Отож, було і друге, термінове «скликання» в боковій кімнаті, схованій за гобеленом бенкетної зали. Міхал здивувався, що цього разу і його туди запросили. Точніше буде сказати: навіть не запросили, а наказали зайти. Чого б це? Він же не член таємного товариства, лишень найнятий працівник одного з них.
Кромер нервово міряв кімнату широкими як для його зросту кроками, проливаючи з високого келиха вино, аж поки не зібралися всі. Учасники бенкету наштовхувалися на його знервований погляд і починали ніяково тупцяти біля дверей, не наважуючись іти далі. Вони вже добряче підігрілися алкоголем, розслабилися у вечірньому саду й геть не були налаштовані на серйозну розмову. Та й яка в біса серйозна балачка може бути на бенкеті майже опівночі? Те, що повідомив їм Кромер, було таким несподіваним, що спочатку здалося розіграшем. Але господар явно не мав наміру жартувати чи когось розігрувати.
— Результати конкурсу «Сарматська княжна» скасовуються. Будемо вважати його неофіційним, так би мовити, пробним. Про переможницю — ні слова. Це стосується всіх, особливо кореспондента. Ви чуєте мене, пане Міхал? Жодного слова!
Марек Кромер так суворо відчеканював кожне речення, ніби віддавав наказ воякам на фронті перед вирішальною атакою.
— Але ж учасниці… Та й гості… Яка вже тут конфіденційність? — засумнівався чоловік у формі полковника поліції.
— Гості — усі свої, тож із ними жодних проблем. А учасниці… Гм… Учасниці… Можна згадати у статті тих, хто виграв другорядні титули — за кращі ніжки, пишніші перса й те де, — хай панянки потішаться. А що не буде названо короновану особу… Думаєте, хтось через це засмутиться? От і я гадаю, що ні. Ще раз повторюю: офіційне визнання переможниці скасовано, інформації у пресі не повинно бути, до пана полковника Кривицького прохання — ближче до ранку посадити якогось спритного хлопа-полісмена в холі того готелю, де зупинилася та сама особа на ім’я Зося, щоб не допустити до неї журналістів з інших газет. Це про всяк випадок, якщо раптом хтось щось уже пронюхав. Ну от і все, що я вам хотів сказати. Думаю, пояснювати не треба, що інформація конфіденційна.
Кромер замовк, випив нарешті вино, але продовжував обертати правою рукою чашу келиха навколо високої ніжки, ніби шукав якусь потаємну точку на тонкому богемському склі. Він давав зрозуміти, що розмову закінчено. Проте ніхто не виходив з кімнати. Дивилися на господаря і чекали пояснення. Що сталося? Чому Марек, який лише три години тому одягав на голівку переможниці корону, а потім танцював із нею перший танець, тепер перекреслює результати конкурсу й позбавляє дівчину завойованого титулу?
— Що це, холера ясна, за така гра без правил? Хай мені хтось пояснить, бо я нічого не второпаю, — не витримав один із членів журі.
— Помиляєтеся, пане Фрончек, — Кромер нарешті стукнув келихом об стіл, ніжка переломилася, чаша бокала впала й продовжувала за інерцією погойдуватися вліво-вправо, як маятник годинника. — Наша гра, якщо ви маєте на увазі конкурс, якраз має правила. І ми нікому не дозволимо їх порушувати. Нікому!
— Отже, наша княжна щось порушила? — нетерпляче перепитав Фрончек.
— Повторюю: ніякої княжни не було і немає! — Кромер знову знервовано почав міряти кімнату розгонистими кроками. — Немає! Усі почули?
— Шкода. Бо дівчина дуже вродлива, — зітхнув Фрончек.
— І розумна, і з характером. Та й у сідлі сидить, як справжня сарматська королева, — підтримав його хтось із кутка кімнати.
— Холопка вона, а не королева! — Кромер нарешті перестав намотувати кола по кімнаті. — Хо-лоп-ка! Не полька — це раз. Не католичка — це два. Провінціалка, ще й зі східних кресів, з Малопольщі — це три. Добре, що нас попередили і ми не зганьбилися на цілу Річ Посполиту. Вранці треба забрати з готелю корону. Чуєте, пане полковнику? А цього… Романа Савицького… на гарматний постріл не підпускати більше до нашого товариства. Таку свиню підкласти та мене ледь у пляшку не запхати! Не на того натрапив!
