Якщо він тоді захмелів, то не лише від вина. І покидаючи «Посейдон», думав тільки про те, як повернеться до нього знову.
Прийшов наступного вечора. Приніс оберемок білого ясмину, що саме розцвів на одній із приморських вуличок Лібави. Розсипав віялом біля її ніг. Хтось заплескав у долоні, хтось вигукнув «Браво!» Вона й не помітила. Чи вдала, що не помітила?
Не дочекався закінчення її виступу. Мусив поспішати. Казкова Попелюшка залишала будинок принца в розпал балу і втікала рівно опівночі. Йому треба було повертатися значно раніше — суворий командир навчального загону морських суден так само вимагав дотримання встановлених часових рамок, як і добра Попелющина фея.
Третього вечора відлучитися з корабля не зміг. І четвертого та п’ятого також. Про те, щоб відпроситися, навіть не йшлося. А вогонь, що так несподівано з’явився після удару блискавки в «Посейдоні», лише посилювався. Його нічим не можна було загасити. Прострелене невидимою стрілою Амура серце згоряло в тому полум’ї. Врятувати його могла тільки одна людина — Лінда.
І тоді Данило вирішив ризикнути. Увечері після відбою зачинився разом із друзями-гардемаринами в кубрику для практикантів, але спати не ліг. Хлопці знали про його задум. Микита був «за», Семен відмовляв, проте обидва обіцяли прикрити. Біля борту судна його чекала шлюпка з найнятим матросом. Відпливли тихо і, здавалося, непоміченими. А припливли — просто в руки командира навчального загону. Хтось видав закоханого, попередив капітана Бартенєва про його відлучення, яке (якби тільки командир цього захотів) можна було класифікувати і як утечу. В усякому разі таке порушення могло вплинути на оцінку за практику й навіть спричинитися до відрахування недисциплінованого гардемарина. І після цього Данило Неродов уже найближчим часом не став би мічманом, а пізніше не зробив би кар’єру морського офіцера.
Як не дивно, але командир навчального загону Бартенєв ґвалт зчиняти не став. Може, донощик на Данила Неродова не викликав у нього симпатії. А може, капітан просто поспівчував закоханому. Він добре розумів, що коїться з його зразковим практикантом, який останнім часом став наче сам не свій. Колись і він був таким. Також кохав до нестями, згоряв від нетерпіння, потай утікав на побачення, навіть мав за це дисциплінарне стягнення. Та чого тільки в житті не було через тих юних спокусниць! Але це аж ніяк не вплинуло на його капітанський вишкіл і командирські здібності. Тож Михайло Бартенєв досить поблажливо поставився до цієї романтичної крамоли. Але дисципліна є дисципліна — за її порушення треба відповідати. Тиждень Данило Неродов, нащадок дворянського роду й один із найуспішніших випускників Морського кадетського корпусу, змушений був не розлучатися зі шваброю, ганчірками та відром. Довелося й галюн драїти. Ще один тиждень його просто не відпускали з корабля.
Та все погане колись закінчується. Нарешті він мав звільнення на цілий день. Уже знав, де живе Лінда, — рудий кларнетист із ресторанного оркестру трохи поторгувався і все ж таки продав інформацію. Данило із самого ранку розшукав будинок, захований у невеликому, але тінистому садку неподалік від порту, і зайняв пост біля його воріт. Просто під ними рясно білів кущ ясмину. Може, Лінда тоді через те й не зреагувала на його букет, що ясмин для неї був звичним? Мабуть, треба було пошукати щось більш екзотичне. Вирішив: просидить хоч цілий день, але мусить побачити її, поговорити з нею, а якщо пощастить — то й прогулятися містом або біля моря.
Ліндина синя в білий горошок сукенка кілька разів майнула перед вікнами з блакитними віконницями, трохи затримувалася за кущем ясмину, що так пахкотів, аж Данилові в голові запаморочилося, і знову зникала за дверима. Напевне, дівчина помітила свого закоханого шанувальника, який кілька вечорів не зводив з неї очей, а потім раптом наче крізь землю провалився. Авжеж, помітила. І тепер здогадалася, чого він застиг біля воріт будинку, як маяк біля морського узбережжя. Але дівчині цікаво було, скільки часу морячок готовий чекати її. Вийшла з двору, коли сонце вже добряче почало припікати. Навіть не повернула голову в бік Данила, розгонисто попрямувала від дому. Він наздогнав її, пішов поруч.
