Лейтенанта Савицького після лікування комісували, та додому він повернувся не одразу — залишився в Рівному ще на місяць. Ніяк не міг розлучитися з Олянкою. Не міг надивитися на неї, намилуватися, натішитися своїм коханням, що несподівано вибухнуло цвітом, як травнева яблунька.
Повернувся, коли вже відцвіли сади й літо заявило про свої права. Маєток годі було впізнати. Під час військових дій у ньому жили солдати — то російські, то австрійські, то німецькі, то знову російські. Він нагадував стійбище велетенського звіра, розтерзаного хижаками. Над облущеними стінами будинку, мов ребра скелета, біліли оголені соснові крокви, на долівці в кімнатах віддавала застоялим запахом сечі й поту залишена солома, перетерта на порохно.
— То нічого, були б кістки, а м’ясо наросте, — заспокоював чи то сина, чи сам себе Казимир Савицький. — Он в інших самі тільки попелища залишилися. А в нас ще Богу дякувати. Дім відремонтуємо, дах перекриємо, двір доведемо до ладу. Добре, що «постояльці» дотла не спалили, що снаряд не влучив, що ми всі живі. А живим про живе й гадати.
Гадка ж у Савицького-старшого була така: Романові час одружитися, завести сім’ю, продовжити рід. Бо навіщо тоді все нажите, усі їхні статки та маєтність, якщо спадкоємців нема?
Роман не заперечував, згідливо кивнув й усміхнувся — він якраз сам збирався завести про це мову, хотів розповісти про Олянку, про те, що волів би дістати благословення і поїхати по неї. Але те, що почув далі, не спонукало ні до радості, ні до бажання говорити. Виявляється, що кращої кандидатури на роль дружини, як Аделя Залевська, йому годі й шукати. З князем Залевським Казимир Савицький давно знайомий, доводилося по справах перетинатися, вони навіть трохи приятелювали. Залевські також чимало втратили під час війни, змушені були виїжджати, потім повернулися, але, мабуть, ненадовго. Маєток їхній зруйновано, та й у виробництві багато чого треба починати з нуля. Адже в них, крім землі тут, на волинських теренах, є ще й кілька заводів за Бугом — і крохмальний, і зернопереробний. А ще будинок за кордоном — чи то в Іспанії, чи в Італії. Старші, казав Залевський, там і житимуть. А от Аделя хоче залишитися тут.
— Але ж Аделя заміжня, — здивувався Роман. — У неї перед війною весілля було.
— Отож-бо, що перед війною… А війна багато що змінила. Тепер Аделя вдова. Багата вдова. Бо ж і від батьків чимало має, і від чоловіка дещо зосталося. А це означає що? Що місце поруч із нею на шлюбному ложі недовго буде вакантним. Якщо поєднати спадки — твій і її… Варіант — ліпшого не придумати. А я тобі хочу лише найліпшого.
Роман завжди побоювався батька. Той любив свого одинака, нічого не шкодував для нього. Та варто було тільки щось заперечити… О, ці нахмурені важкі брови, ці очі — дві колючі сиві крижинки, які неможливо розтопити ні словами, ні сльозами, ці сизуваті губи, стиснуті, зціплені, вирівняні під час гніву в уперту горизонтальну пряму, що нагадувала твердий заперечний мінус… От і зараз: говорить, а сам суворо вивчає синове обличчя — чи не з’явиться на ньому хоча б тінь незгоди.
І все ж Роман спробував.
— Тату, я кохаю іншу, — сказав, як у крижану ополонку скочив.
— То й що? Кохай. Хто тобі заважає? — жоден мімічний м’яз на обличчі старого не ворухнувся.
— Але ж… Аделя…
— Холера ясна! А хіба я кажу, щоб ти її кохав? Хіба я таке кажу? З нею ти маєш одружитися. О-дру-жи-ти-ся! Женишся, пустиш міцне коріння, станеш князем. Чому б і ні? Вона княжна, ти здобудеш титул князя. Князь Роман Савицький! Чуєш, як звучить? Чуєш? Та заради цього дехто готовий землю гризти, по трупах іти. А тобі все саме до рук пливе — як манна небесна падає, тільки долоні підставляй. Май гонор, Романе. Лови удачу за гриву, як породисту кобилку. Та тобі й ловити не треба — просто бери й сідлай, бо ж вона не норовлива і втікати від тебе не збирається. А щодо іншого… При великих статках чоловік багато чого може собі дозволити. На те ж він і чоловік. Ну хто з нас не грішив?..
— Тату, я не хочу грішити. Любити хочу, гарну сім’ю мати. Та й не бідні ми, щоб заради чужого багатства… До того ж ходять чутки, що сейм видає новий аграрний закон — скоро будуть роздані державні землі колишньої Російської імперії, царської династії, Селянського банку, а також тих, хто під час війни емігрував звідси та так і не повернувся. Мені, як учаснику війни, також кілька гектарів дістанеться.
