4

 

Подружжя Савицьких оселилося в містечку Романів. Роман якийсь час працював у Аграрному банку, що після війни перейшов у новий офіс, але невдовзі облишив його. Не зацікавила його банківська служба, та й сенсу в ній не бачив. Треба було займатися власною справою, контролювати роботу на землях, що за кілька останніх років заросли бур’янами, налагоджувати виробництво, давати раду Аделиному й своєму спадку, тобто, як сказав Савицький-старший, розбудовувати своє князівство. Вечорами разом із дружиною робив візити до знайомих шляхтичів, навідувався на світські раути. Проте — і зі значно більшим задоволенням — ходив до шляхетського клубу «Антей», що збирав суто чоловіче товариство. Члени «Антею» обговорювали останні події, грали в шахи та більярд, влаштовували кінні перегони, гуртом у супроводі зграї гончих вирушали на полювання у навколишні ліси.

Саме там, у чоловічому клубі, до його рук потрапила книжка, про яку останнім часом чув не раз — від кого зі злістю, від кого зі зловтіхою. Молодий, але вже амбітний (судячи з передмови) автор видав збірку історій, написаних на основі реальних подій, про не вельми благочестиві моменти життя місцевої знаті. Як було зазначено в пролозі до «Народних оповідань», їх йому розказали люди з навколишніх сіл. На одній із чоловічих вечірок хтось буквально всунув до рук Романа це видання, яке «літописець краю» нібито просив передати спеціально для нього.

Савицький здивувався: чого б це? Адже він не був ні активним читачем, ні палким поціновувачем літератури, ні критиком, ні знайомим того писаки, який заховався за псевдонімом Петро Правдич. Перегорнув кілька аркушів, повернувся до першої сторінки й узявся читати. Усю книжку так і не подужав — не привабила вона його, не захопила ні сюжетами, ні авторським стилем. Зате кілька разів перечитав одну з історій, що буквально приголомшила, сколихнула напівзабутий дитячий спогад, воскресила образ Марії, схований за густим туманом літ, і змусила схопитися за серце.

В оповіданні «Блаженна Марія» йшлося про дівчину-сироту, яка служила в поміщицькому маєтку С. Той С. не був спадковим шляхтичем. Мав круту вдачу і слизький розум, завдяки яким і розбагатів. Одружився із заможною, набагато старшою і слабуватою жінкою. А ще пригріб до своїх гектарів земельку жінчиного перестарілого самотнього родича — узяв його до себе, щоб доглянути до смерті. Родич невдовзі й помер, а земля зосталася.

За віком С. годився Марії в батьки, та далеко не батьківські думки гніздилися у його лихій голові. Якоїсь ночі зайшов він до кімнати юної служниці, узяв дівчину силою, а потім, по суті, зробив її своєю наложницею. Марія жила в маєтку, поки не народила. Після пологів її просто викинули за ворота, а новонароджене немовлятко залишили в покоях. Подружжя С. не мало власних дітей, тож хлопчик став їхнім єдиним сином. Уже добряче підтоптаний батько любив малого несамовито. Зате його жінка ще більше занедужала й цим пояснювала свою байдужість до хлопчика. Вона ніби й не помічала, що в домі є дитина.

Здавалося б, Марія мала мовчати. Люди в її селі нічого не знають — от і добре. Навіщо дівчині людський поговір і погана слава? Та й що б вона з тим дитям робила? А в багатій родині хлопчик як вареничок у маслі купався, і майбутнє його було забезпечене. На мовчання покритки, мабуть, і розраховував старий розпусник. Та що вдієш, коли дурне материнське серце розривалося від болю і не хотіло змиритися з такою наругою. Марію часто бачили неподалік від маєтку. Вона хотіла хоч краєчком ока, хоча б здалеку вгледіти свою дитину.

Одного разу, коли С. поїхав з дому, вона найнялася на якусь роботу в маєтку — чи то бульбу сапати, чи трускавки збирати. Працювала за двох. Та не заробіток її цікавив — хотіла побачити синочка. Невідомо, чи від початку мала Марія намір викрасти хлопчика, чи таке рішення прийшло спонтанно, коли вона побачила його зблизька, коли змогла навіть на руки взяти, по голівці погладити. Утекла вона з ним із поміщицької садиби. Цілу ніч ховалася в лісі, щоб не знайшли переслідувачі, а вранці добралася до свого села. Та лише один день потішилася вона своєю дитиною.

