7

 

Ще позавчора Зося і Савицький вечеряли на віллі Марека Кромера, де й відбувся конкурс. Вілла розташована кілометрів за п’ятнадцять від міста, біля невеликого озера, у затишній місцині, оточеній сосновим лісом. Вони добиралися до неї на своєму «Fordi». Зося дуже здивувалася, коли дізналася про назву вілли — «Ванесса».

— Хіба маєткам дають імена? — запитала.

— З давніх-давен. Ще у древньому Римі патриції називали свої вілли, і лише жіночими іменами.

— То Ванессою, мабуть, звуть дружину пана Кромера?

— Як мені відомо, пані Кромер — Данута, а не Ванесса.

— Може, це ім’я їхньої доньки?

— Доньки у Кромера немає.

— Гм… — Зося притихла, задумалася, та за кілька хвилин знову повернулася до Савицького. — Я зрозуміла!

— Що ти зрозуміла, серденятко моє?

— Ванесса — це кохана пана Кромера.

— Отакої! Звідки…

— Послухай і не перебивай. Це дуже-дуже романтична любовна історія. В юності пан Кромер закохався у дівчину Ванессу. Їхнє кохання було таким великим і щирим…

— Але я тебе кохаю ще більше!

— Не перебивай, кажу. І ось Ванесса несподівано померла, а може, трагічно загинула. Втрата розбила серце закоханого…

— Що за фантазії, люба моя?

— Ніякі це не фантазії. Сам подумай — ну хіба дозволила б дружина своєму чоловікові назвати віллу іменем його живої коханки? Та нізащо! Але якщо суперниця вже мертва, до того ж була вона в його житті ще до появи законної половинки… Тоді зовсім інша справа. І от вілла щодня нагадує Кромерові про його кохання. А ти назвеш свій маєток моїм іменем, коли я… ну, коли мене раптом не стане?

— Дурненька! Що ти таке говориш? Як це тебе може не стати? Фу-у-у… Аж серце прихопило… От зупиню зараз машину, виламаю лозину та відшмагаю тебе по дупці. Хоча дупка не винна, це язичок треба було б покарати, щоб не молов, як млинок. Але вони ж зараз обоє недоторканні. Бо на конкурсі тобі доведеться і ходити, і дупкою вертіти, і говорити.

— Жартуєш. А я всерйоз. У нас у Багнику куховарила Мокрина Пухка, колоритна така тітонька, справді пухкенька, як пампушка. Щоразу, перед тим як зарубати півня на святковий обід, вона приказувала: «Прийшла мишка на Матишка».

— За законами природи, ця мишка приходить до старших. А старший тут я. Отож, мене не стане раніш.

— То й що, що ти старший? Хіба це дає тобі право залишати мене саму-самісіньку?

— А в тебе таке право є, моя ластівонько?

— Ну гаразд, гаразд. Мир миром… Якщо ми колись помремо, то лише разом. І поховають нас в одній могилі.

— Бо це, по-твоєму, дуже романтично?

— Бо я не знаю, як жити без тебе.

Історія назви вілли виявилася справді романтичною, але не дотичною до любовних стосунків із жінкою. Принаймні Марек Кромер про кохану Ванессу ніколи не згадував. Зате про метеликів із такою назвою любив поговорити. Того літа, коли закладали цю заміську садибу, весь пагорб був заполонений колоніями червонокрилих метеликів-сонцевиків, яких іще називають Ванессами. Чомусь Кромер, тоді ще молодий і схильний в усіх явищах убачати якісь попередження долі, вирішив, що метелики — це добрий знак.

Відомо, що Ванесси-сонцевики найбільше полюбляють будяковий цвіт. А ця колюча рослина з розкішними яскраво-рожевими головками щоліта захоплювала тутешню територію і виставляла на ній своє грізне військо, неприступне ні для кого, крім метеликів. Головний будинок вілли, цегляний, покритий червоною черепицею, також нагадував велетенського метелика Ванессу, що присів на пагорбі, розкинувши два крила — пообіч центральної частини з білими колонами.

