Світова бійня затягувала у свій крутіж усіх: від неграмотних сільських парубків до високочолої професури, від батраків до титулованих вельмож. Кровожерливому монстру потрібне було м’ясо, для нього не мало значення, в які облатки загорнута його пожива — грубе полотно чи дорогі шовки. Покликали до військового комісаріату й сина графа Неродова, Олексія, студента випускного курсу елітного Імператорського Олександрівського ліцею.
Алекс був приголомшений. Він ніяк не міг повірити в такий несправедливий поворот фортуни: готувався до лаврів дипломата, до життя за кордоном, до розкішних балів та бурхливих романів із прекрасними дамами, а тут маєш тобі — одягай форму артилериста і готуйся будь-якої миті полягти на полі бою. Як таке може бути? Як Усевишній міг таке допустити? Хіба це справедливо?! Він же не хто-небудь, а граф Неродов!
На війні справедливості мало й ніхто нею не переймається. Фронт. Окопи. Атаки. Трупи. Поранені, що стікають кров’ю. Важезні гаубиці, які солдати-артилеристи змушені тягати по бездоріжжю, у болотяній твані. Без п’яти хвилин дипломата з елітного ліцею охопила страшна депресія. У хвилини відчаю думав навіть про те, щоб не чекати ворожої кулі — пустити собі в лоб свою, зі свого пістолета. Та він був надто молодий, щоб так зневажити життям. А пані Фортуна мала щодо нього свій план, що дуже пасував до його хитруватої авантюрної вдачі.
Незважаючи на безладне стовпотворіння війни, на це криваве місиво з людських тіл, у якому, здавалося б, важко виокремити особистість, Олексія Неродова хутко помітили й виділили. Його чіпкий розум, блискавична реакція, вміння вислизати з будь-якої ситуації, обходити пастки, як досвідчений сапер — міни, були по-належному оцінені. Дуже скоро капітанові запропонували співпрацю, гідну його ерудиції, — шпигунство на користь польської розвідки. Він прийняв цю пропозицію навіть не задумуючись.
Світову війну продовжила громадянська. Своє місце в ній молодий граф Олексій Неродов визначив із перших днів — Біла гвардія, тільки вона. Інших варіантів просто не було. Утім, тепер нюхати порох і ховатися в бліндажах йому не довелося. У штабі армії Юденича для нього знайшлося затишне місце перекладача. А пізніше ще один лідер Білого руху, генерал Денікін — патологічний українофоб, противник незалежності як України, так і Польщі, на розвідку якої свого часу працював Олексій Неродов, — запропонував штабс-капітанові дещо краще: прикріпив його до англо-французької місії. Там в обов’язки Алекса входили не лише переклади, а й ще дещо, приховане від інших. А оскільки таких блискучих знавців іноземних мов та виконавців секретних завдань у денікінському війську було небагато, його оберігали як зіницю ока.
Після поразки багато білогвардійців опинилися в Туреччині. Тут перекладач Неродов без проблем, зате за протекцією, влаштувався у відділ преси британської секретної служби, розміщеної в центрі Константинополя. І саме відтоді його життя стало схожим на гостросюжетний авантюрний роман, а сам Алекс цілком міг би претендувати на титул «Авантюрист сторіччя». Звісно, якби хтось додумався провести конкурс на присвоєння такого титулу.
На пропозицію англійської розвідки двадцятивосьмирічний перекладач відділу преси стає співорганізатором «Білого Інтернаціоналу», головним завданням якого була підготовка й відправка таємних агентів у радянську Росію для проведення контрпропаганди та збору розвідувальних даних. Цю організацію, створену для боротьби з більшовизмом у всьому світі, субсидіювала низка країн, яка вбачала в червоній Москві загрозу світовій цивілізації. Зокрема Англія, Франція та Сполучені Штати Америки, які постачали для «Білого Інтернаціоналу» кадри, гроші та літературу.
