9

 

Будинок не належав Зосі — вона його винаймала. Оренду сплачував Роман Савицький. У кімнатах залишалися речі власниці, старої пані, яка після смерті чоловіка переїхала в Ольштин до сина. Мабуть, жінка не була впевнена, що приживеться в синовій сім’ї і зможе залишатися там назавжди, тож вирішила зачекати з продажем садиби і здала її на три місяці у винайм. Присутність дівчини відчувалася лише у двох кімнатах — покої та передпокої, абсолютно не схожих на всі інші помешкання цієї притрушеної порохом часу будівлі. Сучасний декор, новенькі меблі, венеційські світильники, вишукані французькі вази, милі й дорогі дрібнички, либонь, куплені на згадку в різних країнах, — усе це оселилося тут разом із Зосею.

Увагу Алекса привернула картина, що не зовсім вписувалася в інтер’єр кімнати. Морський пейзаж «Ніч на морі». З глибин пам’яті випірнула зустріч на виставці полотен художників-мариністів у Санкт-Петербурзі. Данило Неродов хотів купити на аукціоні після закінчення експозиції саме цю роботу. Романтик, дідько б його забрав! Алекс тоді нічого не сказав, але тільки-но почув про Данилів намір, вирішив, що нізащо не допустить цього — він сам стане власником полотна. Не тому, що також любить Айвазовського. Просто, щоб хоч якось насолити тому, кому віддала перевагу Лінда. Хай морячок не думає, що йому має діставатися все, що він любить.

Алекс бачив, як зустрічалися Данило й Лінда. А вони й не здогадувалися, що він стежить за ними. Тож тоді, на тій виставці, організованій Адміралтейством, вирішив зробити відразу два постріли у свого суперника. Спочатку сказав йому про заміжжя Лінди, якого насправді не було. А потім мав ще й вихопити в Данила з-під носа облюбовану ним «Ніч на морі». Перший постріл був дуже влучним. Другий не пролунав, бо на аукціон потрапити йому тоді не вдалося.

І ось тепер ця картина, цей морський пейзаж тут. Скільки ж це йому довелося помандрувати по житейському морю, щоб опинитися в цій старій польській садибі? А може, це й не те полотно? Кажуть, що з усіх художників Айвазовського копіюють найбільше. Можна припустити, що це також чиясь підробка, подарована панянці, яка мало розуміється на живописі. Можна, звісно. Але малоймовірно, щоб ця примхлива модниця була в захваті від баталіста Айвазовського. Це чоловіче захоплення. Картину купував чоловік. Купував для себе. А чому вона тут? Якщо ця дівчина — копія Лінди, то…

Шахраювата голова Алекса йшла обертом. Авантюрний мозок, звичний до чіткого аналізу й постійного розплутування логічних ребусів, запрацював, як швейцарський годинник. Тік-так, тік-так, тік-так… Картина, Зося, Данило, Лінда… Усе складалося. Данило Неродов і Лінда таки одружилися. Якщо Зосі ось-ось виповниться двадцять, то… Авжеж, незважаючи на його подвійну брехню, вони побралися, вочевидь, ще до початку громадянської війни, до того, як він покинув пораненого Данила помирати під Петербургом. Якщо Данило тоді помер, то Лінда залишилася вдовою. А Савицький? Хто він у цій головоломці? Якщо оренда маєтку записана на Зоф’ю Савицьку, то, може, він їй вітчим?

За два дні «Пілігрим» уже знав: Зофія — це Софія Неродова, справді донька Данила й Лінди. Маєток Неродових — на Волині, у невеличкому поліському селі Багник. Данило, якого він давно вважав мертвим, — живий. Це ж треба: один з найкращих випускників Морського кадетського корпусу, капітан другого рангу Імператорського морського флоту — і поліська глухомань! Хто б це міг таке уявити? Роман Савицький — одружений шляхтич, який, проте, давно не живе з дружиною. Для Софії він і коханець, і покровитель, і меценат. Маєток на етнічній польській території винайняв, щоб видати Софію за польку, бо на конкурсі «Сарматська княжна» поставлені певні умови щодо місця проживання і походження учасниць. З тієї ж самої причини й записав її під своїм прізвищем. Ну й жук!

