Роман із Жоржем Маєвським спалахнув, як суха трава, і закінчився так само несподівано, як і розпочався. Десь за місяць після їхньої несподіваної зустрічі він запросив Лінду на зібрання емігрантської організації. Казав, що там зазвичай збирається шляхетне товариство, еліта їхньої покинутої батьківщини, за якою вони всі неймовірно ностальгують. Може, Лінда зустріне на зібранні когось зі своїх давніх знайомих. А чого? Цілком імовірно. Вони ж із нею зустрілися — сказати комусь, то не повірить — суто випадково, просто на алеї міського саду.
Жодного знайомого обличчя вона не побачила. Люди, що зібралися в приватному помешканні (вочевидь, у квартирі когось із самих членів організації), говорили про царську родину, вивезену й, напевне, страчену більшовиками, про винятковість своєї нації, неминучість відродження Російської монархії і на Волині, яка донедавна належала Росії, і на території всього царства Польського, що колись також підпорядковувалося їхній імперії. Вони закликали присутніх активізувати свою діяльність, здавати пожертви на велику місію, яку їм суджено виконати, і не забувати, що Росія — скрізь, де тільки ступає нога росіянина. Тож мають почуватися тут господарями, а не в приймах, бо разом із собою вони привезли сюди й частинку російського світу.
Лінду налякали ці балачки. Вона була далекою від політики, дуже-дуже далекою. Почуте викликало в ній спочатку подив, а потім і спротив. Що вони говорять, ці люди? Про яку таку діяльність? Про яку міфічну місію? Чи не забагато вони хочуть, ці вигнанці, — знову забрати Західну Україну, захопити Польщу? Хіба так важко зрозуміти, що жити в чужій країні, яка прихистила їх у лихий час, врятувала від неминучих розстрілів, і посягати на її землі — це не лише незаконно, але й аморально, якось геть не по Божому й не по-людськи? Ні, більше вона сюди й ногою не ступить. Нізащо! Та коли чоловік в однострої царського офіцера підійшов до неї зі срібною тацею на витягнутій правій руці й виструнчився у промовистому очікуванні, як на плацу, похапцем зняла з пальця каблучку зі смарагдом і поклала на неї. Жорж схвально кивнув.
Російська меншина в Польщі була нечисленною, невпливовою і дуже неоднорідною. Одну групу складали колишні військовополонені, які в роки Світової війни перебували в німецьких таборах і залишилися на цих теренах; другу — купці, підприємці, великі землевласники, чиновники, одне слово, грошовиті люди, які виїхали з Росії після жовтневого перевороту 1917 року; третю — біженці, репатріанти з радянської Росії; четверту — колишні царські офіцери, так звана біла еміграція. Ставлення влади до цієї різношерстої публіки також різнилося: до тих, хто намагався адаптуватися до нового середовища — досить поблажливе, а от до всіляких «ревізіоністів», «радикалістів», «білої еміграції», особливо до «монархістів», які проводили активну діяльність і марили відновленням «единой и неделимой России» — неприязне і навіть вороже. Поліція не збиралася миритися з тими організаціями, які працювали на підрив польської державності. Дефензива дуже пильно стежила за ними.
Група, до якої входив Жорж Маєвський, давненько вже була під ковпаком. Вона належала до монархістської організації так званих активістів, під крилом якої збиралися прихильники великого князя Миколи Миколайовича, законного спадкоємця царя Миколи ІІ. На початках діяльності ця організація мала досить велику підтримку від паризького центру російського монархістського руху та від колишньої імператриці Марії Федорівни, яка мешкала в Данії. Та останнім часом фінансові вливання з-за кордону майже припинилися, організація ослабла, тепер вона могла розраховувати лише на симпатиків ідеї «единого великого русского мира под монаршей короной». А їх, тих симпатиків, та ще й грошовитих і щедрих, тут було зовсім мало.
Серед вилучених коштовних речей, зібраних як пожертви, знайшлася і Ліндина каблучка. Хтось, мабуть, добре поінформував стражів порядку, хто й що жертвував на велику місію. Наступного ж дня до садиби Неродових приїхала політична поліція. Провели обшук, нічого підозрілого не знайшли, але забрали до постерунка обох — Данила й Лінду. Оскільки Данило Неродов служив і в Імператорському морському флоті, і в білій гвардії, то передусім його звинуватили в належності до монархістського російського руху і підривній діяльності, спрямованій проти Речі Посполитої. Це загрожувало тюремним ув’язненням на довгі роки.
Данила цей несподіваний арешт просто підкосив. Приголомшили навіть не так несправедливі, абсолютно абсурдні звинувачення, як Ліндина зрада, яка враз перестала бути таємницею. Як не називай те, що сталося з нею у Луцьку — фліртом, інтрижкою, тимчасовим захопленням, романом, справді палким коханням до того бісового Жоржа Маєвського, але вона його обманювала. Обманювала! Та ще й як майстерно. Як справжня артистка. Чи… Чи просто як заміжня жінка, закохана в іншого…
І все ж він більше хвилювався за неї, ніж за себе. Просив, щоб Лінду відпустили. Благав, переконував: вона ніколи не цікавилася політикою, не симпатизувала російському монархові, не проявляла незадоволення щодо польської влади, випадково захопилася одним із монархістів — будь він проклятий! — і потрапила під його вплив. Якщо поліції так уже треба когось покарати, то хай карають його — він людина військова, до всього звиклий і готовий хоч на каторгу, хоч на ешафот.
