10

 

Дві кулі водночас наздогнали Данила Неродова під час бою з червоною береговою охороною. Одна застрягла в грудях за кілька сантиметрів від правої легені, друга роздробила гомілку. Судно Окремого корпусу гетьмана Скоропадського, з продірявленим бортом, убитими й пораненими, переслідуване ворожим есмінцем, узяло курс на Туреччину. Відірватися вдалося, пришвартувалися у славнозвісній Синопській бухті, а от про повернення до України треба було забути. Знову поразка, цього разу вже остаточна, і знову треба було вирішувати, куди рухатися далі, де шукати прихисток.

Доля ніби випробовувала капітана Неродова й уперто підштовхувала його до чужини. Павло Скоропадський емігрував до Німеччини, більшість офіцерів його армії слідом за гетьманом вирушила до Європи. Роз’їхалися хто куди — до рідних, які ще раніше перебралися за кордон, до знайомих і навіть у геть незнайомі місця. Данило не мав наміру обирати один із маршрутів своїх побратимів. Утім, він і не міг цього зробити. Поранення надовго прикувало його до ліжка у шпиталі Константинополя, де тимчасово отаборилося і чимало білогвардійців. Рана в грудях загоїлася швидше, нога ніяк не хотіла піддаватися лікуванню.

Поки видужував і поволі ставав на скалічену ногу, поразки зазнала й армія Української Народної Республіки. Українська революція потонула в крові та репресіях, а Західна Україна знову опинилася під владою Речі Посполитої. Він вийшов зі шпиталю, спираючись на ключку, і вирішив пробиратися до сім’ї. Що б там не було — він має побачити Лінду й Соню.

Дорога розтягнулася на довгі місяці. Він плив на судні, їхав потягом, під’їжджав кіньми, шкутильгав пішки. Із Константинополя перебрався до Болгарії, далі до Румунії, а вже звідти — до Польщі. Виходило так, що повертався нібито й додому, на свою землю, у власну садибу, але все-таки до чужої країни. Та як би там не було — у Багнику його Лінда й Соня. І лише там, біля них, найрідніших, наймиліших, найдорожчих серцю, його місце.

Перетнув усю Польщу. Нарешті Західна Україна.

«Но-но, ніякої України в Другій Речі Посполитій нема, є Малопольска Всходня», — суворо поправив його поліцейський у Ковелі. Серце болісно защеміло, а поранена нога запекла так, наче її знову прошила куля. Заради чого було стільки пройдено й вистраждано? Заради чого взагалі ці його багаторічні митарства на водах і суходолі, кровопролитні бої, атаки й відступи, втечі та переслідування, розчарування й поранення? Заради чого?!

У Багнику майстри вже завершували столярку в його новому будинку — прилаштовували двері до просторої тераси, ставили різьблені віконниці. На подвір’ї напоготові стояло відро з аквамариновою фарбою — нею мали покрити новенькі віконні рами.

— Приймайте, пане, роботу! — жартома виструнчився перед господарем один із майстрів. — Звиняйте, що затягнулося, не вийшло в строк. То не від нас залежало. Ми що? Ми б уже давно… Але за войною зновика война. Усе зупинилося та так і стояло дубом. Та ви-те й самі знаєте… Зате зроблено все — вищий сорт, на віки, ще й правнукам вашим дістанеться. — І вже вільніше: — А ви-те як знали — вчасно приїхали, в акурат до свого новосілля. Певно, пані письмо до Києва написала. Але то теперка не так просто — письмо до України послати. Мабуть, чуйка в пана добра, от і шепнула йому на вухо. Ваші тутечки так журилися, так ждали та виглядали вас… Пані навіть не балакала ні з ким, усе на путівець дивилася. Гарна у вас пані, тіко ж гонорова вельми. Як гляне — ніби морозом сипне… Панночка, навпаки, вельми прикидлива. А щебетлива яка! Як тая цвіркушка [10] весняна. А вам там, у вкраїнській столиці, певне, нудьгувати не було коли? Еге ж? Ви-те того… не дуже хваліться, що за Вкраїну воювали. Теперка це… Як би то вам сказати… Не те, що геть небезпечно, але власть не вельми прихильна до того. Тутечки чимало хлопів місцевих до лісу пішли, не змирилися, що зновика України нема, що ми під Польщею.

— Вгадали. Нудьгувати не довелося, — усміхнувся Данило.

— Хе, а то я не знаю! Риба — не жаба, а хлоп — не баба, завше знайде собі як не розраду, то пригоду! — Майстер по-змовницьки підморгнув господареві садиби — мовляв, ми, чоловіки, такі…

«Знав би ти, чоловіче, де я був, які розради та пригоди мав і звідки сюди добирався… Дякувати Богу, що все це позаду, що залишився живим і навіть устиг на власне новосілля».

