, він проявить характер — обуриться, почне кричати, сперечатися, може, навіть із кулаками накинеться, поклянеться, що не відступиться від Соні. А він… Он як пішов — плечі опущені, нога за ногу заплітається. «Якщо ви вважаєте, що зі мною Софі не буде щасливою»… Переживає, мабуть. Ці інтелігенти тільки й уміють переживати… Щось у ньому й справді є спільного з Ліндиним невдахою-антрепренером. Але невдаха Соні не потрібен.

Ну що ж, угоду складено й оплачено, можна поставити крапку й забути.

Не міг навіть припустити, що зникнення Олеся стане для Соні таким драматичним, що вона справді так сильно могла кохати. Думав: просто захопилася його дівчинка, як це буває з усіма в її віці. Але очі не бачать — серце не болить. Не буде поруч об’єкта захоплення — і все мине, схлине, як весняна вода. А вона враз аж змінилася — подорослішала, постаршала, навіть плакала якось не по-дівчачому. Перших кілька днів не могла прийти до тями. Що з ним? Де він? А тоді: як він міг поїхати, навіть не попрощавшись? Як міг відмовитися від неї, зректися її кохання? Адже вони поклялися, що будуть поруч завжди, доки не розлучить смерть. То, може, й справді заподіяти собі смерть? От узяти й накласти на себе руки? І хай тоді він дізнається, хай повернеться і побачить, як вона його кохала і що він з нею зробив. Хай побачить…

Данило не міг дивитися на ті доньчині страждання. Іноді ловив на собі її уважний погляд. Від того погляду ставало не по собі. Здавалося, Соня про щось здогадується, ось-ось звинуватить його. Але вона лише затято мовчала й зітхала. Брати уроки музики в іншого викладача не захотіла, тож грала на фортепіано вдома. Іноді раптово обривала гру і знову заходилася плачем. Кажуть, що дівочі сльози — як роса ранкова: хутко висихають і сліду не залишають, принаймні на обличчі, бо в серці слід від першого кохання не зникає ніколи — хоч тихим спомином, а хоч рубцем болючим, а все одно обізветься. Софіїні сльози не висихали аж до осені. Данило вже ладен був зізнатися, розкаятися і привезти їй Олеся просто додому. Але де його тепер шукати? Він же не залишив адреси й не давав про себе знати. Тримає хлопець слово.

А восени до Софі посватався шляхтич Михайло Босович. Приїхав на старомодному чотиримісному тарантасі: сам сидів біля візника, свати — позаду. Впевнено зайшов у ворота, господаровито оглянув двір, зачудовано зробив коло навкруг райської яблуньки, зірвав кілька яскраво-червоних плодів, намірився скуштувати, але раптом передумав і рішуче покрокував до будинку. Невисокий, зате широкий у плечах, круглолиций, смаглявий, з рум’янцем на всю щоку — повна протилежність Олеся Красицького. Мав кілька сотень морґів землі у Багнику й цегельний завод у Романові. Цегельня — добра підстраховка на випадок неврожайного року чи якогось природного катаклізму, що міг знищити вирощене на землі.

Неродовим це сватання — як сніг на голову. Софія ж, мабуть, добре знала про нього, але цього разу вирішила не попереджати батьків. Бо перед самим приїздом гостей одяглася як для прийому, а коли вони стали на поріг, по-змовницьки усміхнулася до Босовича.

Розмова сватів з батьками не затягнулася. Та й що було обговорювати? Наречений запропонував руку й серце, наречена готова була їх прийняти.

Данилові нічого не залишалося, як готуватися до весілля. Не міг же він відправляти невідь-куди всіх доньчиних женихів. До того ж Михайло Босович — не Олесь Красицький. У цього — дім у селі, власна земелька, цегельний завод, купа свояків.