10

 

Гра в кота-мишку так захопила Алекса, що він на якийсь час забув про небезпеку, яка повільно, проте невблаганно пленталася його заплутаними пілігримськими слідами. Роль бідної мишки в цій грі, звісно ж, була відведена Зосі. Дівчина так відчайдушно намагалася вислизнути з безжальних котячих лап, так фантазувала й прибріхувала, що хитрому хижакові іноді хотілося цапнути її зубами за тендітну шийку. Але тоді гра обірвалася б, а він волів продовжувати й продовжувати, аж до мишачої капітуляції і власної перемоги.

Зося не могла приховати, де мешкає, адже адреса проживання зазначена в заявці, яку пан Лєшек Стульський як член журі мусив бачити. Але й запросити несподіваного шанувальника та покровителя в гості не хотіла, хоч він дуже відверто на це натякав. Сказала, що вдома важкохвора мама, яка не приймає гостей ще з того часу, як на війні загинув тато. Вона дуже-дуже кохала тата, так міцно кохала, що після його смерті хотіла піти в монастир, стати черницею. Але потім передумала й вирішила залишитися вдома, але більше ніколи не виходити заміж, до смерті бути вдовою. А тата не стало, коли маленькій Зосі заледве виповнилося три рочки. Вона й не пам’ятає свого татуся, знає лише, що дуже схожа на нього, точніше, не так на нього, як на бабусю Емілію, його маму. Бідна бабуся також померла, коли отримала похоронку на свого єдиного сина.

Через мамину хворобу, її постійні депресії у неї було дуже важке дитинство й усамітнена юність, бо доводилося весь час сидіти вдома, у їхньому старенькому маєтку. Мама нікуди її не відпускала, не дозволяла розважатись. Якби не дядько Роман, їхній далекий родич по татовій лінії, то й досі почувалася б полонянкою у власному домі. Це він дізнався про конкурс «Сарматська княжна» й запропонував Зосі стати його учасницею. Навіть допоміг фінансово, бо вони з мамою останнім часом збідніли. Й авто для поїздок до Варшави дає він. Перемога потрібна Зосі, щоб вирватися з бідності, мати добру роботу, стати нарешті на ноги, виїхати з тісної клітки, яку нагадує їхній старенький будинок, вилікувати мамусю.

Мишка-брехуха навіть сльозу пустила, коли розповідала про своє нещасне дитинство та бідолашну маму, яка тяжко захворіла після втрати коханого чоловіка. Кіт-мисливець ладен був заплескати в лапи, коли почув цю драматичну оповідь у стилі Вільяма Шекспіра. Але ж він хитрий і досвідчений кіт, тож — ні мур-мур, лише головою співчутливо покивав. Алекс уже навідувався до «клітки», біля якої Зося вправлялася у верховій їзді на вороному коні, з якої робила поїздки до Варшави на своєму чотириколісному новенькому «жукові», у якій час від часу радісно зустрічала Романа Савицького.

І не лише Савицького. Побував тут за його відсутності й ще дехто. Незадовго до конкурсу Зося привезла з міста якогось довготелесого худорлявого молодика. Називала Олесем, поводилася так, ніби вони давно знайомі. Цілий вечір із будинку долинали звуки фортепіано. Алекс не бачив цього інструмента в кімнаті Зосі, коли проводив там свою негласну ревізію. Мабуть, він стояв в одній із зачинених кімнат господині. Можливо, навіть закиданий усіляким мотлохом, оскільки стара пані давно не мала в ньому жодної потреби. Судячи з того, як віртуозно виконував Зосин гість складні пасажі, він — музикант. Без спеціальної освіти та щоденної практики так грати неможливо.

Коли світло у вікнах згасло, стихла й музика. Проте Олесь із будинку так і не вийшов. Уранці Зося відвезла його до Варшави й висадила неподалік від музичної школи. Вони кілька хвилин стояли, міцно притиснувшись одне до одного. Алексові здалося, що Зосині плечі здригалися. Плакала? Але чого б це їй плакати? Варто лише захотіти — і цей піаніст буде біля її ніг, забере вона його знову, наче якусь уподобану річ, і повезе додому, щоб потішитися та послухати музику. Проте вони більше не зустрічалися — ні цього вечора, ні в наступні дні. Отже, це таки було прощання. Чи, може, «Пілігрим» щось пропустив?

Не появлявся Зосин нічний гість і в музичній школі. Алекс навідався туди. Запитав про вчителя пана Олеся, до якого хотів би записати доньку — знайомі настійно рекомендували обрати для його обдарованого чада саме цього викладача. Йому порадили прийти пізніше, може, за тиждень. Бо у вчителя фортепіано Олеся Красицького також з’явилася на світ доня, він щойно забрав її з пологового будинку й попросив кілька днів відпустки, щоб побути біля дружини й новонародженої. Розкручувати далі цю історію, точніше, занурюватися в її витоки не було сенсу. Хтозна, що було колись між цими двома, чого плакала Зося, коли прощалася з піаністом. Головне — вони більше не зустрічаються і, мабуть, не планують зустрічатися.

Алекс усе-таки завітав до Зосі. Нежданий, непрошений і, як зрозумів з першої ж миті, — небажаний. Двері були прочинені, тож він не став стукати. Переступив поріг і привітався. Вона сиділа у кріслі-гойдалці й гортала якийсь глянцевий жіночий журнал, вочевидь, вибирала фасон сукні. Угледівши його, зірвалася з місця, злякано озирнулася, ніби шукала, чим би захиститися від несподіваного гостя. Нічого не знайшла й відступила в куток кімнати. Якби там була нірка, то мишка чкурнула б у неї, і тільки він її й бачив би. Але навіть маленької шпаринки ні в стіні, ні в підлозі не було.