Слово «ешафот» злетіло з його вуст не заради пафосу. Йому й справді раптом стало байдуже до всього, навіть до того, що буде з ним, житиме він чи ні. Слідчий іронічно посміхнувся: то пані Лінда готова йти етапом за своїм коханцем, а пан Данило намагається взяти на себе її провину? Яка шляхетність! Але ж вони вже достеменно знають, що його жодного разу не було на зібранні монархістів і що він давно порвав з білою гвардією, воював у війську Павла Скоропадського за Україну та й за походженням не росіянин. Скоропадський, звісно, не приятель Польщі, але й не найбільший з її ворогів. О, вони все знають, польська розвідка працює справно, як новенький швейцарський дзиґарик. А пожертву на організацію зробила Лінда Неродова, його дружина. Під чиїм саме впливом і чи взагалі під впливом — це ще треба розібратися. Але ж зробила!
Порятунок прийшов тоді, коли на нього вже й не сподівалися. За них поручився Роман Савицький — багатий шляхтич, у якого Данило купив частину саджанців. Саме тоді, під час розведення саду в маєтку Неродових, вони й заприятелювали. Це Савицький познайомив Данила з азами садово-паркового мистецтва, розповів про стилі та види садів, підказав вибрати англійський маєтковий, бо він найпростіший, дуже практичний і найкраще вписується у сільський ландшафт. Савицький тоді дуже зрадів, що у нього нарешті з’явився однодумець, із яким можна поговорити на улюблену тему, бо на цих теренах чомусь мало цікавилися розведенням фруктових дерев. Він навіть позичив Неродову свого садівника й подарував ескізи садових фонтанчиків. Утім, зблизило їх не лише це захоплення, а й те, що обидва воювали на фронтах Світової війни.
Вочевидь, шляхтич Роман Савицький був не лише багатий, але й доволі впливовий. Бо переконати політичну поліцію, щоб вона відпустила підозрюваних у державному заколоті, не так просто. А Савицький переконав і навіть поручився за них.
Саме того дня, коли Лінда й Данило виходили із в’язниці, Роман Савицький назавжди увійшов у життя їхньої сім’ї. Ніхто з них тоді навіть уявити не міг, чим саме обернеться це входження.
Подружжя повернулося додому разом. Але в дорозі вони не перекинулися жодним словом, не перетнулися жодним поглядом, намагалися навіть не торкнутися одне одного в тіснуватій бричці. Кожен затято мовчав про своє. Данила душила образа, з голови не йшла іронічна фраза слідчого про те, що Лінда готова йти етапом на каторгу за своїм коханцем. Чому він так сказав? Тому, що знає щось більше, ніж було сказано? Може, Лінда і справді збирається йти за отим… Ось і зараз: сидить поруч із законним чоловіком, а думає, либонь, про іншого, сумує за своїм молодим любчиком.
Насправді Лінду мучив сором. Що вона накоїла? Захопилася — наче у вир головою кинулася, ніби у хмільний туман потрапила. А протверезіла… Як тепер далі жити? Недаремно ж кажуть: є каяття, та немає вороття.
Майже рік Лінда не виїжджала з Багника, та й узагалі мало виходила з маєтку. Потому було кілька візитів до сусіднього містечка. Звісно ж, у супроводі чоловіка — без нього вона тепер не могла й кроку ступити. Зрештою, саме в містечку Романові якоюсь хвилею (знову випадковою?) її прибило до містиків.
То була звичайна світська вечірка, невеличкий бенкет, який місцеві «вершки» чомусь називали балом. Зібралося шляхетське товариство, приїхали кілька сімейств із навколишніх маєтків. Маленький оркестр награвав мазурки й вальси Шопена. Прислуга розносила вино й канапки. Роман Савицький, неймовірно елегантний і фантастично люб’язний, кілька разів запрошував Лінду на танець. Данило охоче відпускав дружину — він усе одно не міг танцювати. Утім, охоче — лише на позір. Насправді його мучили ревнощі. Намагався й не дивитися на те, як граційно вальсує Лінда в супроводі галантного кавалера. Кожен їхній танок змушував серце щеміти, і він ледве стримувався, щоб не зірватися з місця, не закричати, аби цей бісів оркестр замовк, а танцюристи припинили свої вихляння та кружляння. Колись він також танцював. Колись…
На вечірці Лінда познайомилася з трохи дивакуватою екзальтованою пані, яка також емігрувала з більшовицької території. Таїсія («Для своїх — Таїс», — сказала загадково) сповідувала погляди, абсолютно протилежні білим монархістам — вона виявилася палкою прихильницею Олени Блаватської, яка свого часу проповідувала доктрину всесвітньої рівності та братерства, без різниці за кольором шкіри, статі, касти й віросповідань. Лінду менше за все цікавили філософські й теософські теорії, про які говорила Таїсія-Таїс. Зате її захопила постать самої Гелени фон Ган, яка в сімнадцять років вийшла заміж за шістдесятирічного барона Блаватського, написала багато праць, здійснила триразову навколосвітню подорож, створила велику міжнародну організацію, що проповідувала любов та братерство. Тож коли нова знайома пошепки запросила її на зібрання товариства імені Олени Блаватської, вона з радістю погодилася.
