Практика в Лібаві добігла кінця. Гардемарин Данило Неродов успішно склав іспити й здобув звання мічмана. Час було повертатися до Санкт-Петербурга. Він не уявляв, як розлучиться зі своєю Ліндою, як житиме без її голосу, жартів, сміху, очей. Звісно ж, бути завжди поруч із коханою йому не доведеться — не та у нього професія. Але як би було добре повертатися додому, де вона чекає.
— Їдь зі мною, — запропонував перед прощанням.
— Тобі потрібен охоронець у дорозі? — засміялася.
— Мені потрібна ти!
— Як охоронець? — знову лукаво зблиснула очима.
— Як дружина. Хочеш — одружимося в Петербурзі, а хочеш — обвінчаємося в Лібаві.
— Я не збираюся заміж.
— То зберешся. Як не тепер, то в четвер. Трохи подумаєш і зберешся. Я почекаю. Ти ж кохаєш мене?
— Люблю! Але… Ні-ні-ні! Ні тепер, ні в четвер, ні на той рік у цю пору, як піде дощик угору. Хочу бути вільною. Віль-но-ю! Хочу співати, грати, сама вирішувати, куди мені йти і що робити. Ти любиш море, казав, що життя без нього не уявляєш. От і я також не уявляю свого життя без того, що мені до душі. Колись стану знаменитою актрисою, запрошу тебе до театру. Ти на той час, мабуть, уже будеш адміралом — поважним таким, сивим, із вусами й бородою. Подаруєш мені оберемок квітів — такий величезний, як тоді у «Посейдоні», але це буде не ясмин, а, скажімо, гіацинти чи лілеї. І всі ахнуть: «Який у Лінди солідний шанувальник. Який сивий, вусатий, бородатий і трохи пузатий. А вона така вродлива й молода!»
— А ти що ж, ніскілечки не змінишся? — усміхнувся Данило.
— Звісно ж ні. Я залишуся молодою аж до самої-самої смерті. Бо ж актриси ніколи не старіють, тим паче незаміжні. Заміжжя, Данилку, — це кайдани для творчої жінки. Так мені одна дуже мудра пані сказала. Навіщо мені кайдани?
Виявляється, хтось пообіцяв узяти її до театру, який недавно відкрився в Лібаві. Тато, щоправда, заарканився, сказав: лише через його труп. Лінда не хоче переступати через труп рідного татуся, але пригрозила: якщо він не поступиться, то вона втече з дому. От візьме і втече. Може, до Риги, а може, й до самого Парижа чи Лондона. Хіба її там не приймуть? Із такою вродою, з таким голосом…
Данило зрозумів, що вона знову повторює чиїсь слова, які благодатним дощем упали на ґрунт амбітної дівочої мрії.
— До вроди та голосу ще й освіта не завадила б, — зауважив. — Можна було б спробувати кудись вступити. У Санкт-Петербурзі є театральне училище і Драматичні курси Райгофа. Звідти вийшло чимало знаменитостей. Ти могла б учитися і зі мною зустрічатися.
— Навіщо вчитись, якщо мене вже беруть актрисою, — відмахнулася Лінда. — Лише час намарне втрачати. Побачиш: за рік я запрошу тебе на прем’єру, у якій гратиму головну роль.
***
За рік він дізнався, що Лінда вийшла заміж. За власника того самого ресторану, в якому вечорами підробляла співачкою. Про це йому сказав Алекс.
Із Олексієм Неродовим Данило зустрівся випадково. Адміралтейство організувало виставку картин художників-мариністів. Під час відкриття у виставковій залі яблуку ніде було впасти. Обіцяли, що за два тижні, по завершенні експозиції, відбудеться аукціон, виручені на ньому гроші підуть на підтримку молодих талантів, які пробують сили в морській тематиці. Данило вирішив, що придбає щось зі спадщини свого улюбленого Айвазовського. Зупинився перед його роботами.
— Цікавитеся Айвазовським?
Данило обернувся на голос і побачив юнака, який водив по ньому сірими прискіпливими й водночас сторожкими очима. Погляд начебто знайомий, але…
— Не впізнаєте? Невже я так змінився? Граф Олексій Неродов. Алекс. Кузен Семена Петрова. Ми разом у «Посейдоні» Семкові іменини відзначали.
Алекс і справді змінився. Витягнувся, трохи поширшав у плечах, порум’янішав. Данило не став коментувати цих змін.
— Кажуть, що буде аукціон. От я й придивляюся, що б його купити, — мовив, аби не мовчати.
— Щось із Айвазовського?
— Безперечно!
— Гм… А я б радше купив Боголюбова або Лагоріо. У Лагоріо дуже милі морські пейзажі.
— А в Айвазовського просто геніальні! Хотілося б мати «Ніч на морі».
— То ви романтик?! А мені здавалося, що вам більше підійшла б картина «Бриг “Меркурій”», і то саме перший варіант, де наш бриг атакують два ворожі кораблі. А ви, значить, на пейзаж накинули оком.
— Айвазовський — і романтик, і баталіст. Одне другому не заважає.
— І все одно морські пейзажі Лагоріо кращі.
— На колір і смак товариш не всяк, — розвів руками Данило.
— Колір і смак — не головне.
— А що, на вашу думку, головне?
— Чоловіча дружба, справжня, перевірена часом. Ви, здається, близько товаришували з моїм кузеном. Як він?
— Ми тепер на різних суднах ходимо, — відповів Данило. — Після закінчення навчання майже й не зустрічалися.