Утім, хоча місце, вибране Кромером для вілли, здавалося незайманим і навіть дикуватим, він не був першою людиною, нога якої ступила на цю територію. За переказами, колись на пагорбі стояв замок якогось ясновельможного князя, а в долині навколо нього селилися піддані. Усе було зруйновано в одній із численних битв, що час від часу спустошували довколишні землі. Після неї тут залишилося тільки згарище, до якого згодом упритул підійшов ліс. Цілком імовірно, що Марека Кромера це місце привабило саме своєю історією.

Коли Савицький і Зося їхали на «Сарматську княжну», неподалік від дороги, що вела до вілли, бачили археологів, які провадили розкопки. Вочевидь, із більшим ентузіазмом вони покопалися б на місці замку, але про приватні володіння Кромера годі було й мріяти.

«Ванесса» вражала імітацією під старовину — в архітектурі, умеблюванні, інтер’єрі. Хтось добре попрацював над копіями всесвітньовідомих скульптур: у вітальні вілли — статуї безрукої Венери Мілоської та Давида, у саду біля фонтанчика — брюссельський Хлопчик, що пісяє, над озером — данська Русалонька. Навіть простора зала, у якій проходив конкурс і зазвичай відбувалися бали та звані вечірки, — у стилі ретро. З ведмежими шкурами замість килимів, свічками у срібних канделябрах, портретами королів та вельмож, які вважаються символами національної гордості та волелюбності Речі Посполитої. Болеслав Хоробрий, Казимир Справедливий, Казимир Великий, Ян Третій Собеський і ще з десяток поважних осіб — державних та духовних стовпів Речі — суворо стежили зі стін за тим, що відбувається в залі.

«Цікаво, як би вони сприйняли це новітнє дійство, якби хоч на кілька хвилин, бодай на одну мить ожили й спустилися зі стін на землю, — думав Савицький. — Розігнали б добірне товариство? Чи приєдналися б до нього? Мабуть-таки, друге ймовірніше. Бо знать завжди полюбляла побенкетувати й була падкою на жіночу вроду та ласку».

Після конкурсу частина глядачів поїхала з вілли, а частина залишилася на бенкет. Імовірно, люди, які не поспішили до автомобілів та екіпажів, мали попереднє запрошення від Кромера. Бенкет проходив у саду. Небо вже потроху починало затягуватися хмарами, але сад, за день настояний на сонці, ще зберігав тепло. Столики розмістили між алеями так, щоб вони були відгороджені один від одного зеленими декоративними кущами, аби гості почувалися наче в окремих кабінках. Деякі підстрижені в англійському стилі кущі мали форму геометричних фігур, а інші нагадували екзотичних звірів. На алеях світилися ліхтарі, а на столиках красувалися важкі канделябри з масивними свічками, що надавало вечері особливого романтичного настрою. За колами світла, що падало від свічок, темні кущі здавалися живими істотами, які повільно рухалися в сутінках. А сутінки ставали все густішими й чорнішими. Офіціанти у вбранні старовинних сарматських воїнів виринали з них, як привиди з минулого.

Роман Савицький замовив фаршировані гусячі шийки, бігос із дичиною та грибами, флячки з книдлями, маківник, фрукти, вино й медовину. Кілька днів перед конкурсом Зося нічого не їла, та й до того нещадно морила себе дієтою, тож йому хотілося трохи побалувати її. Вона вхопила всього по дрібочці — як пташка на льоту, випила келих медовини, запашної та солодкої, як узвар, і більше ні до чого й не торкнулася. Сказала, що не має права розслаблюватися, адже попереду Париж. Він не наполягав. Знав, якою ціною дався їй цей тонкий стан і ця граціозна легкість рухів. Зося ніколи не відзначалася худорлявістю, у підлітковому віці взагалі була пухкенькою, і, по правді кажучи, він би хотів, щоб вона такою й залишалася. Але якщо вже так треба для здобуття корони, якщо його смаки не збігаються із сучасним еталоном краси… Що тут удієш? Може, все це й справді вартує таких жертв. Он як радіє його коронована княжна.