— Сподіваюся, у вас залишилися знімки із Зосею. У газету ви їх не дали, але ж негативи були. Хоча б один… — Савицький з надією подивився на Бартося. — Хотілося б мати на згадку. Я куплю. Дорого.
— Прикро. Але всю плівку після випуску газети знищено.
Екс-газетяреві, мабуть, справді було прикро, дуже прикро. Та зовсім не через те, що Роман Савицький не матиме світлини на згадку про свою кохану короновану Зосю. А тому, що він, Міхал, міг би непогано заробити. Міг би, якби той лисий дідько не змусив знищити всі негативи. І чого він як із прив’язі зірвався?
— Жаль… — зітхнув Савицький.
— А ви пошукайте в іншому місці! — раптом аж стрепенувся Міхал. — Там був ще один журналіст.
— Як? Казали ж, що лише ваша газета мала таку честь.
— Це правда. Бо наш редактор знайомий із Мареком Кромером, ну, не просто знайомий… У тій компанії і полковник поліції Кривицький, і пан із дефензиви, і багато хто… Вони й вирішили, що я маю дати інформацію в інші часописи. А той чоловік з фотоапаратом був на віллі як представник німецького консульства, здається, він там якийсь аташе. Нібито з питань культури. Чи, може… Ні, точно з питань культури. Через те його так цікавлять усілякі культурні заходи, в тому числі й конкурси краси.
— А яким боком тут журналістика?
— Не знаю. Ми опинилися за одним столом. І він сам мені сказав, що раніш працював журналістом і що обов’язково напише про конкурс до берлінської газети.
— Якої саме?
— Не пам’ятаю. Казав, що вона найбільш тиражна.
— І ви не повідомили про це Кромера?
— Мене ніхто не запитував. То чого я мав доповідати? Та й коли Кромер зібрав екстрену нараду в таємній кімнаті, того люб’язного аташе з фотоапаратом уже не було серед гостей. Як, до речі, й вас, пане Савицький. Я навіть подумав, що він разом з вами відчалив. Якби ви так не поспішили поїхати… Не знаю, як би воно було, але думаю, що не так, як сталося. То навіщо, скажіть, я мав нариватися на неприємності? Та й ішлося ж про німецьку газету, а не про польську. Кому там, у Берліні, яке діло до того, хто така Зося — полька чи не полька, католичка чи не католичка, з Варшави чи з Волині? Їх тепер ніхто не цікавить, крім них самих. З подачі їхнього шизонутого рейхсканцлера у них свій бзік — арійська кров, чистота богообраної нації, особлива місія, нібито вказана з небес, зверхність до всіх інших, на землі живущих. Словом, недалеко втекли…
— Недалеко від кого? — запитав Ковальський.
— А ви самі здогадайтеся. Принаймні я не просто так покинув газету. Не люблю, знаєте, ці штучки з богообраністю і генетичною винятковістю. Не-на-ви-джу! Це шлях у нікуди. Ну чого вони проти тієї дівчини раптом ощирилися? Панночка така, що пальчики оближеш, — і личко, і ніжки, і постава, і голос. А очі які! І на коні сидить, як королева, і на питання з історії відповідала, як по писаному. Артистична, розумна, мови знає. Та що я вам розказую… Яка різниця, де саме, в якому місті живе переможниця? Якщо вона громадянка Речі Посполитої, то чому б їй не отримати корону, яку вона по праву заслужила? А німці… Не стверджую, що всі вони вже схожі на свого Адольфа. Є ще просто люди. Ну прочитали ті просто люди у своїй газеті про якийсь там конкурс у сусідній Польщі, побачили фото переможниці… То й що з того? Наступного дня забули, а на третій день уже й не згадав ніхто, як її звати. Це вже я точно знаю. Газета — історія всього лиш одного дня, вчорашня інформація — як засохлий млинець, який більше нікому не смакує.
***
Янові Ковальському вдалося дізнатися, хто обіймає посаду аташе з питань культури в німецькому консульстві. Виявилося, Грета Гутцайт. Отже, Міхала обдурили. Ймовірно, той журналіст зробив це, аби потрапити на конкурс, куди чужу пресу не запрошували. Цілком імовірно. Тоді треба шукати публікацію цього псевдоаташе.