— Шкода, шкода. А я хотів якось зібрати всіх трьох — вас, Семена й того, не пригадаю, як його звати…
— Микита. Але чого це раптом? З якого такого дива?
— Та ж маю перед вами боржок, — засміявся Алекс. — Пам’ятаєте, я обіцяв ящик шампанського… Через ту малолітню хвойдочку в ресторані «Посейдон»… Не люблю бути боржником. Може, хоча б удвох сходимо кудись посидіти?
Данило відмовився. Найбільше, чого йому хотілося, — щоб Алекс зник, зараз же, цієї ж миті, й більше ніколи не потрапляв йому на очі.
— Ну що ж, моя справа — запропонувати, а ваше право — погодитися чи відмовитися. До речі… Мабуть, вам буде неприємно — ви ж, здається, були закохані в ту артисточку, а вона й вас відшила. Так от, вискочила заміж ваша Лінда. І знаєте за кого? За власника того самого ресторану, в якому вечорами розважала п’яну публіку.
Алекс не міг приховати зловтішної посмішки, вона розповзлася по його обличчю, як пляма мазуту по воді. Він добре розумів, що завдає болю співрозмовникові. Стояв і не зводив із нього погляду, чекав, як той зреагує — чи не зблідне, чи не вилається, чи не скривиться, чи не скаже щось непристойне про Лінду.
— Звідки такі відомості? — Данило проковтнув гіркий клубок, що підкотився до горла, і вдав байдужість.
— Та… Був я недавно в Лібаві, випадково зайшов до того ресторану.
«Якщо був, то зовсім не випадково. Значить, незважаючи на привселюдний ляпас і невдалу браваду перед Ліндою з позиченим Орденом Святого Георгія, досі не може її забути, намагався ще раз підібратися до неї», — подумав Данило.
Це повідомлення стало для нього громом серед ясного неба. Досі він надсилав Лінді сповнені любові листи. Вона відповідала зрідка. Але він уперто сподівався, що дівчина передумає і прийме його пропозицію. Зрештою, вона ж іще така молода. Тепер, значить, ще й багата. Адже власникові «Посейдона» належать іще кілька ресторацій та крамниць. Торгівля в портовому місті йде жваво, бізнес Ліндиного чоловіка процвітає, і юна романтична дружина має всі шанси перетворитися невдовзі на багату самовдоволену міщанку.
Лінда — міщанка?! Він не міг цього уявити. Що ж сталося з його дівчинкою? Що змусило її зробити цей крок? Клятий торгаш!
Хотів поїхати до Лібави, поговорити. Але що це дасть? Що змінить? Перестав писати. Та не міг перестати думати.
А ще за рік Лінда сама навідалася до Санкт-Петербурга. Точніше, не сама, а в супроводі дебелої служниці, схожої на настороженого вусатого корабельного охоронця-коргарда. Ліндина охоронниця волочилася за довіреним їй об’єктом, як нитка за голкою, не відступала ні на крок, готова будь-якої миті відбити атаку, підхопити свою пані, згребти в оберемок і перенести в безпечне місце. Очевидно, вона й справді мала такий наказ, але явно не від господині.
Лінда сказала, що хоче подивитися в Олександринці «Чайку». Їй, мовляв, запропонували одну з ролей у Лібавському театрі, де в новому сезоні цю п’єсу Антона Чехова мають узяти до постановки, от вона й хотіла б побачити, як грають в Олександринці…
— Якщо твоя дружина не ревнива, то, може, по старій дружбі провів би мене на виставу.
— Звісно, проведу.
Інтуїція нашіптувала Данилові, що Лінда каже неправду, що приїхала вона до Санкт-Петербурга, бо… Бо хотіла побачити його? Хтозна. Може, інтуїція шепоче те, що йому хочеться чути. Але ж навіщось Лінда дала знати йому про свій приїзд. Зустрів її в готелі, провів до театру. Сидів між служницею і Ліндою. Перша весь спектакль продрімала, друга — проплакала. Здогадувався, що плакала Лінда не через гру акторів. Це були інші сльози. Зовсім інші. Мовчав. Зітхав. Дивився більше на неї, ніж на сцену. Чекав, що Лінда нарешті скаже, чого приїхала насправді, що витре сльози й зізнається: її заміжжя — страшна помилка, те, що було між ними, не забуто, її кохання до Данила не минуло.
Якби вона завела про це мову… Якби хоча б натякнула… Якби знову хоча б на якусь мить стала тією Ліндою, яку він ладен був носити на руках, але носив лише в серці — як незагойну рану від удару блискавки в портовому ресторанчику Лібави. Вона так і не сказала нічого. Як наполоханий равлик, обережно визирала зі своє мушлі, готова будь-якої миті заховатися у ній повністю. Маскувалася безтурботністю й гонором, виставленим на позір. Чому? Щоб не було так боляче, коли він відштовхне? Вважала, що для нього взагалі вже неважливо, що вона скаже? Просто не відважилася? Передумала? Хтозна, що ховалося в її гордій голівці з високою зачіскою.
— То твоя дружина справді не ревнива? Навіть скандалу не влаштувала за те, що ти ходив до театру з іншою дамою? — запитала, коли прощалися в готельному холі.
— Як бачиш, я живий і стою поруч з тобою, — пожартував.
— І давно ви одружені?
— Недавно.
Сам не знав, навіщо збрехав.
— Передай їй вітання. Твоїй дружині дуже пощастило.
— Твоєму чоловікові також.
Навіть не обійняла. Повернулася і в супроводі пильної охоронниці пішла до свого номера.
Уранці Данило вирушив у море.