Такою щасливою він її ще ніколи не бачив. Зося просто сяяла. Розкішне густе волосся, збите у високу зачіску, аж іскрилося у відблисках свічок. Біла шкіра, відтінена темною міддю волосся, здавалася нереально ніжною. Пухкенькі вуста загадково всміхалися. Ця жінка, ця витончена спокусниця, це божество, його кохання і фатум… У нього болісно стискалося серце щоразу, коли її запрошували до танцю. Спочатку Марек Кромер, тоді члени журі, а потім й інші гості постійно вклинювалися між нею і ним. Якби він міг, то не відпустив би Зосю ні на крок від себе, послав би під три чорти кожного, хто позичав її в нього. Але як він міг утримати її? Як міг наказувати цій свавільниці, аби ні з ким не танцювала й нікому не всміхалася, окрім нього? Це вона могла наказувати.

Чи був там ще хтось зі знайомих Кромера? Хтось із-поза кола організаторів конкурсу та його учасниць? Мав би бути, адже Кромер запросив членів свого товариства, отже, вони мали піти туди після завершення конкурсу й коронації. Люди постійно снували туди-сюди алеями, підходили до фонтанів, до озера, сходилися й розходилися, хтось заводив розмову, хтось перекидався кількома словами або й просто пропливав повз усіх. Публіка зібралась як на підбір — ніби на званий прийом до коронованих осіб, зображених на портретах у залі. Вона цілком відповідала осінньому інтер’єру саду та меню. Немов за серпанком, миготіла дорога одіж — хутро, атлас, шовки, мережива, оздоблені золотом та коштовним камінням пояси на жінках, срібні шаблі та мушкети на чоловічих пасках. Проте як не напружував Роман Савицький пам’ять, облич згадати не міг. Перед очима — лише Зося, лише вона — неймовірно, просто божественно вродлива, витончена, сяюча, усміхнена, щаслива, розпашіла в танці. Він дивився лише на неї. Лише на неї!

А потім вони поїхали до готелю. Біля вілли Зося вподобала диліжанс, що стояв поблизу воріт. Він, певне, був розрахований на групу людей, які разом прибули до вілли. Зося чомусь вирішила, що сарматська княжна має їхати на кінному екіпажі, тож просила його найняти чи позичити цей старомодний диліжанс. Але Роман не погодився. Тоді доведеться залишити свій автомобіль. І хто його доправить до готелю? Він знову муситиме якось добиратися до «Ванесси». Та й машина йому дуже потрібна вже рано-вранці. Зося зітхнула й покірно всілася на сидіння.

Накрапав дощ, у прочинене вікно вривався вітер. Савицький намагався підняти скло. Він хвилювався, щоб його прекрасна супутниця не застудилася, просив її накинути хутряну пелеринку. Вона вперто відчиняла вікно. Розпашіла, розігріта медовиною і танцями, спочатку весело сміялася, скидала з пліч хутро, називала його мерзлякуватим занудою. Але дуже хутко принишкла, знесилено припала до його плеча. Ейфорія змінилася дисфорією. Зося стала сумною і дратівливою.

Вони приїхали до «Континенталю» близько опівночі. У готелі було тихо, вочевидь, більшість постояльців уже спала. Проте пишнотіла адміністраторка та сонний, схожий на байбака нічний портьє не насмілилися зробити їм зауваження за те, що надто голосно грюкнули дверима, не попросили поводитися тихіше. Вони знали про конкурс, тож, угледівши в руках дівчини корону, все зрозуміли. Сабіна привітала Зосю. Здається, навіть поривалася обійняти її. Але та лише втомлено махнула мереживною рукавичкою, яку стягнула з правої руки, а лівою долонею ще міцніше вчепилася в лікоть Савицького. Він подумав, що Зося трохи перебрала й може впасти на сходах. Підхопив її на руки й виніс на другий поверх.