Цікаво, що Савицький збирається робити далі, після того як його кохана (коханка?) справді (а раптом!) отримає корону? Чи думає тут лише сама претендентка на трон? А роздумує вона, мабуть, про те, щоб скоріше вилетіти із цього тимчасового гніздечка, просякнутого нафталіном, у високе небо вільного життя. А навіщо б інакше так чіплятися кігтиками за цей конкурс? Навіщо віддавати стільки сил, мучити себе виснажливими тренуваннями й голодом, щоб перемогти в ньому? Але який неймовірний порив! Яка сила волі! Є щось у цій чарівній юній особі авантюрне, ризиковане. Чіпкий розум, гострий язичок, владний погляд. Вона свавільна, як весняна вода, яку не зупинити, не приборкати. Йому раптом захотілося пірнути в той весняний вир з головою. Як колись, у дитинстві, пірнав у море.

Алекс запросто проник у будинок, коли Зосі не було вдома, а глухувата покоївка пошкандибала в село. Жінка, напевне, прислужувала старій пані й дісталася Зосі як додаток до оренди. Без особливих проблем підібрався він і до таємного товариства на віллі «Ванесса»: варто було трохи перечитати історію, «випадково» зустрітися на одній із вечірок з Мареком Кромером, завести з ним мову про древніх сарматів і сарматську ідеологію, продемонструвати своє фанатичне захоплення сарматизмом. Він бачив: рибка клюнула. Кромер пообіцяв йому якусь вельми цікаву історичну книжку, написану ще двісті років тому (саме тоді сарматська ідея стала модною серед шляхти), і запросив на конкурс «Сарматська княжна». Професійна чуйка підказувала «Пілігримові», що після того недалеко й до його посвячення у члени товариства.

Підібратися до Зосі було значно складніше. Але тепер він знав про ахіллесову п’ятку гонорової панянки й міг натиснути на неї. Треба тільки вибрати день, коли поруч із дівчиною не буде Савицького. Тим часом Савицький, як на зло, вже кілька днів не полишав маєтку і крутився в ньому, як цербер біля брами Аїду. Навіть двадцятиріччя Зосі вони відзначили вдома й лише вдвох. Ні Данило, ні Лінда на ювілей доньки до маєтку не приїжджали. Ймовірно, вони й не знали про його існування. А може, святкування переносилося на пізніше, коли конкурс буде позаду й іменинниця зможе нарешті трохи розслабитися й не думати про свій осиний стан.

До Варшави Зося зазвичай їздила сама. Мабуть, це також була частина підпільного плану завоювання корони. Цього разу вона прибула на своєму маленькому «жукові», в якому почувалася значно комфортніше, ніж у «Fordi» Савицького. Зайшла в Дім мод із великим пакунком у руках. «Пілігрим» з букетом білих хризантем чекав її біля дверей. Вона з’явилася за хвилин сорок, пройшла повз нього, тягнучи за собою тонкий шлейф дорогих французьких парфумів. Алекс не став повторювати попередній трюк із падінням перед машиною. Наздогнав, забіг наперед, став перед нею, усміхнувся, простягнув квіти.

— З ювілеєм, чарівна панно Зосю!

— Звідки ви дізналися, що мені виповнилося сто років?

— Ну, до ста літ дай вам Боже ще дожити! А поки що з двадцятиріччям!

— Гм… Це було позавчора.

— Вибачте, але позавчора вас тут не було.

— Ви що, шпигуєте за мною?

— Хіба я схожий на шпигуна?

— Радше на нахабу.

— Тихіше, тихіше, люба панянко. Як у нас кажуть, не плюй у криницю — ще знадобиться води напиться. А я вам ще ой як можу знадобитися. Ви ж готуєтеся до конкурсу…

Вона не змогла приховати збентеження. Мовчки взяла квіти, відчинила дверцята свого «жука», поклала букет на сидіння. Але сама не сіла. Так і стояла, намагаючись опанувати себе й дібрати слова, що раптом порозліталися з її гонорової голівки, як наполохані пташки, й ніяк не хотіли повертатися.

— То ви…

— Так, ви правильно здогадалися — я від конкурсного комітету. Переглянув усі фото, подані учасницями. Рівної вам немає. Слово честі! Ви мене просто зачарували. Справжня амазонка, чи то пак сарматка, на вороному коні! Яка грація! Який погляд!

