Елізи не стало сонячного липневого дня 1932 року. Пішла рано-вранці по ягоди й серед заростів чорничника не помітила гадюку. Змія вжалила жінку в передпліччя, отрута хутко дісталася шиї, і поки служниця, з якою вони разом вирушали на те тихе ягідне полювання, привела з маєтку допомогу, Еліза померла. Її привезли з лісу на фурманці, вимощеній свіжим сіном, нерухому, з посинілим обличчям і застиглим поглядом, звернутим до неба. Жінка в останні хвилини життя начебто запитувала когось там, у вічній високості, про щось дуже важливе, але відповіді так і не дістала. Біля виструнчених Елізиних ніг у чорних гумових ботиках стояв кошик із кількома жменями чорниць, прикритих великим листком папороті.
Для всіх ця смерть стала громом серед ясного неба. А якби Еліза на мить ожила й побачила свою любу Софі… Приголомшена дівчинка мовчки дивилася поперед себе сухими очима і дрібно-дрібно тремтіла. Здавалося, вона не розуміє, що сталося. А коли нарешті зрозуміла, мовчазне потрясіння перейшло в ридання.
— Сонечко, не плач, — благав її Данило. — Заспокойся! Елізі було б боляче бачити тебе такою.
— Це мені, мені боляче бачити її такою!
Вона не сприймала співчуття, не могла й не хотіла змиритися з тим, що Еліза мертва, а пташки співають і сонце світить так, наче нічого й не сталося. Чомусь саме ця невідповідність погоди та настрою, цей дисбаланс між умиротворенням природи й людською трагедією розривали їй душу, розполовинювали ще нестійку підліткову психіку.
Для Лінди смерть Елізи нібито не стала несподіванкою. Вона зізналася, що передчувала її. Уже кілька ночей поспіль у саду надривно кричала сова. У Лінди давно проблеми зі сном, а тут іще це моторошне пугукання. Цієї ночі вона вийшла у двір і запримітила злу віщунку на яблуні, просто над Елізиним вікном. Авжеж, це був знак. А вранці, коли Еліза вирушала з двору, над нею з голосним карканням пролетів ворон. І не просто пролетів — розвернувся, зробив коло, потім ще і ще раз. Чого б тому крукові кружляти над людиною? Ще один віщий знак смерті.
— Чому ж ти її не зупинила? Чому не повернула? Навіщо відпустила до лісу? — несподівано закричала донька.
— Це доля, фатум. Знаки вказують на неминучість. Людина може лише відчувати, навіть передчувати, але безсила щось змінити, — спокійно пояснила Лінда.
— А ти хоча б спробувала! Просто спробувала б! Не відпустила б Елізу по ягоди, завернула б її, і вона зараз була б живою! Кому потрібні твої дурні передчуття, якщо ти говориш про них уже по всьому, тоді, коли нічого не можна змінити? Це ти винна у її смерті! Поверни мені Елізу!
Лінда сполотніла, повернулася і мовчки пішла в будинок. Що це з її чемною донею? Звідки така агресивність? Звідки ці злі іскорки в очах? За що така ненависть? Раптом ворухнулася прикра думка: а чи страждала б так їхня Соня, коли б на місці Елізи опинилася вона, її мама?
Дівчинка раптом закашлялась і почала задихатися. Данило підхопив її на руки. Йому здалося, що Соня також помирає. Страх паралізував його мозок, льодяним холодом скував тіло. Він не пережив би цієї втрати.
— Де ж той бісів Бергман? Скільки можна добиратися?
Легка бричка саме в’їхала у ворота, і служниця приймала від лікаря його саквояж із рудої шкіри. За Бергманом послали одразу ж, тільки-но стало відомо про лихо, яке сталося з Елізою. Тоді фурманку відправили до лісу, а бричку — до міста.
Елізі вже не потрібна була допомога, зате її потребувала Соня.
— Яка вразлива панна, — сказав Бергман і заспокоїв Данила: — Нічого страшного, просто нерви. З юними особами таке трапляється.
Він змусив дівчинку проковтнути якусь пігулку, потім зробив укол і наказав лежати. За два місяці Соні мало виповнитися п’ятнадцять років. І це була найбільша втрата в її житті.
Данило сидів біля ліжка доньки, тримав її за руку, доки вона не заснула. Але й сонну її не міг залишити саму. Пересів до крісла, узяв до рук газету. Не читалося, і заспокоєння не приходило. Дивився на Соню і думав про Елізу.
Доля послала цю жінку його сім’ї у найскладніший період, як янгола-охоронця. Була вона і покоївкою, і нянею, і гувернанткою, в останні роки — ще й економкою в маєтку. По суті, Еліза давно стала членом їхньої родини. А що він про неї знав? Що народилася у Білгороді, в українсько-німецькій родині: мама — українка, тато — сілезький німець. Факт земляцтва і став вирішальним, коли він шукав покоївку для Лінди.
Мама померла, коли Еліза тільки-но стала на поріг юності. Батько після її смерті виїхав на свою історичну батьківщину. Кликав із собою Елізу, але вона відмовилася. Спродала свій спадок у Білгороді (доволі скромний, бо родина не розкошувала), поступила на Бестужевські курси в Санкт-Петербурзі, придбала невеличкий будинок у передмісті. Після закінчення навчання попрацювала трохи в приватній гімназії, але щось там не склалося. Улаштувалася вчителькою французької та німецької до однієї з багатих родин. Потім до другої, третьої… Так і провела своє життя в чужих помешканнях, навчала й доглядала дітей. Чужих дітей.
Оце і все, що він знає. Мало, дуже мало.
Чому вона, освічена, ерудована, не позбавлена шарму, зі шляхетними манерами та гнучким розумом, залишилася сама? Чому не облаштувала власне життя, а роздала його іншим? Уже тут, у Багнику, сватався до неї один заможний удівець. Кілька разів приїжджав, умовляв. Відмовилася, сказала, що пізно їй уже про заміжжя думати. Чи кохала вона колись? Чи тужила за кимось? Чи страждала від нерозділеного кохання або зради? Чому так прив’язалася до їхньої дівчинки?
Ніхто вже цього не дізнається. Прокотилося життя, як метеор по серпневому небу, промайнуло, сяйнуло і згасло. Мир світлій душі твоїй, добрий янголе Елізо!