А ще Данило з прикрістю відзначив, що цього разу його зустріч із Ліндою вийшла не такою палкою, як попередня. Звісно ж, вона сподівалася на його повернення, звісно ж, чекала, але, мабуть, не дуже вже вірила, що дочекається. Війна он коли закінчилася, а його все не було й не було. Удруге похоронивши його подумки, Лінда почала звикати до того, що доведеться жити вдовою. Тож ніби й зраділа, і про ногу співчутливо запитала, й обійняти та поцілувати себе дозволила. Авжеж, дозволила… А сама… Така стримана, така відсторонена… Ніби обов’язок виконувала, не більше. Начебто щось пригасло в його Лінді. Чи то вона справді так стомилася від цієї колотнечі з утечами та переїздами, від тривожної самотності та чекання, чи до нового місця так і не змогла звикнути, чи… Кажуть, що розлука кохання береже. Багато чого люди кажуть. Може, й береже, та не завжди й не для всіх. Ну нічого, тепер вони разом, треба забути всі пережиті страхи, стати такими, якими були. Все-все у них буде, як колись.

Як колись — не виходило. Забути пережите не вдавалося. Данила мучило безсоння. А в коротких снах він знову воював — то на морі, то на суходолі, то з австрійцями, то з білогвардійцями, то з більшовиками. Віддавав команди, кидався в атаку, падав на палубу, задихався в каюті, припадав до землі, затискав рани, витирав кров, що ніяк не зупинялася, текла й текла, текла й текла, заливаючи землю… Іноді йому хотілося втекти до лісу і блукати там самотнім вовком, що відбився від зграї. Іноді з’являлося бажання розказати комусь про все, що пережив, виговорити, викричати із себе ту кляту війну, що сиділа в ньому й ніяк не відпускала від себе.

Лінда нічого не розпитувала. Вона розказувала сама. Радше й не розказувала, а нарікала. На силу-силенну комарів, від яких улітку просто спасу немає — доводиться розвішувати сітки на вікнах і дверях, але кляті маленькі кровопивці пролазять навіть крізь найменші шпаринки; на диких вепрів, які роблять набіги на поля і переорюють їх своїми нахабними рилами; на якихось хлопів, які двічі навідувалися до них.

Еліза пояснила, що приходили лісові люди. Так називають місцевих чоловіків, які збунтувалися проти приєднання у 1921 році Волині до Другої Речі Посполитої. Польська влада оголосила їх поза законом, бунтівники змушені були покинути домівки, сім’ї, пішли до лісу й уже звідти ведуть війну проти неї. Ця боротьба нерівна і, вочевидь, безнадійна. Як невеличкі селянські загони можуть перемогти державу з армією та поліцією? Голод та холод змушує повстанців навідуватися до осель. От і до них приходили. Ніякої шкоди ті лісовики не заподіяли, нічого з хати не взяли, з Ліндою розмовляли чемно, тільки хліба трохи попросили та про теплу одіж запитали. Звідкись вони знали, що Ліндин чоловік за Україну подався воювати. Але ж Лінда така вразлива. Вона ніяк не може забути жахіття, яке сталося в Петербурзі, у кімнаті їхньої націоналізованої більшовиками квартири, досі спогад про того комісара змушує її здригатися і доводить до сліз. А тут чужі чоловіки, та ще й зі зброєю в руках. От і настрашилася.

У кожного з них — своє минуле, свій посттравматичний синдром.

Тільки Софійка радісно перелітала з місця на місце, як бджілка — з квітки на квітку. Тільки вона не мала болючих спогадів і не переймалася тим, що чекає попереду. Повернення татка стало для неї найщасливішою подією. Дівчинка відразу ж, щойно побачила Данила, заявила про свої права на нього й поводилася з ним, як повноправна володарка. Вона вимагала, щоб тепер лише він, а не Еліза, читав їй казочку перед сном. З’їдала сніданок чи обід тільки тоді, коли він про це просив. Могла будь-якої миті підійти і, не звертаючи уваги на дорослих, з якими він розмовляв, узяти його за руку і повести за собою. Показувала таткові свої улюблені місця у селі, водила його до озера, збирала квіти, ловила метеликів, співала пісень, яких навчилася у місцевої дітвори.

Голосочок у доні виявився не по-дитячому сильним, із приємним оксамитовим тембром. «Мабуть, це спадкове, від Лінди», — подумав Данило й раптом відчув: йому не хочеться, щоб вона пішла Ліндиним шляхом, щоб марила про сцену… Слава — це страшна отрута. І дуже підступна, бо солодка — й через те не викликає спротиву, її неможливо дозувати. Софійка, Соня, його любе осіннє сонечко, нагадувала щебетливу весняну синичку, цвіркушку, як казали у Багнику, якій радісно було літати на волі й співати серед зелених трав та лугових квітів.

Веселий сміх і миле вередування, доторки маленьких пальчиків і рожевих уст, лоскіт розпущеного м’якого волоссячка, бурхливі дитячі фантазії та наївні таємниці викликали у нього, звиклого до похмурих реалій воєнного життя, каліцтва та смерті, почуття неймовірної, щемкої, зворушливої, якоїсь аж до сліз пронизливої ніжності. До нього так пізно прийшло це почуття батьківства. А міг же він загинути і взагалі не пізнати цієї радості. Хтозна, може, Всевишній лише тому й дав йому вижити на дорогах, вимощених трупами, политих кров’ю та брудом, що беріг тата для дивовижної сонячної дівчинки Соні. Тож він мусить зробити все для того, щоб вона була щасливою.

10

Цвіркуха (діал.) — синиця.