13

 

Його спіймали за тиждень після «Сарматської княжни». Але не ті, які «пасли» невловимого «Пілігрима» ще з Прибалтики, а польська розвідка. На світанку до квартири, в якій він заховався, подзвонили. Алекс здивувався: сусід ще не мав повернутися, та й чого б це він дзвонив до власної оселі, у якій жив одинаком і, вочевидь, відлюдником. Бо за весь час відсутності старого ніхто й не згадав про нього — не прийшов, не зателефонував. Може, хтось помилився квартирою? Але ж чого б це йому приспічило помилитися такої ранньої пори, коли ще в жодному вікні вогник не блимнув?

Де ж він проколовся? Не виходив, не телефонував, не відчиняв вікно, не розсовував штори. Дивився одним оком у щілинку між двома половинами цупкої тканини у двір. Бачив свою автівку, присипану опалим листям, хлопчака, який крутився біля неї. Потім запримітив чоловіка в сірому пальті й капелюхові, який сидів у альтанці з газетою в руках. Довго ж той пан читав одну шпальту, надто довго, щоб це взагалі могло бути читанням. Мусив приспати його пильність, обвести навколо пальця того «читача», або, як кажуть поляки, запхати його в пляшку.

Зателефонував до знайомого актора, з яким вони кілька разів добряче посиділи за столом (той полюбляв слухати про свій талант, а ще більше — випити за чужий рахунок). Попросив, звісно ж, за добру винагороду, розіграти маленьку виставу. Актор за півгодини вже підігнав упритул до дверей під’їзду машину з написом «Ритуальна служба». «Пілігрим» бачив, як непосидючий хлопчак хутко крутнувся до «трупарки» й повернувся назад до його автівки, як чоловік у капелюхові підкликав малого до себе, запитав щось у нього, а потому склав газету, засунув до кишені й одразу ж зник із двору.

То як же його вистежили? Хто? Невже якимось чином проговорився п’яничка-актор? Але ж Алекс не сказав йому, де перебуває, в якій квартирі, просто повідомив, куди треба під’їхати й за кілька хвилин від’їхати.

Про горище треба забути. Пізно! Щоб утекти на нього, довелося б вийти з квартири й піднятися драбиною. Але біля вхідних дверей уже хтось стоїть, стоїть і чигає. Він заховався в ніші за шафою і причаївся. «Потовчеться та й піде, має ж він зрозуміти, що у квартирі нікого немає», — подумки заспокоював себе. Проте дзвінок озивався знову й знову. Після енного звукового сигналу почулися голоси, а тоді гримання. Так безцеремонно гримати на світанку може лише одна служба.

Вибиті двері впали на підлогу. Бридке передчуття краху поповзло тілом, як павук каракурт, що липкими лапами повільно намацував на тілі точку для смертельного укусу. Втім, не обов’язково чекати, поки волохата потвора вибере собі мішень. У нього є капсула з ціанідом, зашита в комірець. Повернути голову праворуч, опустити трохи вниз, дістатися ротом до капсули, натиснути зубами — і все. Але помирати не хотілося.

За хвилину йому в груди вперлося дуло автомата.

— О, диво! Диво предивнеє! Покійник воскрес! — іронічно вигукнув кремезний чоловік у цивільному, який стояв за спинами двох поліцейських. — Одягніть-но йому хутчіше наші магічні браслети, поки він знову не надумав померти.

За одностроями «Пілігрим» визначив, що прийшли за ним із «двуйки» — недавно створеного другого спеціального відділу державної поліції Речі Посполитої, який займався політикою та контррозвідкою.

— Маєте нам подякувати, — продовжив чоловік у цивільному, енергійно гепнувшись на стілець. — Якби не ми, то ви б таки й справді стали покійником. Як не вчора, то завтра. А ми вас урятували.

— Ви? Мене? — здивувався «Пілігрим».

— Ми. Вас. Кажуть, що в кожного святого є своє минуле, а в кожного грішника — майбутнє. Тож уперед. Не тягніть кота за хвоста й будьте якомога зговірливішим, пане Стульський. Чи краще — гер Грубернт? Чи — пане Вітаускас? Чи — ваша світлосте Неродов? Чи просто «Пілігриме»? У вас такий великий вибір імен. Тож послуга за послугу.

