Наступного ранку вони разом вирушили до Санкт-Петербурга.
Перш ніж обвінчатися, змушені були ще раз навідатися до Лібави, у церкву, де Лінда брала попередній шлюб. Її колишній чоловік, рудуватий антрепренер, худорлявий, якийсь невиразний, із застиглою на обличчі ображеною міною, тільки-но побачив Лінду, кинувся умовляти її повернутися до нього. Йому невтямки було, чому вона покинула його, чим він завинив перед нею. Вона ж не могла до пуття пояснити йому, що люди розлучаються не конче через чиюсь провину, що для щасливого сімейного життя потрібне кохання. Він укотре переконував, що його кохання вистачить на двох, а їй просто треба звикнути. Ця розмова, мабуть, ніколи б не закінчилася примиренням і згодою. Зрештою священик дав дозвіл на розлучення й без згоди антрепренера. Підстава для цього була вагома — у них немає дітей.
Усе має здатність колись закінчуватися. Закінчилася й ця тяганина. Данило повіз Лінду до своїх батьків, у невеликий маєток під українським містом Білгородом. Там, у сільській церкві, вони обвінчалися.
Від весілля Лінда відмовилася. Навіщо воно? Перше не принесло їй щастя. Та й хіба щастя від цього залежить? Данило погодився з нею. Батьки спробували заперечити: так не годиться, у шляхетних сімейств існують певні традиції. До того ж їм дуже кортіло похвалитися перед усіма своїм сином, якого вони так рідко бачили і яким дуже пишалися. Та переконати молодих не змогли й наполягати не стали, влаштували скромну вечірку, на яку запросили всього кілька сімей, з котрими приятелювали. Вечірка також була радше для старших Неродових, ніж для молодих, яким хотілося швидше залишитися наодинці.
Лінда відчувала, що Данилові батьки не в захваті від синового вибору. Не одна багата наречена зітхала за їхнім Данилом, не одна поважна родина мала б за честь породичатися з Неродовими. У перші дні батько здебільшого мовчав, мама потай витирала сльози. Але синові не дорікали, з невісткою розмовляли привітно. А потім батьки якось змирилися, зблизилися і зріднилися з невісткою. Лінда була просто в захваті і від садиби, і від лісу неподалік, і від великого лугу біля нього, а особливо від Данилового коня, якого чоловік передарував їй. Красень Орлик, стрункий, довгошиїй, білої в яблуках масті, давно вже відвик від сідла. Та коли відчув на собі вершницю, здавалося, аж знетямився від радості. Потім він ходив слідом за Ліндою, як великий вірний білий пес, обережно брав смаколики з її долонь, торкався вологими ніздрями її волосся, ніби втягував у себе його аромат.
— Я його викличу на дуель, — жартома сердився Данило. — Теж мені суперник знайшовся…
Лінда сміялася й піддражнювала його, обіймаючи Орлика за шию і цілуючи в морду.
Їхня сільська ідилія тривала лише два тижні. Медовий місяць обірвала війна. Батько, колишній військовий, проводжав сина з невісткою мовчки, мама плакала навзрид, просила, щоб Лінда не їхала від них — усе одно ж залишиться сама в тому великому місті, а так би чекали разом. Данило був не проти, але Лінда не погодилася — у Санкт-Петербурзі вони все-таки будуть ближче одне до одного.
***
Майже рік Данило Неродов служив старшим офіцером на бойовому есмінцеві. За весь цей час — жодного побачення з дружиною. Опісля йому доручили командування у Ризькій флотилії, а півроку тому перевели на субмарину. У зв’язку з переходом йому дали двотижневу відпустку, тож після тривалих митарств та ігор зі смертю мав нарешті можливість трохи перепочити й побути вдома. Це була найкраща у його житті відпустка, найкращі два тижні його життя. Кращі навіть, ніж перерваний медовий місяць. Такою він Лінду ще не знав. Стужена розлукою і тривогою за нього, вона просто випромінювала любов. Колючий кактус, яким Лінда частенько вміла бути, випустив зі своїх шпичаків рідкісну ніжну світло-бузкову квітку, що розливала навколо неймовірний аромат кохання.
Й ось після кількамісячної перерви він знову повертається до Лінди. Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Лікар П’ятигорський наполіг, що після нападу, який стався у каюті під час глибокого занурення субмарини, йому просто необхідна реабілітація. Як Лінда зустріне його тепер? Звісно ж, вона змінилася. Але якою стала після цих змін?
Думав про дружину, а перед очима знову і знову поставала юна вершниця, що на білому в яблуках коні мчала (чи пливла?) поряд із підводним судном. Її аквамаринові очі, темне волосся, гнучкий стан, огорнутий тонкою тканиною. Що це було? Сон? Марення? Галюцинації, викликані браком кисню та порушенням гідростатичного тиску? Не хотілося вірити в проблеми зі здоров’ям. Не хотілося — і край. Їх у нього ще не було, то чого б оце мали початися саме тепер? Незабобонний, зазвичай скептично налаштований до містики, він тепер чомусь уперто думав про те, що це було знамення. Та вершниця така подібна до Лінди. До тієї, яку він побачив уперше. Цікаво, що вона хотіла йому сказати? Про що намагалася повідомити?