Гра переходила на новий рівень: котові набридло приборкувати свої бажання і тримати лапи напоготові, він простягнув їх і міцно обхопив мишку за стан. Звідки у неї, такої тендітної, схудлої від дієт аж до синців під очима, взялося стільки сил? І звідки вирвався цей пронизливий, як сирена, загрозливо-попереджувальний голос?

Гримнули вхідні двері. Хтось хутко зачалапав передпокоєм.

— Ви мене кликали, панно Зосю?

На порозі кімнати стала якась бабусенція в гумових чоботях і картатій хустці. Наче мара з осіннього туману випірнула. Мабуть, вона щойно поралася на городі чи в саду й почула крик.

— Вибачте, Марто! Я шукала ножиці, хотіла тут дещо вирізати в журналі, думала, що ви їх узяли. Але вже знайшла.

Зося поправила зачіску, застебнула верхні ґудзики халатика, сперлася рукою на підвіконня. Пальці тремтіли й почергово стукали по дереву, ніби вибивали якийсь ритм на клавішах фортепіано.

— Як ви мене знайшли?

— Хіба так складно здогадатися? Ви ж розумниця…

— Ах, так-так… Конкурс… Адреса маєтку… Щось сталося? Вас привели сюди якісь важливі справи, пане Стульський?

— Дуже, дуже важливі. Через дрібниці я б нізащо не порушив спокій вашої величності.

— Моя величність не робила жодних офіційних заяв щодо надання їй права на спокій. Тож не переймайтеся. Кажіть, що то за справи такі?

«Бритвочка», — подумки відзначив Алекс. Проте зробив нещасну міну й промовив, наче в ополонку скочив:

— Кохання.

— Кохання?! — Зося відштовхнулася від підвіконня, рвучко повернулась і пройшлася до середини кімнати.

— Тільки не кажіть, що ви ні про що не здогадувалися. Став би я допомагати вам, якби ви мені були байдужі. Хіба ви не бачите, Зосю, що я… Та я ж… Я просто згоряю!

— Марто! Принесіть відро води!

— До чого тут Марта? Навіщо вам відро води?

— Щоб загасити вогонь. Не можу ж я допустити, щоб такий поважний пан просто на моїх очах перетворився на попіл. Та й… А що як полум’я раптом перекинеться на будинок і все згорить? Де мені тоді жити?

Це вже була не мишка. Зося вийшла з ролі. Гра розладналася. Але він не збирався здаватися. Вирішив узяти тайм-аут, а там… Ще не вечір.

— Вибачте, вибачте, Зосю! Проїжджав тут… І раптом як щось найшло, накотило — так захотілося побачити вас, що не зміг стриматися. Можна мені привітатися з вашою мамою?

— Ні-ні, вона дуже погано почувається. Дядько Роман обіцяв привезти сьогодні лікаря. З години на годину буде тут.

— А-а-а, то ви якраз очікуєте дядька Романа… Зрозуміло… А я думав, що просто відпочиваєте і модний журнальчик розглядаєте, добираєте для себе якийсь цікавенький фасончик… Може, й нагледіли щось?

Він залишався котом. Муркотливим, підступним і хитруватим. Його бажання привітатися з мамою мусило б налякати Зосю: а що як він справді кинеться знайомитися з її неіснуючою важкохворою? Натяк на модний журнал має насторожити: чи не здогадався він про її обман? Бо ж хіба може донька спокійнісінько вибирати фасончик сукні, коли мама так тяжко страждає й ось-ось може відійти в інший світ? Шукав поглядом страх у її дивовижних очах, чекав тремтіння в голосі. Але Зося й бровою не повела. Вона вже опанувала себе.

— Так. Є кілька цікавих моделей, — сказала спокійнісінько.

— Ну, це вже хіба на європейський конкурс. Бо до нашого більш нічого пошити не встигнете. Та смію вас запевнити, що головне для перемоги — не сукня. Сукня — це вже питання третє, а може, навіть десяте.

Він уперто натякав їй на важливість його персони в результатах конкурсу. Вона так само вперто вдавала, що не розуміє його натяків, і своєю чергою натякала, щоб скоріше їхав звідси, бо ось-ось родич має привезти лікаря для мами. А вони ж домовилися, що Роман Савицький не повинен знати про те, що якийсь пан Лєшик Стульський також протегує їй на конкурсі. Запропонувала чай, але коли він відмовився, не наполягала. Провела до автомобіля й полегшено зітхнула.

— Дякую, що заїхали.

— Вибачте, що без запрошення.

— Та нічого… Буває…

— Не гнівайтеся, Зосю. Не такий уже я невіглас, аби не знати, що нежданий гість — гірше бусурмана. Але повірте: перед вами не бусурман, а просто нещасний закоханий.

— Я не гніваюсь.

— От і добре. Тоді до зустрічі!

Тільки в дорозі він дав волю своєму гніву. Гнав автівку так, що мало не злетів у придорожню яму. Гнав і несамовито кричав на кляту хитру мишку, яка помахала перед ним хвостиком і випорснула з лап. Кричав, виштовхував із грудей затаєну лють і ледве стримувався, щоб не повернутися і не довершити свій намір. Кому вона поскаржиться? І що скаже? Ну що? Що він позбавив її цноти? Що взяв силою? А Савицький як її бере? А той хирлявий піаніст, якому вона і стіл накрила, і постіль постелила, і до ранку прихистила? Просто-таки свята Марія Магдалина… Мабуть, тішиться зараз, що наплела йому мішок гречаної вовни й відшила, як наївного зеленого лопуха. Та ще не вечір… Ще не вечір, Зосю!