Шипшиновий вінець

 

Леді Кліо нічим не відрізнялася від старшокласниць. Коротка стрижка, модні джинси, що тільки-но почали завойовувати пострадянські простори, маленький наплічник замість солідного портфеля. І ні командного голосу, ні комплексу премудрої сіячки доброго й вічного. Втім, учительського диплома вона ще також не мала. Чомусь перед останнім курсом перевелася на заочне навчання, покинула альма-матер у Львові й опинилася в Романівській школі. Щойно влаштувалася на роботу, як одразу ж заповзялася закохати всіх поголовно — від директора до останнього шкільного лузера — в історію України. Випросила кімнату для музею, створила МАК, тобто малу академію Кліо, після чого й дістала своє прізвисько — за іменем богині історії.

Романівські педагогині вже давно вдома бульбу перебирають, розсаду сортують, бо ж скоро почнуться десанти на городи та дачні ділянки. А леді Кліо зі своїми гуртківцями, чи то пак академіками, тусується. Розмова з теми історичної перекинулася на особисте. Хтось запитав, що їхній учительці найбільше запам’яталося зі студентських років. Вона розповіла, як проходила практику на Личаківському кладовищі у Львові, досліджувала з однокурсниками склепи. Чимало з них уже забуто, деякі розграбовані. Але скільки таємниць у тих львівських гробницях! Отака практика. Заняття — не для слабодухих, не кожен студент на таке погодиться, зате направду було цікаво.

— На нашому цвинтарі також є склеп, і також забутий. Мені дідусь про нього розповідав. І знаєте, Уляно Василівно, хто там похований?

Голос у Дмитра Ясницького такий, наче він найбільшу таємницю світу зібрався озвучити.

— Звідки мені знати? — знизала плечима вчителька.

— Королева!

— Королева?! І якого ж королівства?

— Королівства краси! — урочисто промовив Дмитро, задоволений враженням, яке справили на леді Кліо його слова.

Історія про переможницю конкурсу краси, яку наступного ранку знайшли мертвою у варшавському готелі, так зацікавила молоду вчительку, що вона ладна була негайно бігти на пошук матеріалів про цю загадкову подію. Та учні остудили її запал: приїжджали вже дослідники — і з музею, і зі спілки краєзнавців, і з університету, і з газети. Записали спогади старенького дідуся, який ще в дитинстві чув про Софію Неродову — тоді про неї говорили всі, від малого до старого. Але далі їхні пошуки не просунулися — немає ні архівних матеріалів, ні публікацій, ні фото. Ніби спеціально хтось усі сліди стер. Одному журналістові вдалося дізнатися лише про те, що такий конкурс 1937 року справді відбувався, але чомусь його офіційно не визнали. Щось, отже, таки сталося. Треба пошукати в архівах, можливо, за Бугом.

А ще в їхньому містечку переповідають історію незвичайного кохання Софії Неродової і значно старшого від неї шляхтича Романа Савицького. Шляхтич так любив, так боготворив красуню, що ладен був кинути до її ніг цілий світ. Але його кохана так рано й так загадково пішла з цього світу.

— Кажуть, що в склепі біля узголів’я Софії стоїть бюст із рожевого мармуру — її скульптурний портрет. Його Савицький нібито замовив у якогось відомого скульптора, — подала голос Евеліна Радавська.

— А спустімося до склепу й подивимося, — запропонував Сашко Гранович. — Якщо та скульптура має мистецьку цінність, то вона може стати таким експонатом, що до нашого музею вся Україна приїде.

— Ну й дуринда ти, Саньку! — обурився Дмитро. — Забрати бюст зі склепу до музею?! Це ж вандалізм! Варварство! Святотатство! Як таке у твою макітру могло стукнути? А от подивитися… Подивитися, мабуть, можна. Що скажете, Уляно Василівно? Ви ж дивилися у Львові…

— Ну, не знаю… — невпевнено відповіла вчителька. — Треба порадитися…

— З ким? А може, ви злякалися? Може, взагалі боїтеся мерців, як і всі дівчата, і про Личаківське кладовище трохи того… прифантазували, — іронічно посміхнувся Сашко.

— Я? Злякалася? Ну ти й Гранович! — образилася історичка. — Хочете — підемо. Хоч завтра.

