Вона таки була найкращою. Це визнали всі. Виявляється, її справді варто було лише підштовхнути до подіуму, дати змогу зійти на нього й розкритися. А далі вже все вирішувалося само собою — її врода, її чари, її інтуїція й ерудиція зробили свою справу. Роман Савицький підштовхнув. І не просто підштовхнув, а на власних плечах виніс і поставив своє юне божество на це дерев’яне узвишшя в залі Кромерової вілли. Яким чином, це вже інша річ. Недарма ж не міг собі місця знайти впродовж усього дійства. Поки дівчата дефілювали та на запитання відповідали, а журі виставляло оцінки, він то сідав, то знервовано підхоплювався, то виходив із зали, то знов заходив, заціпенілий, із міцно стиснутими щелепами, наче на нього раптом правець найшов.
«От бовдур! Щоб так переживати за якусь дурню, ніби це питання життя або смерті», — подумки посміхався Алекс, спостерігаючи за Савицьким.
Сам «Пілігрим» для Зосиної перемоги навіть пальцем не ворухнув. Він і не збирався цього робити. Та якби й захотів, то хто б на нього зважав. Лєшик Стульський на віллі «Ванесса» — просто гість пана Кромера, глядач, якому випала приємна нагода насолодитися вродою юних панянок. Сидів у останньому ряду зали, роздивлявся елітну шляхетсько-сарматську публіку і прислухався сам до себе: як прискорено пульсує кров у жилах, як збивається з ритму натреноване роками втеч і погонь серце. Але кому яке діло до того, що в нього всередині? Головне — зберегти обличчя. А це він умів за будь-яких обставин. Збоку могло здатися, що цього врівноваженого спокійного чоловіка із застиглою мімікою і холодними сірими очима взагалі не цікавлять ні цей конкурс, ні конкурсантки, що йому тут страшенно нудно і він лише з поваги до господаря вілли залишається в залі.
Мусив привітати Зосю з перемогою. Мусив використати свій запасний козир.
— Я ж казав, що ви найкраща, — посміхнувся однією зі своїх найліпших заготовок. — Але це лише перша сходинка, дорога моя, неповторна, чарівна Зосю. Лише перша. Зараз я увіковічню цей щасливий момент. Станьте он під тією люстрою, щоб якомога більше світла падало, щоб від корони промінчики йшли, як від сонця. Увага! Усмішка! Гопля! Є! Це фото має облетіти всю Європу. А вслід за фото… Йдемо далі, моя королево! Йдемо далі!
— Йдемо? Ви і я? Обоє? Гм… Тобто я буду йти попереду, а ви за мною шлейф моєї сукні носитимете? Чудово! Тільки я щось ніяк не пригадаю, щоб ми з вами про таке домовлялися.
— Я обіцяв…
— Що будете в журі, що поставите мені високий бал, що поговорите з іншими суддями. Але вас там не було! Навіщо ж обманювати? Як бачите, обійшлося й без вас. І дуже навіть добре обійшлося.
— Помиляєтеся! Дуже помиляєтеся! Без мене не обійшлося. Те, що я не був у журі, не означає, що я не впливав на нього. Та ми ще поговоримо про це. В іншому місці. Не буду ж я зараз розкривати вам секрети конкурсної кухні. Але мушу нагадати: треба думати не про те, що було, а про те, що буде далі. А далі…
— А далі — медалі! Чи сандалі? — засміялася Зося і відштовхнула його від себе. — Ідіть собі! Ідіть, пане Стульський! Я не гніваюся на вас. Ніскілечки не гніваюся. Сьогодні я дуже добра.
Хтось підійшов до неї, щоб сфотографуватися разом. Репортер із місцевої газети почав вибирати зручний ракурс.
Вона аж світилася. Мерехтливе світло пробивалося із середини тіла крізь білу шкіру, струменіло із її синьо-зелених очей, іскрилося в темній міді волосся. Зося щасливо усміхалася, приймала вітання, танцювала з Кромером, із членами журі, а потім із Савицьким. Кілька разів пропливла повз Алекса, навіть не глянувши на нього. Якби вона знала, з яким вогнем грається…
Удруге він підійшов до Зосі, коли Савицький разом із компанією Кромера пішов до будинку й зник за дверима потаємної кімнати. Алекса туди не запросили. «Поки що не запросили, — з прикрістю подумав він. — Та нікуди вони не подінуться. Запросять. Як не тепер, то в четвер».
Зося залишилася сама, трохи стомлена від танців і захмеліла від успіху. Алекс підсів до неї, покликав офіціанта, який стовбичив поряд, за зеленим зайцем, і попросив принести дві медовини. Знав, що Зося дуже любить цей старовинний напій. Сам терпіти його не міг. Тож коли чоловік у білому ресторанному однострої приніс замовлене, раптом передумав: підсунув свій келих до Зосі — хай вип’є і за нього цей польський компот із медом. Собі взяв бокал із червоним вином, яке ще не встиг надпити Савицький. Ну от, зовсім інша річ.