Граф Неродов з головою поринув у зовсім не графську роботу. Частенько він несподівано зникав з офісу. Куди й навіщо — того не знав ніхто. Він запевняв, що полюбляє самотні прогулянки вулицями древнього Цар-міста, милується його архітектурою, а ще провідує поранених земляків у шпиталі — їх там опинилося чимало. Якби це було правдою, якби Алекс бодай раз зайшов до константинопольського шпиталю, то він обов’язково зустрівся б зі своїм однофамільцем Данилом Неродовим, якого залишив помирати під Петроградом. Що було б, якби в Константинополі перетнулися їхні шляхи?.. Але доля, яка знову випадково звела їх в одному місті, не допустила цієї зустрічі. Мабуть, на те в неї були причини. Тож так і не зустрівшись, вони вирушили в різні боки: скалічений Данило — до своєї сім’ї на Волині, де хотів знайти нарешті спокій для душі, Алекс — до Берліна, в якому мав продовжити свою бурхливу таємну діяльність.
Утім, до Німеччини граф Неродов виїхав не з власної волі. Турецька розвідка розсекретила «Білий Інтернаціонал», а його самого депортували з країни. У Берліні Алекс називався журналістом, хоч не працював у жодному виданні. Його спритності вистачало, щоб бути подвійним агентом — німецького Абвера та англійської контррозвідки. Однак і тут він не так працював, як шахраював, продаючи недостовірну інформацію та сфабриковані документи. Торгівля фальшивками в ті часи була досить поширена серед колишніх російських офіцерів, які опинилися в еміграції й не знали, до якого берега пристати, куди поткнутися, де заробити та як прожити. Але графові Неродову серед них не було рівних.
Якось Олексія Неродова та ще двох колишніх офіцерів, а тепер спеціальних агентів викликали до Мюнхена на монархічні збори. Там підтвердилися підозри щодо них у махінаціях — підтасовці розвідувальних даних та виготовленні фальшивих доларів і фунтів стерлінгів. За кілька днів трійка постала перед судом у Берліні. Обох співучасників Неродова засудили, його ж відпустили. Він умів виходити сухим із води. Або ж комусь дуже потрібно було, щоб зговірливий граф Неродов не зник з міжнародної шпигунської арени.
Коли в Німеччині прийшли до влади націонал-соціалісти, Олексія Неродова звинуватили у співпраці з їхніми опонентами та зборі інформації, спрямованої проти партії. Його запроторили до концтабору. Здавалося: це — все, кінець. Рейхсканцлер Адольф Гітлер жорстко наводив порядок у країні й жорстоко розправлявся зі своїми противниками. Але несподівано ув’язнення розвідника Неродова замінили видворенням із Третього Рейху. Відтоді почалися його мандри Східною Європою з фальшивими паспортами різних держав. Бельгія, Чехословаччина, Латвія, Литва і, зрештою, Польща. До Польщі він прибув знову (!) як агент Абвера, за завданням самого його очільника Канаріса.
Як і більшість професійних шпигунів, граф Олексій Неродов не знав, що таке сентименти, зате мав неймовірно розвинуту інтуїцію. Річ Посполита, з якої чотири століття тому його предків було з ганьбою вигнано в закуток Московії, не викликала в нього припливу ніжних почуттів. Перебування у цій країні тільки загострило розвідницьку чуйку, яка змушувала «Пілігрима» з фальшивим паспортом громадянина Речі Посполитої Лєшика Стульського бути постійно насторожі. Кажуть, що доля ходить колами. А він останнім часом чомусь частенько став думати про долю.
У Польщі за агентом Абвера розпочалося полювання радянської агентури, яка натрапила на його слід ще у Вільнюсі й тепер заповзято розшукувала «Пілігрима» на новому місці перебування. А він сам у цей час із головою поринув у вир пристрастей і захоплено полював за юною панянкою, яка дедалі більше зводила його з розуму. Алексова фортуна-ігроманка наче спеціально підкидала йому спокуси, щоб подивуватися й потішитися тим, як він буде вибудовувати різні комбінаційні ходи, виплутуватися зі складних ситуацій і вести далі свою авантюрну гру.
Одне із завдань, яке отримав абверівський резидент, — вербування агентів. Він інтуїтивно відчував, що невдовзі в Польщі має щось статися. Ймовірно, військове вторгнення. І саме тому його німецьким господарям так важливо мати тут своїх людей. Серед тих, кого мав завербувати «Пілігрим», був сенатор Марек Кромер. Харизматичний, заможний, впливовий, він якимось чином потрапив у поле зору Абвера й став для розвідника об’єктом номер один. Не менше цікавило Алекса й таємне товариство, яке збиралося на віллі «Ванесса» — ці люди мали свою ідеологію, гроші, вплив і вміли мовчати. Розкопки неподалік від «Ванесси» розпочалися не випадково — один із трьох археологів постійно звітував про тих, хто проїжджав повз до садиби Кромера.