Пішли гуртом. Але спустилися до підземелля лише Уляна й Дмитро. Бюста з рожевого мармуру в усипальниці не було. Зате на ніші поряд із Софіїною труною стояла її маленька дерев’яна копія.

— Скринька? Може, зі скарбом? — чомусь прошепотів Дмитро.

— Не фантазуй. Його б уже обов’язково хтось знайшов і забрав. Цікавих до таких місць багато. А це урна з прахом, — пояснила вчителька.

— Неймовірно — ціла людина вмістилася в таку маленьку скриньку… Ціле життя… Але ж казали, що похована тут лише Софія, — похопився хлопець.

— І правильно казали. Урна нова… Дерево покрите лаком, якого колись не було й бути не могло. Отже, її поставили тут недавно, років зо два-три тому.

— Цікаво, хто в ній?

— Мабуть, той, хто залишив колись біля Софії місце для себе. Ви мені розповідали про чоловіка, який наприкінці вісімдесятих років кілька разів приїжджав до Романова й ходив на цвинтар.

— Та я того чоловіка на власні очі бачив. Ми саме всім класом до лісу їхали, жолуді збирати. У нас тоді операція «Жолудь» проходила. Це було… Це було… це було чотири роки тому. Точно! Ми проїжджали біля цвинтаря, а там якраз машина зупинилася і якийсь дідусь із оберемком троянд вийшов. Казали, після тієї осені він уже тут не з’являвся. Думаєте, це був Савицький? А потім… Що сталося потім? Хтось виконав його заповіт і доправив прах Романа Савицького сюди?

— Думаю, що так воно й було. Це ж треба — через стільки літ…

Поверталися з цвинтаря мовчки. Чи не вперше думали про те, яке непередбачуване, швидкоплинне і крихке людське життя. Як пух кульбаби, як росинка на траві.

Евеліна запропонувала викорчувати колючі кущі біля склепу, щоб його краще було видно.

— О, ні! Навіть не думайте! — запротестувала вчителька. — То ж не просто колючки, а шипшина, дика троянда. До речі, улюблена квітка найпершої в історії світу переможниці конкурсу краси. Хтось із вас знає, хто вона й де це було?

— Ми такого не вчили, — зітхнула Евеліна. — Якби вчили, то я б обов’язково запам’ятала.

— Підтверджую: у підручнику такого справді не написано. Інакше б і я вигриз цю інформацію і не дав би їй промайнути туди-сюди крізь мої локатори. Отож, слухаємо вас, Уляно Василівно! — Сашко зробив реверанс перед учителькою й приставив долоні човниками до своїх настовбурчених локаторів.

— Ох, ви ж мої книгогризи! Принесу вам завтра «Легенди і міфи Древньої Греції». А зараз слухайте. Згідно з легендою, у змаганні Афіни, Гери й Афродіти найвродливішою була визнана Афродіта. Через це потім почалася війна. Але не буду про війну. Афродіта дуже любила білосніжні квіти шипшини. Вона якраз тримала свіжозрізаний букет, коли її сповістили про смерть коханого. Побігла в нестямі, стискаючи в руках шипшинові гілочки. Колючки вп’ялися їй у долоні, кров Афродіти потрапила на квіти й забарвила їх. Відтоді вони й стали рожевими.

— То, може, не випадково шипшина опинилася біля цього склепу? Як думаєте? — усміхнувся Дмитро.

Ніхто йому не відповів. Пояснення було на поверхні — шипшинові зарості на узліссі, підхоплена вітром чи принесена птахом насінина, земля, що прийняла її у своє лоно, дощ, який не дозволив їй засохнути й допоміг прорости, сонце, що дає сили зеленіти й квітнути… Але так не хотілося розвіювати чари легенди й думати про випадковість.

Шипшинових кущів біля склепу так ніхто й не зачепив. Вони піднялися вище стін і зімкнулися своїми вершечками над склепом. Здалеку це нагадує вінець, піднятий над усипальницею, в якій нарешті, через багато років, залишилися разом Софія і Роман. Щовесни на цій живій короні розцвітають рожеві квіти й щоосені спалахують червоні свічечки шипшинових плодів.