Рукою подати, як виявилося, — це понад тисячу кілометрів. А якщо їхати не по прямій, то й іще більше. Добиралися майже десять днів. Щоправда, зробили невеликий гачок і заїхали до Мілана: там саме проходив міжнародний ярмарок Fiera, на який Роман давно хотів потрапити. Софі ярмарок не цікавив, як і бізнесові справи Романа. Зате вона була в захваті від Міланського собору й театру Ла Скала. У Ла Скала за кілька днів мав виступати Федір Шаляпін. Софія дуже здивувалася, що знаменитий російський бас жив у цьому місті, проте чекати кілька днів не захотіла. Вона підганяла Романа: хутчіше, хутчіше далі, до Франції, у Париж!
Чого той Париж засів у її гоноровій голівці, як цвяшок у дереві? Чого так вабив її? Що вона сподівалася там знайти? Роман потай знизував плечима, але нічого не говорив. Чим би дитя не тішилося… А він міг дозволити їй цю втіху.
Місто Софі сподобалося. Цікаво, чи є у світі людина, якій би не сподобався Париж? А от показ мод у Домі Шанель, на який вона найперше потягла Романа, засмутив. Не просто засмутив, а довів до сліз. Відмовилася після нього від обіду й від вечері. А коли повернулися до готелю, несподівано розплакалася. Роман розгубився — не міг зрозуміти, що так змінило настрій його Софі. Може, він щось не те сказав чи не так зробив? Може, хтось із французів образив його дівчинку? Сам французької не знав, а вона могла й не сказати відразу. Ледве добився зізнання. А добившись, лише зітхнув: дитина та й годі!
— Авжеж, — хлипала ця доросла дитина, — я знала, що манекенниці мають бути худорлявими. Хто ж цього не знає? Але щоб аж настільки… Щоб аж такими…
— Тобі так шкода тих дівчат? Жаль, що вони, бідні, постійно недоїдають? Що навіть маленького тістечка не можуть собі дозволити? — спробував пожартувати.
— Я ніколи не стану такою, як вони. Ніколи! Навіть якщо взагалі перестану їсти. Скоріше з голоду помру, ніж так схудну.
— Померти з голоду я тобі не дозволю. На це не сподівайся! — запевнив Роман.
— Ніби я в когось запитуватиму, можна мені помирати чи ні! — відвернулася Софі.
— Могла б і про мене подумати. Я ж без тебе також помру.
— Тоді нас поховають разом. Лежатимемо собі в обнімку вдвох, самі-самісінькі! — Софі витерла сльози й усміхнулася. — А через тисячу років наші скелети відкопають і напишуть прекрасну легенду про двох закоханих обійманців, які навіть після смерті не розлучилися.
Коли наступного дня вона відмовилася і від сніданку, Роман не на жарт стривожився. Софі з характером, коли щось замислить, то вперто стоятиме на своєму до кінця. Якщо вона й справді вирішила стати такою, як ті модельки, яких вони вчора бачили, то цей кінець неважко передбачити. Юних фанаток, ладних померти голодною смертю, аби лиш потрапити на подіум і дефілювати перед публікою, нині хоч греблю гати. І що це за віяння таке з’явилося? І хто придумав цю моду? О ні, він не допустить, щоб його Софі перетворилася на вішачок для одягу. Він надто любить її, щоб це допустити, любить кожен пальчик, кожну клітинку її тіла, юного, пругкого, повнокровного, жаданого. Навіщо таку красу морити дієтами? Заради якої такої примарної слави? Дурненька дівчинка…
Та вже вдень Софі повелася так, наче й не було перед цим відвертого страждання, невтішного ридання та голодного протесту. Пообідала в ресторані, потім захотіла прогулятися на катері Сеною, після прогулянки запропонувала піднятися на Ейфелеву вежу — ну хто ж із гостей не відвідує це диво, що недавно постало в Парижі й приваблює тисячі туристів з усіх куточків світу!
Роман відчув: щось раптом змінилося в Софії. Стала спокійнішою, впевненішою, ніби несподівано знайшла якусь точку опори серед житейської хитавиці, що змучила її, як довготривала подорож морем. Ніби після сумнівів та вагань ухвалила якесь дуже важливе для себе рішення. Звідки це? Хто міг так на неї вплинути? Яким чином? Адже вона від учора ні з ким не зустрічалася, не спілкувалася. Коли він спускався до ресторану на сніданок, лежала в ліжку, заплакана й нещасна, і читала журнал. Так, той самий глянцевий французький журнал мод…
Вони купили його біля Дому Шанель, ще перед показом. На обкладинці — вже немолода жінка, років п’ятдесяти, худорлява, чорнява, з короткою стрижкою, у маленькому капелюшку та жакеті без комірця, з круглою горловиною. Він ще й подумав: чого це французи прикрасили своє видання мод не якоюсь молоденькою спокусливою мадемуазель, як вони зазвичай роблять, а цією сухореброю мадам із виразними темними очима, яка давно розпрощалася з юністю.
— Ой, це ж сама Шанель! — вигукнула Софі, тільки-но вгледіла фото, й одразу потягнулася до журналу.