— Добридень! Куди так поспішаєте, Ліндо?
— Ах, це ви?! — Лінда зобразила щире здивування. — А я вже думала, що вас русалка звабила й на дно моря затягнула. У них же зараз саме розпочався сезон полювання на моряків, особливо на гардемаринів. Тож пильнуйтеся!
— От якби ви були русалкою, то я б…
— Ще чого! — вигукнула Лінда. — Мені й на землі добре!
— Я хотів сказати…
— Що хтось найняв вас моїм особистим охоронцем? — посміхнулася лукаво. — І скільки за це тепер платять?
— Я відмовився від платні, вирішив поповнити ряди благодійників, — відповів їй у тон.
— І що ви оце зібралися тут благодіяти?
— Та що накажете. Міг би ваші речі за вами носити, а ще краще — вас саму на руках…
— О! Як це доречно, як вчасно, вельмишановний пане адмірале. Тільки-но я загадала бажання, а ви вже й тут. Ну просто самі небеса мені вас послали.
— Справді?
Данило вже хотів підхопити її на руки, але дівчина спритно відскочила й голосно засміялася.
— Ні-ні, не мене! А от моїй подружці якраз дуже знадобляться надійні чоловічі руки. Тож я з радістю вручаю її вам. Прошу любити, носити й не загубити. — Лінда розкрила білу парасолю з кістяною полірованою ручкою і простягнула її Данилові. — Ах, я ж вас іще не познайомила. Оце моя подружка — мадемуазель Парасоля. Вона щойно з Парижа приїхала, по-нашому говорити ще не вміє, то я поки що буду між вами за перекладачку. Люба Парасолько, цього ґречного пана звати… Ой, а я й не знаю. То як вас звати?
— Данило.
— Отож, люба Парасолько, цього ґречного пана звати Данилом, по-вашому, по-французьки — Даніелем. Даниле-Даніелю, бережіть мою подружку Парасольку як зіницю ока! Бо якщо не вбережете — міжнародний скандал розгориться, Франція оголосить війну Росії.
— Клянусь носити й оберігати! Хай буде мир на всій землі! Але… Навіщо вам парасоля? Хіба десь тут неподалік заховався дощ, якого я, засліплений вашою неземною вродою, чомусь не помітив? — здивувався він.
— Ні, на нас дивиться сонце, яке сьогодні навіть не збирається ховатися за хмари. А мені не личить засмага. Бачите, яка в мене ніжна шкіра — як пелюстка білої троянди. Це мені один шанувальник так сказав. Він пише вірші й дуже добре розуміється на шкірі. Отож, якщо вже нав’язалися в охоронці, пане адмірале, то й охороняйте мене від цього жовтого космічного нахаби. І про мою подружку не забувайте. До речі, щоб ви знали — парасолі були придумані ще до нашої ери для того, щоб захищати жінок від сонця. Це вже потім їх почали використовувати під час дощу.
Вони вийшли до моря, зупинилися на пірсі, до одного боку якого було пришвартоване невеличке судно, а до другого — ліниво лащилася зеленкувата хвиля. Місяць тому гардемарину Неродову вручили срібну медаль «За порятунок потопельника» — він витягнув із води чоловіка, який упав за борт. Тож, ідучи на побачення, начепив свою першу відзнаку за хоробрість. Чваньком себе ніколи не вважав, але раптом захотілося похизуватися, постати перед коханою дівчиною героєм.
Лінда, звісно ж, не могла не помітити сяюче кружальце на білому літньому кітелі. А коли почула історію нагороди, попросила дати потримати її. Данило передав дівчині парасолю і взявся відшпилювати медаль. Тієї ж миті білий шовк, пожбурений Ліндою і підхоплений вітром, зметнувся над пірсом, як парашут, і впав на воду.
— Рятуйте! Лінда тоне! — розпачливо пролунало над пірсом.
Данило навіть не вгледів, що саме упало в море, блискавично шубовснув слідом за «потопельницею». А коли вибрався на пірс, у мокрому одязі, прилиплому до тіла, зі скуйовдженим волоссям і парасолькою в руках, Лінда голосно засміялася:
— Який же ви смішний і… потішний!