С. добре знав, де шукати «викрадачку». Оскаженілий, він увірвався до хати й накинувся на нещасну молоду матір. Її побив до непритомності, а хлопчика забрав і повіз додому. Марія довго хворіла, а коли стала на ноги, люди помітили: заговорюється молода жінка, усе щось про свого Ромця розказує, який він у неї гарний, який розумничок, як любить її, свою мамусю. Тому й прозвали Марію блаженною. Якогось ранку вона вийшла з дому й більше не повернулася до свого села. Казали: знову пішла до маєтку, але що там з нею сталося — ніхто так і не дізнався. Та й не було кому про те дізнаватися. Родичів Марія не мала, а в чужих людей своїх клопотів по вуха.

Роман після кількаразового прочитання цієї оповідки та важкої безсонної ночі поїхав до батька. У грудях його клекотіло, і той болісний клекіт мав вилитися на старого. Тепер він його не боявся. Страх минувся, відійшов, поступився місцем несамовитій люті. Але хитра фортуна випередила Романа й учинила по-своєму. Саме тієї ночі, коли він перечитував історію блаженної Марії і згадував пережите в дитинстві власне викрадення, у Казимира Савицького стався крововилив. А за тиждень він помер, так нічого й не сказавши.

Катерина Савицька, у чорній мереживній шалі та чорній жалобній сукні, лише плечима стенула, коли Роман спробував її розпитати. Вона нічого такого не пам’ятає. Хіба Романа хтось колись викрадав? Хіба таке було? А Марія… Так, була в них служниця Марія — прибирала в покоях. Вона тутешня, досі живе в селі, стара вже зовсім. І чого б це їй було викрадати дитину? У неї своїх четверо. У книжках завжди щось вигадують. Чому та книжна вигадка так збігається з реальним спогадом Романа? Звідки їй знати? Може, Роман той спогад також вигадав? Іноді діти всякого навигадують, а потім ціле життя вірять, що так і було. Зрештою вона зачинилася у своїй кімнаті, як робила це майже все життя, ховаючись то від сонця, то від вітру, то від чоловіка, то від клопотів та проблем, і заявила: вона стара жінка, у неї помер хазяїн (так і сказала: «хазяїн», а не «чоловік»), тож хай їй дадуть спокій.

Після батькової смерті Роман таки зібрався до Олянки. Вирішив: побачить, поговорить, упаде перед нею на коліна, попросить прощення і забере її до себе. Якщо тільки вона погодиться… Але чого б вона мала не погодитися? А з Аделею розлучиться. Розлучиться і почне нове життя. Усе одно з нею ні кохання, ні нащадків, про яких так мріяв старий Савицький. Аделя якось сказала, що їй уже пізно народжувати. Та Роман здогадувався, що причина інша: вона не могла стати матір’ю, тому не стала нею і в першому шлюбі.

Знайти Олянку було нескладно — вона працювала медичною сестрою в міській лікарні. Не зраділа й навіть не дуже здивувалася, коли побачила Романа.

— Що було, те давно за водою спливло. Не судилося, значить, нам бути разом, — сказала спокійно. — Тепер у мене чоловік і син. І в тебе, мабуть, хтось народився. Дівчинка чи хлопчик?

— Ніхто.

— Довго ж ви збираєтеся. А моєму скоро півтора року виповниться.

— Це… мій син?

— Мій, — відповіла спокійно.

— І мій?

— Ні!

— Я хочу його побачити.

— Ні!

— Чому?

— Я свою дитину на оглядини не виставляю.

Відвернулася і пішла.

Наздогнав, різко повернув до себе. Вона мусить! Мусить показати йому його хлопчика!

— Він не твій, — затято прошепотіла Олянка. — Відчепися! У хлопчика є тато, якого він любить.

Роман знетямився. Перед очима попливли жовті кола, а в грудях запекло так, ніби їх знову наздогнала куля. Йому так хотілося побачити малого, що ладен був цієї миті навіть ударити Олянку. Вже й підняв руку, замахнувся.

І раптом ніби хтось відро крижаної води на нього вилив. Отямився, протверезів, злякався, аж не по собі стало. Це що ж, доля веде його по батьковому колу? Це ж той колись так само Марію… Але він не хоче бути таким, як Казимир Савицький. Не хоче! Він приїде іншим разом… Трохи пізніше… Тоді вони поговорять інакше. І хлопчика Олянка йому покаже. Обов’язково покаже. У них попереду ще багато часу, і зустрічей також буде багато.

Часу й справді вистачало. Але зустрічі більше не було. Олянка виїхала з Рівного, і слід її загубився, розчинився, як спалах летючої зірки на вечірньому небі.