Від свого «спасителя» Алекс дізнався про історію свого арешту. Третього дня після конкурсу «Сарматська княжна» «двуйка» з державної поліції затримала радянського агента. Його заарештували на Волині, аж біля Острога, під час перетину польського кордону. Шпигун запевняв на допиті, що жодних дій проти Польщі не чинив, ніякої шкоди їй не завдав, навпаки — позбавив її від страшного ворога, маститого шпигуна світового масштабу. А тому має право не те що на пом’якшення покарання, а й на помилування.

— Курва ж твоя мать! Може, тобі ще й орден за заслуги перед Річчю Посполитою дати? — перебив його слідчий із дефензиви. — Не мели бздури й викладай усе, як на сповіді.

Радянському агентові на псевдо «Данко», виявляється, доручено було ліквідувати відомого пройдисвіта й авантюриста, співробітника кількох розвідок Олексія Неродова. Той ще з 1918 року вів інформаційну війну проти більшовицької Росії, а також готував агентів та диверсантів, яких після вишколу перекидали на територію його колишньої батьківщини. Цього невловимого землячка наказано було прибрати так, щоб і комар носа не підточив. Бо останнім часом червоні кілери чимало наслідили, вистежуючи й прибираючи за кордоном емігрантів із Радянського Союзу то біля дверей їхніх помешкань, то в самих помешканнях. Публікації про це, з одного боку, наводили жах на ворогів СРСР, а з іншого — били по його іміджу.

Отже, операція була спланована так. Агент «Данко» підсипає снодійне в келих «Пілігрима» рівно за дві години до закінчення бенкету. Так, щоб якраз на фініші той гепнувся пикою в тарілку. Чого він заснув — від барбітурату чи від надміру спиртного, ніхто не стане розбиратися: де п’ють, там і п’яніють. Сонного пана Стульського доправлять в одну з кімнат вілли. А вночі під ним спрацює вибухівка. Вибух потрібен не лише для того, щоб відправити на той світ розвідника. Він має ще й налякати господаря вілли. Останнім часом Марек Кромер, гоноровий польський сенатор і заодно куратор таємного товариства з промовистим історичним ухилом, розгорнув активну діяльність проти Радянського Союзу. Тож хай трохи задумається і вгомониться.

Завдання «Данко» виконав точно за інструкцією — на віллі «Ванесса» за дві години до завершення бенкету, влаштованого після конкурсу «Сарматська княжна». На цю світську гулянку він потрапив без проблем. Для обслуговування гостей на віллу було замовлено трьох офіціантів зі столичного ресторану, в якому частенько бував Кромер. Замовлення надійшло ще за місяць, та напередодні проведення конкурсу, лише за кільканадцять годин до вечірнього бенкету, один із трійки «випадково» посковзнувся на кухні й підвернув ногу. Тож замість нього на елітну заміську віллу поїхав його приятель, недавно прийнятий на роботу, — виручив постраждалого колегу. Це й був мисливець за «Пілігримом».

На віллі він не спускав очей зі свого авантюрного об’єкта, тінню ходив за ним, щедро й уперто підливав спиртне, яке той через раз виливав на траву. Словом, «офіціант» добирав потрібний момент. У час «Ч», коли «Пілігрим» опинився віч-на-віч із Зосею й замовив дві медовини, всипав у його келих дозу снодійного. Ні-ні, панна його не обходила — їй він подав просто медовину. Може, вона цікавила когось іншого, можливо… Але не його. Напій для Лєшика Стульського він поставив перед самісіньким його носом, щоб той чого доброго не поміняв келихи. Барбітурат мав звалити захмелілого резидента якраз під завісу гулянки. А далі — усе за планом: вибух, смерть невловимого «Пілігрима», застереження для Кромера — і всі кінці у воду.

Та «Пілігрим» раптом чогось зірвався з місця, побіг із саду й сів до автівки. Як він міг вести авто після спиртного й снодійного? Ошелешений «офіціант» хотів кинутися слідом, але це викликало б підозру. Він вирішив навідатися до квартири непередбачуваного розвідника відразу по завершенні бенкету. Мусив довершити справу. Для цього існував варіант «Б». Згідно з ним, у хід мала піти вже не вибухівка, а куля.