«Шанель? Та сама Шанель? Гм… Нічого особливого…» — подумав тоді він. Його ніколи не заводили жінки такого типу. Але якщо Софі цікаво, якщо вона хоче мати цей глянець, то що ж — хай.
Отож, уранці, коли він виходив з номера, Софі витерла сльози, що знову почали було капотіти з очей, і взяла до рук учорашню покупку. Вона і розмовляє, і читає, як справжня француженка. Мабуть, дуже добру вчительку мала. Для Романа ж французька — темний ліс. І що б він робив у Парижі без своєї чарівної перекладачки?
Журнал справді приголомшив Софі. Власне, не так увесь журнал, як розповідь про Коко Шанель, надрукована до її п’ятдесятиріччя. Софі ще ніколи не чула, тим паче не читала у пресі таких публікацій про відомих людей. Зазвичай журналісти роблять із них якщо не янгола з білими крильцями, то цукерочку в золотій облатці. А тут такі різні факти. Та якби в їхньому воєводстві таке винесли на люди, то прихильники ювілярки скандал влаштували б, не кажучи вже про саму пані іменинницю. Але в Парижі, схоже, це сприймається нормально. Сама законодавиця світової моди (та й не тільки моди!) щось заперечує, щось підтверджує, над чимось піджартовує, а щось і провокує. Яка неймовірна, сильна, дивовижна й непередбачувана мадам! І наскільки її душа суголосна душі ще нікому не відомої (поки що!), але також непередбачуваної, не припасованої до провінційних стандартів молодої панянки з Волині! Софі зрозуміла: вона нарешті знайшла жінку, життя якої може стати для неї взірцем, дати відповідь на багато питань, які досі мучили її і з якими не знала, до кого й звернутися.
Славетна Габрієль Бонер Шанель також не народилася ні знаменитою, ні багатою. Жила якийсь час у сиротинці, працювала звичайнісінькою продавчинею жіночого одягу, вечорами підробляла співом у кабаре, мріяла бути співачкою, танцівницею або актрисою (до речі, як мама Лінда). Бігала по кастингах, брала участь у конкурсах, стукала в усі двері, але їй не відчиняли. Ніде не відчиняли! Та вона не здавалася, не опускала рук. Зустріч із багатим офіцером підказала, що кохання не лише дає крила, а й може допомогти злетіти на них до мрії. Закоханий по вуха в енергійну й ексцентричну француженку, офіцер придбав для неї першу крамничку одягу. З того й почалося. Далі — ще один роман, з англійцем, який став щедрим спонсором її сміливих проектів, що іноді ставили все з ніг на голову. Потім ще один. Лише недавно мадам Шанель припинила стосунки з герцогом Вестмінстерським, найбагатшим чоловіком Англії, роман із яким тривав шість років. За цей час герцог двічі одружувався й двічі розлучався, а вона залишалася поруч із ним, абсолютно не претендуючи на те, щоб стати його дружиною. У неї так і не було жодного законного чоловіка й жодного шлюбу. Зате вона стала Коко Шанель — найвпливовішою жінкою планети у світі моди, найексцентричнішою мадам, завжди закоханою, завжди натхненною, завжди впевненою в собі. Тільки Коко Шанель могла сказати: «Мені плювати, що ви про мене думаєте. Я про вас не думаю взагалі».
Уже заради цієї фрази варто було їхати до Парижа. Софі давно підсвідомо шукала її. Так шукає самотній заблукалий мандрівник табличку зі стрілкою, що вказала б йому на потрібний населений пункт. Те, що ці слова прозвучали з вуст самої Коко Шанель, здавалося провидінням, підказкою для Софі. Вона вхопилася за них, як потопельник за рятівний круг. Вони наче скотили важкий камінь з її душі, випростали її, розставили все на свої місця. Софі вже не мучилася докорами сумління, що вчинила не так, що живе не за правилами, що про неї пліткують, що її не розуміють і засуджують. Ну й хай! Тепер вона знає, що робити. Потрапить на конкурс краси, переможе на ньому і стане знаменитою. І плювати їй тоді, як і великій Коко, хто що про неї думатиме чи говоритиме. Ось так!
Прикупивши маленьку чорну сукню, яку за її елегантністю, практичністю та універсальністю прирівнювали до автомобіля «Ford», кілька фланелевих блейзерів та знаменитий костюм від Коко Шанель, вони вирушили з Парижа. Роман мав намір заїхати до Аделі: хотів ще раз поговорити про розлучення — може, вона нарешті передумала. Йому дуже хотілося узаконити свої стосунки із Софією. Шлюби з великою віковою різницею між чоловіком та жінкою — не така вже й рідкість. Це не гріх і навіть не привід для пліток. Якщо чоловік багатий, а його обраниця вродлива, то що ж тут дивного? А от любовний зв’язок у разі наявності законної дружини, та ще й католички…
Але Софі раптом рішуче запротестувала: не треба! Вона не хоче їхати до Італії, не хоче його розлучення з Аделею, не хоче виходити заміж — ні за Романа Савицького, ні за будь-кого. Хай усе буде, як є.