— Затям собі: землі забагато не буває. Як і грошей, — кинув батько так, наче шматок металу відчеканив, і той голосно гупнувся просто перед Романом.
На початку серпня Аделя Залевська та Роман Савицький повінчалися. Весільні столи поставили літерою П у саду. Танці влаштували на впорядкованому, приведеному до ладу подвір’ї. Коли весільна веремія розгулялася, біля воріт з’явилася ще одна гостя. Непрошена-незвана, здорожена і здивована.
Роман від несподіванки мало не випустив келиха з руки. «Звідки вона дізналася, де я живу? Як сюди потрапила? Хто сказав про весілля?» — подумав злякано. А тоді згадав: Олянка ж надсилала зі шпиталю його листи до батьків, отож адресу добре знала. Про весілля ж могла й не здогадуватися — звичайний збіг.
Як негарно вийшло, як прикро… Він же збирався поїхати до Олянки. Щодня про це думав, та все якось не виходило. Батько постійно знаходив роботу, підкидав її, як оберемки сухого хмизу в розбурханий вогонь. Полум’я хутко зжирало ту поживу, і її треба було підносити знову й знову. Романові здавалося, що старий спеціально це робить — щоб він ні хвилини вільної не мав, ні про що більше не думав, не відлучався від дому. Казав, треба хутчіше відновити садибу, полагодити будинок, збудувати клуню, купити ще хоча б двоє коней, розвести птицю, бо ж за ці роки жодної курки не залишилося — усіх солдати переловили.
Роман мав намір одразу після весілля послати все до дідька, зробити паузу в цих щоденних марнотах, яким немає кінця-краю, і поїхати до Олянки.
«Від законної збирався чкурнути? Ще й не оженився, а вже думав про втечу?» — гидко хіхікнув маленький бісик, визираючи з-за карафки з червоним імпортним лікером.
«Чому це я мав думати про втечу? — заперечив йому Роман. — Просто хотів побачити Олянку».
«Ах, просто побачити. І що б ти сказав їй під час зустрічі? Що обманув, зрадив, проміняв її на пеньонзи й титул?»
«Щось би сказав. Щось би… Вона б зрозуміла. Вона така… А потім…»
«Що потім?» — не вгавав за кришталевою чотиригранною карафкою хвостатий.
«Я б забрав її з Рівного, поселив десь неподалік, може, і в Романові. Тоді б ми часто бачилися і все було б, як там… як тоді…»
«Ха-ха-ха, — аж зайшовся від реготу Романів візаві, що раптом збільшився, набрав подоби Савицького-старшого й зіскочив зі столу на землю. — Нічого вже не буде, як було. Нічого…»
«Ну чому вона не дочекалася мене? Навіщо приїхала сама, та ще й такого дня? Хто її запрошував?» — Роман ладен був закричати.
«Звісно, не ти. Тому за тебе це довелося зробити мені».
— Іди геть! Згинь! — Роман таки не стримався і запустив у дідька келихом.
Келих ударився об карафку й розсипався на друзки.
— Що з тобою, коханий? Кого ти проганяєш? Що ти робиш? Сядь, заспокойся. Що гості подумають? — Аделя смикнула його за рукав, усадила на місце й голосно засміялася: — Перший келих на щастя розбитий. Тепер моя черга.
Весільні гості, мабуть, подумали, що це якась новомодна забава, особливий ритуал — розбивання молодятами дорогих келихів об карафку з вином. Вони заплескали в долоні й закричали «Гірко!»
Аделя рвучко обійняла Романа за шию, пригорнулася до грудей, припала вустами до його вуст.
— Цілуй, дурнику! Люди дивляться.
Романові справді було гірко. Так гірко, наче полину наковтався. Віддихався, витер уста. А коли нарешті вийшов з-за столу, то Олянки на подвір’ї вже не було. Скочив на фурманку, щосили цвьохнув батогом, помчав запилюженою дорогою. Минув ліс, виїхав до поля. Там путівець проглядався аж до сусіднього села. Олянка не могла ще туди дійти. Але й на дорозі — ні лялечки. Подумав: «А може, її й не було на його весіллі? Може, привиділося йому, примарилося?»
Повернувся додому. Мама ладанку його подає.
— Ти ж, Романе, казав, що загубив ладанку на війні, коли тебе пораненого до шпиталю везли. А вона он там, на цвяшку біля воріт висіла. Як вона на нашому подвір’ї опинилася, якщо була загублена — вже давно й далеко звідсіля?
— Не знаю, мамо, не знаю…
— Не інакше, як твій янгол-охоронець на війні підібрав і додому доставив. Бо це ж твій оберіг. Носи його і не скидай.
Отже, була Олянка тут. Була! Бо це їй він залишив свій оберіг, коли прощалися. Хотів, щоб хоч щось його було в неї.