Він піднявся на третій поверх і подзвонив. Відповіді не було. Мабуть, утікач міцно заснув. Ще б пак! Прийняти стільки спиртного і снодійного за один вечір. «Данко» відчинив двері відмичкою. У квартирі — порожньо. Спустився у двір — автівка «Пілігрима» стояла під деревом. Отже, клятий авантюрист таки приїхав до будинку й одразу кудись повіявся. Повіявся і, мабуть, десь заснув. Треба зачекати, поки він проспиться й повернеться. Мусить же він повернутися до свого авто. Мусить, якщо живий…

Наступного дня автівка «Пілігрима» так само стояла у дворі. Гора опалого рудуватого листя на ній засвідчувала — машину з учорашнього вечора не відкривали. У квартирі ніхто так і не появлявся. «Данко» сходив у кав’ярню, випив кави, з’їв шматок струдля, купив газету в кіоску поряд і повернувся у двір. Зайняв пост у дерев’яній альтанці навпроти будинку, розгорнув газету й став спостерігати.

До полудня нічого не привернуло його увагу. Вікна на третьому поверсі так і залишалися заштореними бордовими портьєрами, фіранки на кухні також не розсунуті. А в другій половині дня до самих дверей під’їзду припаркувалася машина ритуальної служби. Хлопчак, що другу годину поспіль крутився у дворі, намотуючи кола біля автівки «Пілігрима», кинувся до «трупарки». Проте хутко повернувся, повільно обійшов автівку, господаровито згорнув з неї опале листя й приплюснувся носом до вітрового скла, розглядаючи порожній салон.

— У будинку хтось помер? — перепитав його чоловік із альтанки, відклавши нарешті газету.

— Сказали, що чоловік з третього поверху, дядько Лєшик, квартирант баби Льодзі. Він звідкись повернувся сьогодні вранці на таксі, ледве піднявся до хати, впав і зразу вмер. Отака біда. Баба Льодзя навідалася на квартиру, щоб гроші взяти, а вже немає з кого брати. А нащо їй чужий труп? Хіба це її клопіт? От вона й подзвонила, щоб приїхали й відвезли до моргу.

«Бодай його чорти по пеклу возили! — подумки вилаявся “Данко”. — Треба ж було йому припертися саме тоді, як я до кав’ярні відлучився. Стільки часу втрачено в цій альтанці».

— То от чого ти приглядаєшся до його машини, як сорока до кістки. Кортить щось поцупити? Авжеж, кортить. Аж руки сверблять, так хочеться відчинити дверцята й залізти всередину. Машина ж тепер нічийна. А може, баба Льодзя захоче продати її, щоб боржок забрати?

«Данко» сказав це тихо. Але в хлопчака — вуха, як локатори.

— А ви звідки знаєте, що це машина того дядька, що сьогодні вмер? — перепитав він.

— Звідти! — Агент показав пальцем на небо, ще раз обвів поглядом «трупарку» й поспішив на варшавський вокзал.

Тут йому вже не було чого робити. Виходить, помилявся.

 

***

 

Коли «Пілігрима» виводили з під’їзду, він спіткнувся на вищербленій сходинці між третім і другим поверхами й мало не полетів сторчака. Відновлюючи рівновагу, повернув голову до чоловіка в цивільному й таки видав на-гора питання, що вперто муляло йому мізки.

— Якщо цей… «Данко»… «купився» на трюк із «трупаркою» і поїхав геть із міста… То хто… Хто «вирахував» мене тут? Був ще один резидент? Звідки?

— Не лестіть собі й не думайте, що у Варшаві за вами вся контррозвідка Європи полювала, — усміхнувся чоловік у цивільному. — Можете помолитися у в’язниці за раба Божого Яна Ковальського. Там у вас буде багато часу для цього. Утім, сумніваюся, що такі, як ви, взагалі моляться.

— І хто ж він, цей Ковальський?

— Арештованим належить відповідати, а не запитувати. Хіба ви не знаєте? Та гаразд уже, сьогодні я добрий. Ян Ковальський — нічний портьє готелю «Континенталь».

— Нічний портьє?! — Обличчя «Пілігрима» перекосилося, він різко хитнувся і з розгону вдарився плечем об стіну. — Звичайний нічний портьє?!! Але як?! Я ж навіть не зупинявся в тому клятому готелі!

— Чи не забагато ви хочете знати? — відповів чоловік у цивільному. — А портьє не зовсім звичайний, він колишній поліцейський. Хоча, мабуть, колишніх у нашій роботі не буває.