Останнім часом найчастішим відвідувачем будинку-метелика став Роман Савицький. Шляхтич перебував у садибі недовго, щоразу домовлявся про щось із господарем і хутко їхав назад. Його «Ford» Алекс уже знав як власне авто, розпізнавав його навіть за звуком двигуна. Якось він випадково наштовхнувся на цю знайому машину, припарковану на одній із вулиць Варшави, поряд із Домом мод. Вирішив, що варто простежити, де живе член таємного товариства, бо щоразу після відвідин Кромера Савицький зникав у протилежному від Варшави напрямку.
За півгодини з дверей Дому мод вийшла дівчина й попрямувала до «Forda» Романа Савицького. Легка хода, біла сяюча шкіра, аквамаринові очі, відкрита сукня під колір очей, примхливий вигин вуст… Лінда?! Алекс уже готовий був покликати дівчину на ім’я, але вчасно зупинився. Що це з ним? Галюцинації чи затьмарення розуму? На мить майнула думка, що хтось із переслідувачів підсипав якоїсь гидоти в каву, яку він перед цим випив у кав’ярні за рогом.
«Треба бути обачнішим. Краще кавувати в себе на квартирі», — подумав і з розгону гепнувся з тротуару просто під колеса автомобіля.
— Що з вами?
Вона не підійшла, навіть із машини не вийшла. Проте її голос… Алекс міг би заприсягнутися, що це голос Лінди. Але ж немає вічно молодих жінок! Немає! Навіть найвродливіші з часом змінюються, в’януть, втрачають форму. Закон природи.
— Даруйте! Не встояв перед такою вродою!
— А якби я на вас наїхала? — сердито сказала дівчина.
— Це була б прекрасна смерть.
— Уявляю собі цю красу з розбитою головою і розчавленим тілом у калюжі крові. Бррр… Та годі вже вам прикидатися! Вставайте! Нічого з вами не сталося. Мені треба їхати.
— А допомогти людині в біді? Гляньте, яка ґуля вискочила на моєму нещасному лобі.
— У вас є кишеньковий ножик?
— Пропонуєте зарізатись?
— Ні, поки що прикласти лезо до ґулі.
— Дякую за пораду!
— Дякую, що звільнили дорогу!
«Ford» голосно чмихнув, загудів і зник за рогом. Алекс зайшов у Дім мод. На манекені висіла майже готова сукня, тільки на стані шитво прихоплене шпильками — вочевидь, у цьому місці воно має бути звужене.
— Перепрошую! Панна забула у вас свій капелюшок.
— Капелюшок? Мені здається, що вона заходила без капелюшка. Мабуть, у машині його залишила.
— У машині немає. Я вже дивився.
— Отже, хтось украв. Та не хвилюйтеся ви так — у панни Зосі стільки капелюшків, як у вас волосин на голові. Одним більше, одним менше…
— Маєте рацію, — Алекс дібрав зі своєї колекції усмішок одну з найщиріших. — А сукня буде готова до завтра?
— Я ж сказала приїжджати після полудня — до години третьої обов’язково впораюся. Але боюся, що на цьому моя робота не завершиться. Привезе панна Зося цю сукню ще раз. Ой, чує моя душенька, що привезе.
— А то ж чого? Хіба їй так важко догодити?
— Та вона сама собі догодити не може. Усе їй здається, що не така, як треба. Худне й худне, худне й худне. А я вшиваю і вшиваю, вшиваю і вшиваю. До конкурсу ще майже місяць, боюся, що за цей час бідній сукні доведеться ще раз повужчати. Ну, сподіваюся, хоч до ювілею протримається — він у панни Зосі за кілька днів. Я вже казала панові Романові, щоб якось відговорив панянку від тих дієт. Бо свято минеться, а здоров’я не вернеться. Але ж хіба він скаже їй хоча б слово поперек?