Савицький поїхав до Берліна. Мусив погортати німецькі газети. А раптом вдасться натрапити на опус загадкового репортера, надрукований у якомусь із номерів протягом останніх трьох тижнів, що минули з часу конкурсу «Сарматська княжна». Місія виявилася нездійсненною: хоч із приходом до влади націонал-соціалістів кількість видань у Німеччині скоротилася аж у п’ять разів, та все ж їх було забагато як для одного зацікавленого читача. Щоб знайти й переглянути майже тисячу газет, потрібен не один місяць. Ні-ні, це нереально, певно, доведеться повертати голоблі й змиритися.
«Ну що ж, доведеться, то й доведеться, — подумав Савицький. — Але ж не одразу. Принаймні… Що там казав Міхалові той містер Ікс від журналістики? Що працює на одне з найбільш тиражних берлінських видань. Найбільш тиражних. От! А це вже звужує коло пошуків».
Він придбав абонемент до центральної міської бібліотеки Берліна. Пояснив, що викладає у Варшавському університеті й готується до виступу на науковій конференції на тему «Нові грані сучасної періодики Німеччини». Замовив ті газети, які мають найбільші наклади. Утім, як з’ясувалося, лише такі й потрапляли у фонди книгозбірні. Читати німецькою давно не доводилося. Ще під час Світової війни йому до рук потрапляли якісь агітаційні листівки та повідомлення з ворожого табору, зміст яких він осилював без перекладача. Але відтоді стільки води спливло.
Щоправда, Савицький і не збирався перечитувати всі публікації. А навіщо? Переглядав заголовки й уперто шукав фотографії — з конкурсу краси фотографії мали бути обов’язково. Газети рясніли портретами Гітлера та його однопартійців, містили купу суто побутових знімків. Заголовки газетних матеріалів закликали збільшувати і зміцнювати свої арійські родини, ходити до кірхи, займатися спортом та військовою підготовкою, загартовувати й готувати до великих звершень молоде покоління, удосконалювати навики з куховарства, ганьбили джаз та інші прояви чужої для Третього Рейху культури. Жодної інформації, жодної світлини про конкурс краси ні в самій Німеччині, ні тим паче в Речі Посполитій. Савицький засумнівався: а чи й був узагалі хлопчик, тобто німецький журналіст, на віллі «Ванесса»? Радше це така сама вигадка, як і аташе з питань культури.
Зате Янові Ковальському пощастило більше. Якраз тоді, коли Роман Савицький безрезультатно гортав у Берліні німецькі видання, кур’єр приніс до «Континенталю» свіже число «Dziennikа». Вже на першій шпальті газети — справжня бомба під заголовком «Шпигун-авантюрист». Інформація невелика й лаконічна, проте вичерпна й однозначна, без жодного «можливо» чи «ймовірно», без будь-яких варіацій чи припущень. У ній повідомлялося, що польська розвідка затримала агента Абвера, росіянина за походженням, колишнього офіцера Білої гвардії Олексія Неродова. Шпигун діяв під псевдо «Пілігрим», видавав себе за журналіста. Його підозрюють у постачанні інформації ще для кількох іноземних розвідок. Відомо, що розвідником граф Неродов став ще за часів Світової війни й відтоді жодного іншого місця служби не мав, журналістом ніколи не працював. Єдине поприще, на якому проявляв себе уже двадцять років поспіль, — шпигунство. Зараз «Пілігрим» перебуває у в’язниці. Ведеться слідство. Подробиці газета повідомить пізніше, коли вони стануть відомі.
— Неродов?! — Савицький підхопився на ноги і знову знеможено впав на стілець. Прізвище прозвучало для нього як грім посеред ясного неба.
— Неродов! — підтвердив Ян Ковальський. — І повірте, я так само був здивований, коли наштовхнувся на нього в газеті. Подумав, чи не родич він Зосі. А може, й справді…
Читачі газети могли чекати скільки завгодно обіцяних автором публікації подробиць. Савицький не міг, ніяк не міг. Мав дізнатися негайно, чого б це йому не коштувало, про те, що привело секретного агента Абвера на віллу Кромера, і головне — хто ж він для Зосі, цей Неродов, і чи не пов’язана його поява в місті із її трагічною смертю. Треба якось підібратися до цього міжнародного авантюриста. Але як? У в’язниці не лише двері на замку, а й роти.
— Немає таких дверей, яких не можна було б відчинити. І немає людей, яких би не можна було розговорити. Працює там один мій знайомий, колишній напарник, якого я багато чого навчив. Тепер він помічник начальника в’язниці. Спробую домовитися. От візьму на кілька днів відпустку, поїдемо разом, — пообіцяв Ковальський.