Товариство виявилося нечисленною втаємниченою групкою людей. Вони обговорювали праці своєї патронеси з окультизму та спіритуалізму, знайомилися з новинками в цій царині — як із опублікованими, так і з щойно написаними, розповідали якісь неймовірні містичні історії, проводили спіритичні сеанси. Лінда стала завсідницею таких сеансів. Напівзатемнена кімната, освітлена лише чотирма свічками, розміщеними по кутках, таємнича тиша, заціпеніле коло людей довкруг овального столу, загадкове постукування, приглушений голос, що наче виривався з потойбічного світу — все це впало на благодатний ґрунт її тонкої неврівноваженої артистичної натури.
Із цього зібрання Лінда повернулася додому притишена й трохи настрашена, ніби раптом зазирнула в інший світ, туди, куди простим смертним — зась. Не була впевнена, що така діяльність також не заборонена. Хоч Таїс і переконувала її, що все, що не стосується політики, дефензиву абсолютно не цікавить, отже й не підлягає забороні. А такі втаємничені вони тільки через те, що особливі, обрані вищими силами.
— Думаєте, чого я вам відкрилася? У вас же просто на обличчі написано, що ви — одна з нас, що ви не така, як усі інші, позначена небесним перстом.
Слова Таїс прозвучали як похвала. Визнання обраності потішило самолюбство. Не такою, як усі, Лінда почувалася завжди. І все ж їй чогось було тривожно. Вона здригалася від різких звуків, затуляла вуха під час голосної розмови. Раптом стала вірити у якісь магічні знаки, що їй нібито посилало провидіння, чути голоси, яких більше ніхто в будинку не чув, зачинялася в кімнаті й намагалася встановити спіритичний зв’язок — то з покійними батьками, то з хлопчиком, у якого була закохана в дитинстві й рання смерть якого колись дуже вразила її, відчувала присутність духів, які з’являлися й зникали тоді, коли їй самій того хотілося. Здавалося, вона нарешті знайшла своє середовище, свій хай і не дуже надійний, примарний, тонкий і крихкий, але по-своєму впорядкований та умиротворений світ, і разом із ним дедалі більше й більше віддалялася від чоловіка та доньки.
Данило пробував вирвати її з того ілюзорного світу, але наштовхнувся на такий опір, що вирішив не втручатися, покластися на час і Всевишнього. Він кохав свою Лінду. Кохав, незважаючи ні на що, навіть на оте її короткотривале захоплення Жоржем Маєвським, що колючкою засіло в його серці. Мав би зненавидіти зрадницю. Мав би, проте не міг. Навпаки, тепер його постійно переслідував страх, що вона може покинути його, поїхати з маєтку. Поїхати й забрати Соню. Навіщо йому тоді жити? Для кого?
Злився сам на себе за цю слабкість. Як же це він, який умів тримати в залізному кулаці грубу чоловічу команду на бойовому кораблі, не може навести лад в утлому сімейному човнику й розібратися з однією жінкою? Докоряв собі: сам винен — захопився будівництвом, господаркою, полем, садом, конярством, бджільництвом… Але навіщо все це, якщо ти не можеш зробити щасливою кохану жінку? А він же іноді навіть не розуміє, чого їй треба для щастя, чого вона метається, чого шукає і чекає від нього. Від цієї думки знову сердився, аж зуби зціплював. І все одно любив. Та вона ніби не помічала його любові. Не помічала чи вже не потребувала? Що ж, хай так. Аби тільки була поруч, аби не зникла з його життя. Йому не позичати терпіння — він чекатиме.
Непорозуміння з дружиною, незадоволення собою, затяжний внутрішній дискомфорт, часті усамітнення — це на одній шальці терезів Данила Неродова. А на другій — його осіннє сонечко Соня. Вона зігрівала його в найхолодніші дні. І він усе своє нерозтрачене тепло, яке акумулювалося у серці за багато років, спрямовував на неї. Цей взаємообмін відновлював рівновагу й утримував баланс сімейних стосунків. Лінда трохи ревнувала доньку до чоловіка, іноді ображалася, коли вони затівали щось потай від неї і по-змовницьки перезиралися та перешіптувалися. Але тоді з’являлася Еліза. Вона все помічала й усіх мирила.
І що б вони робили без Елізи?..