— Ми не договорили, — обережно прикрив долонею Зосину руку, провів пальцями до зап’ястка, а тоді вище — до ліктя. Шовковиста шкіра, ніжна, як у дитини, знову змусила кров прискорено запульсувати.
— А хіба ми з вами говорили? — вона висмикнула руку і здивовано стенула плечима.
— Наступного року відбудеться конкурс «Міс Європа»…
— То й що? Теж мені Америку відкрили! Чи, мабуть, краще сказати — Європу… — поправила вона себе.
— Ви ж хочете туди потрапити?
— В Європу? Та я там уже не раз була.
— А перемогти на конкурсі?
— Хто ж цього не хоче? Але я стану переможницею, от побачите.
— Гм… Яка впевненість. Хвалю! І все ж…
— Укладемо парі?
— Ну, знаєте, то все-таки Париж… А я маю знайомих, міг би допомогти. Може, зустрінемося завтра й обговоримо все.
— Нічого ви не допоможете! І нікого там у вас немає. Брехун ви і звабник, пане Лєшику. Ну просто донжуан варшавський! Я вас давно розкусила. Та у вас це просто на лобі написано.
Зося провела вказівним пальцем по його чолі, ніби намацувала літери, як сліпий — шрифт Брайля, і весело засміялася.
— Не прийде до вас Зося. Не прийде! Не прийде! Не прийде!
— Тоді передавайте вітання своїй важкохворій матусі. Чи, може, вона вже також опинилася на тому світі, як і ваш коханий татко та улюблена бабуся Емілія?
— Неодмінно передам!
Зося не збентежилася. Автоматично підхопила другий келих із медовиною, піднесла його до вуст. Давала зрозуміти, що їхня гра в кота-мишки завершена. Він хотів сказати їй щось різке й образливе, але побачив, як від дверей кімнати йде Савицький, і хутко підвівся з-за столу.
За кілька хвилин він підійшов до Кромера.
— Вітаю, пане Кромер! Щиро вітаю! І дякую, що подарували таке пречудове свято — і для очей, і для душі! Зізнаюся, давно не отримував такої насолоди. Гарну справу ви започаткували, дуже гарну. Конкурси краси зараз надзвичайно популярні в Європі. Та й не лише в Європі. Але ваш особливий. Слово честі! Сарматський історичний нюанс — просто знахідка, «родзинка», до якої ще ніхто не додумався. Який виховний момент для молодих панянок! Панянки, звісно ж, згодом стануть паніями, народять дітей, роститимуть нове покоління. А це дуже важливо, в якому дусі вони його виховуватимуть, на яких зразках. Тож це не просто розвага. Це ще й відродження нашої славної минувшини.
— А хто казав, що це має бути лише розвага? — задоволено усміхнувся Кромер.
— От тільки… — Алекс зам’явся, ніби йому незручно було робити хай маленьке, але все ж таки зауваження.
— Та говоріть, говоріть, пане Стульський, — махнув рукою Кромер.
— Якщо справа не лише розважальна, але й із патріотичним ухилом, то на перше місце варто було б ставити не вроду, не зовнішність, не манери, а дещо інше…
Він замовк і знову ніяково відвів очі. Та Кромер уже вловив якийсь прихований підтекст у його словах.
— Що ви маєте на увазі?
— Насамперед кров.
— Не знаю, до чого ви хилите, пане Стульський. Але до чогось таки хилите. Ми враховували все, абсолютно все. Чи, може, у панни Савицької кров якась не така?
— У панни Савицької? А хто це така?
— Не грайте вар’ята, шановний пане! Усьому є межа. Ви ж знаєте, що наша переможниця — Зося. Тобто Зофія Савицька.
— Отакої! Певне, я щось пропустив. Бо наскільки мені відомо, переможницею стала панна Софія Неродова. А її кров… Гм… Принаймні у ній — ані краплі істинно польської. А значить, і сарматських генів годі й шукати. Батько Софії — малорос чи малополяк, це вже як вам краще на язик ляже, словом, русин, збіднілий шляхтич, нащадок січовиків, які проти поляків повставали. Скажете, це було давно. Але сам він уже в наші з вами часи за самостійну Україну воював, у війську Скоропадського. За самостійну, отже, не лише проти совітів та Росії, але й проти Речі Посполитої. Мати Софіїна — наполовину латишка, а наполовину — здається, білоруска чи, може, чешка. Та в жодному разі не полька. Родина православна. Не вірите — перевірте. Я знаю, що кажу.
— І хто ще знає?
— Самі можете здогадатися хто.
— Роман Савицький?
Алекс знизав плечима.
— Пся крев! — Кромер різко розвернувся і відійшов.
«Пілігрим» бачив, як він підкликав до себе одного зі своїх наближених, полковника з дефензиви, як показав йому очима на столик, за яким сиділа Зося, як щось шепнув йому на вухо, а тоді хутко пішов, майже побіг до будинку.