А потім… Потім вона послала йому повітряний поцілунок і зачинила перед ним двері. Ошелешений, спантеличений, він спочатку чемно постукав, а тоді щосили наліг на двері, намагаючись їх відчинити. Але Зося сказала, що страшенно стомилася, ледве на ногах тримається, тож мусить добре відпочити. Він знетямився, крикнув щось різке й усе-таки домігся, щоб вона впустила його. Переступив поріг, наштовхнувся на два аквамаринові кришталики льоду під тонкими вигнутими бровами, мовчки поцілував їх і пішов у номер навпроти — уперше за три доби, відколи вони поселилися в «Континенталі». За час підготовки до конкурсу він так спереживався за Зосю, так утомився, що також одразу провалився в сон. Засинаючи, подумав: «Завтра вранці новопредставлена королева побачить троянди, і її серце відтане. Усе налагодиться. Мусить налагодитися».

Що сталося потім?.. Що?..

Жоден із детективів, до яких звернувся Роман Савицький, узятися за розслідування справи не погодився. Навіть за великий гонорар. Савицькому чомусь здавалося, що на цю їхню нехіть якось упливала назва вілли й ім’я її власника. А може, поважні нишпорки не сприймали всерйоз такі конкурси. Подумаєш, якась «Сарматська княжна», купка багатих естетів, цінителів юної вроди, і маленька зграйка яскравих метеликів-ванесс, що злетілися на вогонь у пошуках слави та пригод. Усі розлетілися, одна обпалила крильця. Є медичний висновок. То навіщо копатися далі?

Савицького ці відмовки не дуже й здивували.

— Ну що ж, — сказав затято. — Ні то й ні. Дідько з вами. Розберуся сам. Принаймні тепер мені буде для чого жити. Поки не дізнаюся — не помру.

Помирання, мабуть, доведеться відкласти надовго — дуже вже багато знаків запитання у цій історії з конкурсом «Сарматська княжна», що на початках здався йому розвагою, так, просто собі розвагою для знудьгованого товариства й добрим трампліном для Зосі. Він сам вибудував для неї цей трамплін, що став для нього справжнім випробуванням. Це випробування вимучило, спустошило його. Він і подумати не міг, що дорога до Зосиного трону виявиться такою важкою.

— Якщо знадобиться моя поміч… — несподівано запропонував Ян Ковальський. — Детективом я в поліції не числився, але за двадцять п’ять років не один вузлик із загадками розв’язувати допомагав. Принаймні підказати щось можу.

— Підкажіть, будь ласка, бодай із чого почати… — гірко посміхнувся Савицький.

— Поговоріть — я вмію слухати. Розкажіть про неї. Згадайте все, що знаєте. Вам зараз виговоритися треба. Дуже треба.

Що він знає про Зосю?.. Що він знає?.. Досі здавалося, що геть усе — від самого її народження й до… Ба навіть ще давніше, ніж вона появилася на світ. Коли він познайомився з її батьком, Данилом Неродовим, той багато розповідав про себе: навчання у Морському кадетському корпусі, служба на Імператорському флоті, участь у Світовій та громадянській війнах, мандри, кохання, одруження, народження доньки. А потім…

А чому це, власне, він вирішив, що добре знав Зосю? Хіба можна зазирнути в кожен закапелочок чужої душі, тим паче — жіночої? Хіба можна було розгадати кожну її думку, усмішку, кожен погляд, поворот голови, порух плеча?

Згадуй, Романе. Згадуй те, що знаєш. Однаково ж ні про що інше не думається. Та ще цей нестерпний клятий біль, що не полишає ні на хвилину, шматує серце й розриває мозок. Біль на ім’я Софія.