— Отже, вашу дорогу подружку вже перейменовано. Тепер її звуть Ліндою! — спересердя кинув Данило.
— Це по-нашому Лінда, а по-французьки Парасоля, — дівчина ніяк не могла вгамувати сміх.
— Зрозуміло… Маєте мене за бовдура. Ніби я не знаю, що ім’я Лінда походить не з французької, а з німецької. Й означає це слово щось дуже миле, ніжне, гарне та лагідне. А ви… Ви — як оця парасоля. Закортіло посміятися? Ну що ж, смійтеся на здоров’я! — Данило відвернувся і вже хотів піти геть.
Він не розгнівався. Просто стало страшенно незручно перед дівчиною за такий непрезентабельний вигляд. Так готувався до зустрічі, так прасував кітель і штани, щоб ані зморщечки, ані складочки, а тут — маєш тобі: як п’яний докер після зарплати.
Лінда стала перед ним, розкинувши руки, примхливо надула губки.
— Ну, не сердься! Не така вже я… парасоля. Просто подумала: а може, твоя медаль позичена? Така вона гарненька, новенька, блискуча, але чи справжня? Тобто вона справжня, звісно ж, справжня. А от твоя чи в когось позичена?
— Як це — позичена? — сторопів Данило.
— Усяке буває. Тут один уже приходив… З Орденом Святого Георгія на грудях. У мого покійного дідуся такий був — він служив на крейсері «Варяг» під час японської війни, там його японці поранили, ну а потім росіяни нагородили. А цей… Не знаю, може, його дід також воював з японцями. Одне слово, тут стільки хвальків розвелося останнім часом… Так і ходять, так і ходять… Просто в очах від них мерехтить.
— Хіба я схожий на хвалька?
— На того, що вдавав із себе ветерана російсько-японської війни? Гм… Дай краще на тебе подивлюся… Здається, ні. Той нижчий, світліший, такий, знаєш, якийсь… ніби під снігом досі ховався і ні сонце, ні вітер його не торкалися. Ні-ні, він зовсім інший. Але це ще нічого не означає. Хвальки бувають різні. Раптом виявилося б, що ти навіть плавати не вмієш, не те що когось із води витягти. Усяке буває.
— Буває, що й краб на гітарі грає, а медуза співає. А якби справді не вмів? Що тоді? От пішов би на дно, рибам на корм. Тоді б ти так само сміялася? — він також перейшов на «ти».
— Дурненький! Тоді б я тебе врятувала. Я, щоб ти знав, плаваю, мов рибка. А заодно і медаль присвоїла б. Уявляєш: іду собі отак вулицею, а на грудях оця срібна блямбочка з написом «За порятунок потопельника». І всі озираються: «Яка мужня дівчина пішла!» Але все по-чесному, тож хай твоя цяцька залишається тобі — ти її сьогодні вдруге заслужив.
— Тільки її?
— А що б ти ще хотів?
— Твій поцілунок.
— Гм…
— Один-єдиний!
— Гм…
— Готовий обміняти його на медаль.
— Потрібна мені ця медаль, як дельфінові капелюх.
Не дуже сподівався на те, що вона й справді поцілує. Але Лінда раптом крутнулася на підборах, підбігла до нього, обхопила його шию руками і дзвінко чмокнула в щоку. Данило спіймав її, притиснув до себе, відшукав вустами вуста. Подумав, що збоку це, мабуть, має дуже кумедний вигляд: скуйовджений і мокрий як хлющ гардемарин просто на пірсі обіймається з юною красунею. Але що йому до того, який це має вигляд. Хай заздрять!
У ресторані Лінда ні з ким не розмовляла, не реагувала на жарти, не відповідала на компліменти, здавалося, навіть ненароком зустрітися поглядом із кимось не сміла — просто-таки скромна міс Таємничість. Може, побоювалася грубуватої публіки, намагалася тримати дистанцію між нею та своїм маленьким подіумом. А може, грала роль фатальної панни, входила у придуманий нею ж образ. Тепер перед Данилом відкрилася інша Лінда — весела, дотепна, грайлива, навіть трохи примхлива. Це ніскілечки не розчарувало його. Навпаки, такою вона йому ще більше подобалася. Він недолюблював манірних зануд, із якими доводилося танцювати на вечірках у Санкт-Петербурзі під пильними поглядами їхніх іще манірніших матусь.