Він усе правильно розрахував і передбачив: згадка про сарматку стовідсотково переконала дівчину в тому, що перед нею представник оргкомітету «Сарматської княжни». Молода тигриця з гострими пазурчиками вмить перетворилася на сполохану мишку, над якою зависла кігтиста лапа кота. Вона не звикла просити пробачення і тепер не знала, як повестися, як загладити свою провину перед чоловіком, від якого, виявляється, може залежати її успіх чи невдача.

Алекс оцінив її мовчання.

— Ви не розгніваєтеся на вашого щирого шанувальника й уболівальника, якщо він запросить вас на горнятко кави он у ту кав’ярню за рогом? Посидимо, поговоримо. Звісно, я з радістю запропонував би вам щось солідніше. Але перед конкурсом вам не варто порушувати режим, треба тримати форму. Вона у вас ідеальна, тож не будемо псувати ідеал. Ось одягнемо на вашу чарівну голівку корону і тоді вже відгуляємо за повною програмою. Думаю, що ця перемога буде для вас першою, але не останньою. Перед сарматською княжною відкриється чимало дверей у Європі. А я, щоб ви знали, вмію відчиняти двері.

— Працюєте швейцаром у ресторані? — Зося таки не стрималася, щоб не вколоти.

— Щось таке, — засміявся Алекс.

Йому здалося, що понад два десятки літ раптом сповзли з його плечей, як важка снігова брила з вершини гори, і розсипалися, розтанули, розтеклися навсібіч тоненькими ручаями, всоталися в пісок. Двадцятилітній Алекс сидів поруч із двадцятилітньою Ліндою (скільки він колись про це мріяв!), дивився, як вона обережно торкається рожевими вустами білої порцеляни, як малесенькими ковтками п’є чорний напій і ніяково ховає під віями синьо-зелений погляд. Справді ніяковіє чи вдало грає роль? Мабуть, таки грає. Вона ж природжена актриса, як і її матуся.

Лінда б не ніяковіла. І ніщо б не змусило її опустити перед ним очі. Свавільна, як море, ніби народжена в його стихії й винесена на суходіл морською хвилею, вона так уміла відбрити гострим слівцем, поставити на місце своїх залицяльників, що в тих навіть надії на її прихильність не залишалося. Він це добре знає. Скільки не намагався завоювати її серце, а воно навіть однією клітинкою до нього не повернулося. А до Данила, значить, не тільки повернулося, а й пригорнулося. І що вона знайшла в тому мовчкуватому капітанові, якого місяцями треба було виглядати з далеких мандрів?

Кажуть, що оригінал завжди кращий за копію. Дурня! Ліндина копія подобалася йому більше, ніж колись сама Лінда. Свіжий аромат білого тіла, темна мідна хвиля волосся, синьо-зелені очі, нуртуючі флюїди юності, які по-особливому починаєш відчувати лише тоді, коли вже сам далеко не юний… І ще оце відчуття своєї влади над амбітним дурненьким дівчам, яке захотіло стати королевою — і тільки тому (авжеж, тільки тому) ніяковіє, відводить погляд і розігрує перед ним наївну святенницю. Бо ж повірило, що він також може вплинути на рішення журі, ба більше — допомогти чи ні потрапити на європейський конкурс, рангом вищий від тутешнього. Ну-ну!..

Уже трохи притомлений своїми шпигунськими авантюрами, безконечними маніпуляціями, переїздами, втечами й погонями, замінами тимчасових супутниць і політичних замовників, «Пілігрим» відчув, як у жилах раптом прискорено зануртувала кров, підживлена адреналіном, як тіло пронизало нетерпіння. Його охопив дикий драйв, азарт затятого гравця. Він мусить узяти реванш. Мусить! Він доведе, що ніколи не програє́, що може зробити хід у відповідь і добитися свого, забрати те, що й мало йому належати. Хай навіть через двадцять із хвостиком років, але може! Кому він це доводитиме? А яке це має значення?.. Можливо, самій пані Фортуні. Хай бачить, стара карга, хай знає: не підштовхнула вона колись Лінду в його обійми, допомогла Данилові забрати в нього Лінду, зате їхня Софія… О, він змусить цю дівчину полюбити його. Або ж підкоритися йому. Ну, тримайся, панно Зосю! Гра починається.