Незважаючи на війну, на Василівському острові активно велося житлове будівництво. В одному з нових мікрорайонів тимчасово законсервовано спорудження і будинку капітана Неродова. Ось закінчиться війна, він піде у відставку, оселиться у своїй садибі, розведе сад, по алейках якого бігатимуть діти. Багато дітей. Цілий гурт, у якому хлопчики будуть схожими на нього, а дівчатка — на Лінду.
Думка про дітей знову викликала тривогу. Лінда не хотіла народжувати. Скільки не просив її, а вона то відмовчувалася, то віджартовувалася. Спочатку напівжартома-напівсерйозно казала, що боїться розтовстіти, а після пологів цього не уникнути, це в них спадкове — мама в юності була тоненькою, як тополька, а коли народила її, Лінду… Ні, ні і ще раз ні! Вона не хоче стати колобком. Потім зізналася, що її лякає сама вагітність, що вже пізно для перших пологів. Він не розумів цих страхів. Та й не такий у неї вік, щоб казати про пізні пологи. Може, їй лячно через те, що вона постійно сама? Може, боїться, що він загине? Звісно ж, біля вагітної жінки має бути коханий чоловік. Якби не війна, якби не його постійне перебування в морі…
За місяць після тієї двотижневої відпустки Данило отримав звістку про Ліндину вагітність. Не тямився від щастя — він стане батьком! Нарешті! Якби ця новина застала його вдома, підхопив би дружину на руки, закружляв навколо себе, зацілував би її. А тоді догоджав би своїй королеві, став би її покірним і вірним пажем, не дав би й порошинці впасти на неї.
Думав, як би було добре відправити дружину до батьків, на природу, де свіжі продукти та її улюблений білий у яблуках Орлик. Там би вона почувалася не самотньою. Але це вже нездійсненна мрія. Війна внесла свої корективи: під час одного із запеклих боїв німецька артилерія вщент зруйнувала село, родинна садиба Неродових згоріла дотла. У вогні загинули й батьки. Так і не дочекалися внука чи внучки.
Тож Лінді, якби вона тепер цього й захотіла, не було куди їхати. Залишалася вдома, на Василівському острові. Данило знайшов для неї гарну покоївку. Ельза, метка темноока жінка, випускниця Бестужевських курсів, досвідчена й практична, яка все знала і все вміла, зі слідами колишньої яскравої вроди (і чого вона залишилася самотньою?), майже двадцять років працювала в багатих відомих сім’ях. І не лише покоївкою, а й гувернанткою — добре знала німецьку та французьку мови, розумілася на літературі та живописі. Тепер вона сягнула того віку, коли самотність ставала просто нестерпною, жінці вкрай необхідно було кимось опікуватися, огорнути когось своєю так і не розтраченою любов’ю. Тож вона стала для Лінди не просто прислугою, але й старшою товаришкою, майже компаньйонкою. Щотижня у помешкання Неродових на третьому поверсі будинку офіцерів Морського флоту навідувався і лікар-акушер — Данило відшукав його через Бориса П’ятигорського, щойно дізнався про Ліндину вагітність.
Цікаво, якою стала Лінда за ці місяці? На колобка вона не могла перетворитися. А все ж…
Дружина зустріла його блідою вимученою усмішкою. Підтримувала руками круглий живіт, наче важку ношу, яку він змусив її носити. Ніби дорікала: ось бачиш, любий мій, як я страждаю, на що відважилася заради тебе. А ти? Так, ти воюєш, тобі також нелегко. Та все ж… Чим ти можеш довести свою любов до мене? Ну чим?
А й справді, чим він міг довести своє кохання? Хіба словами. Тільки ж відвик якось на війні від тих ніжних слів, які говорив колись. Вони нікуди не поділися, не зникли, але так довго були без вжитку, що якось притихли, затаїлися, ніби образились. Як йому, суворому морському вовкові, солдафонові, звиклому до чоловічого товариства, до штормів та ураганів, до різких наказів, загрубілому й зачерствілому, передати тепер ті почуття, які переповнюють його душу? Ніколи ще вона не була для нього такою своєю, такою рідною й жаданою. Здається, лише тепер він сповна осягнув значення слів «моя друга половинка», які раніше говорив навіть не задумуючись, не вникаючи у їхній зміст. Ця його друга половинка, з блідим обличчям і тривожними аквамариновими очима, боліла йому більше, ніж перша, власна, та, яку щойно доставили з бойової субмарини. Але як це висловити? Як? Став перед Ліндою на коліна, мовчки притулився головою до її живота.
— Як ти там, моє маленьке? — запитав, коли проковтнув нарешті тугий солоний клубок сліз, що застряг у горлі.
— Я тобі казала, що мамина молодша сестра померла під час пологів? Якщо це також спадкове в нашій родині… Якщо це… Значить, я також помру. У мене вже немає сил…
— Дурненька, що ти собі надумала? Немає такої спадковості — помирати під час пологів. Те, що сталося з твоєю тіткою, — випадковість, трагічна, але випадковість. Ну потерпи ще трішки, кохана! Прошу тебе! Якби я міг передати тобі свої сили… Якби міг забрати твій біль…
Його переповнювало змішане почуття провини й радості. Радості все-таки було більше, незрівнянно більше. Цей стан у дружини скоро минеться, відновиться здоров’я, відійдуть химерні страхи та хандра. А дитина — назавжди. Тепер він знає, заради чого варто жити!