Босович явився до Савицького через день, у вівторок уранці. Схарапуджений вороний, якого він прив’язав біля воріт, зі свистом видихав клубки пари і тривожно косив очима на господаря, який рішуче прошкував доріжкою до будинку. Батіг у його руках звивався вужем, голосно цьвохкав, щосили розсікав морозяне повітря й опускався на запорошені самшитові кущі, збиваючи з них білі снігові шапки. Можна було подумати, що так само він за мить опуститься і на плечі власника маєтку, ім’я якого Босович зі злістю та прокльонами вигукував упродовж усієї дороги, поки батожив запряженого у бричку коня. Та що ближче до будинку, то менше рішучості ставало в ході ранкового візитера. Він довго обтрушував сніг із кожушка, ще довше тупцяв на місці біля дверей, сутінки над якими розганяв химерний електричний ліхтар, тричі піднімав та опускав руку, перш ніж подзвонити. Трохи знітився, коли на дзвінок вийшов сам господар, а не покоївка, як він, вочевидь, сподівався.
Савицький не здивувався, пропустив нежданого ранкового гостя в дім, проте далі передпокою не запросив і сісти не запропонував. Дав зрозуміти: на довгу розмову не налаштований. Босович усім виглядом демонстрував, що він і не рветься до його покоїв, а розмовляти з господарем узагалі не збирається.
— Мені потрібна панна, — сказав сердито й відвернувся до вікна.
— Кожному панові потрібна панна, так уже влаштований світ, — насмішкувато зауважив Савицький. — То й що?
— Ви знаєте, про кого я кажу!
— Навіть не здогадуюся. То яку таку панну ви загубили, а тепер розшукуєте із самого ранку?
— А хіба у вас їх тут цілий гарем, як у турецького султана? Чи, може, ви тримаєте під цим родовим гербом «уродзоного» шляхтича публічний дім із молодими курвами?
— За курв ще своє отримаєте, але не тут і не зараз. Це я вам обіцяю. То хто, кажете, вам потрібен?
— Софія.
— Навіщо?
— Поговорити треба.
— Про що?
— Не вашої голови клопіт! — обличчя Босовича покрилося червоними плямами. — Ви їй хто, щоб я вам доповідав? Хто? Та ніхто! Ніхтоський Ніхто Ніхтосович!
— Який ви дотепний, пане Босович! Я, може, й ніхто, а от ви — тупий покидьок, який першої ж ночі після весілля накинувся на свою наречену з кулаками. І на яку наречену! Та ви її мізинчика не вартий. Може, й тепер хочете розпустити руки, бо від ревнощів мозок у вашій макітрі закипів, як вода в казані? Звідки мені знати. Але в моєму домі так із жінками не поводяться. Затямили?
Босович стиснув кулаки, але мовчав, наче води в рот набрав.
— Може, ви мене не почули? — запитав Савицький.
— Почув!
— То будемо вважати, що вас попереджено.
Савицький покликав покоївку. Та пішла східцями нагору по Софію. Але Софі не вийшла, попросила передати: вона з паном Михалком у церкві не вінчалася, перед іконостасом йому не присягалася, дружиною його не стала і вже ніколи не стане.
Наче чиясь невидима рука стерла, змила водою з милом червоні плями на обличчі Босовича. Він сполотнів, тяжко задихтів.
— Як то так? Як це не стане? Та вона вже моя дружина. Весілля ж справили. І гості були. Й обід та вечеря… Таке свято, що столи ломилися. Не з неба ж усе на ті столи впало. Хтось же має заплатити за… за це все… — Спантеличений Босович уже радше прохально, ніж вороже зиркнув на Савицького. — Чи Неродови, чи… Чи ви, пане Савицький. І не дивіться на мене так, ніби вперше побачили. Як не крутіть, але якби не ви… якби ви не втрутилися… якби… Мало що буває в родині. Чужа сім’я — темний ліс. То що ж, після кожної сварки викрадати жінку в чоловіка? А я ж також потратився на весілля. І з Неродова свою частку не візьмеш, хіба землею розплатиться за цю шалапутну примхливу любовальницю [21].
— Скільки? — запитав Савицький.
— Скільки землі за… за…?
— Дайте спокій землі Неродових. Скільки грошей ви на вітер викинули, чи то пак на весілля витратили?
— Та… — Босович закотив очі, ніби підраховував подумки свої весільні збитки.
«Хитрує, — подумав Савицький. — Ох і хитрує! Давно він уже все порахував, включно з тим, що його старосвітські родичі з’їли-випили, і навіть моральну компенсацію приплюсував».
— Гаразд, — зупинив екс-молодого. — Складете список витрат, напишете на папері й привезете іншим разом.
— А вона ж як?
— Ви про кого?
— Знов за рибу гроші! Та ж про молоду. Вона повернеться до батька чи, може, так і залишиться у вас? Тут таке діло… Вже все місто гуде, а село й поготів. Не ганьбили б ви її, — Босович повернув очі з-під лоба на місце, пробігся поглядом східцями аж до другого поверху, ніби хотів відправити той погляд далі, зазирнути до Софіїної кімнати.
— Зося сама вирішить, де їй бути. Вона тут не невільниця і не наложниця, — відрізав Савицький.
— Уже, значить, Зося… — хмикнув Босович. — Хутко ж ви… То я після полудня принесу рахунок.
— До полудня.
— Чого такий поспіх?
— Бо в другій половині дня я маю звичку передумувати.
— Але ж ви дали слово… А слово шляхтича…
— Не смішіть мене, пане Босович. І не тисніть на мораль. Як ви вже здогадались, я не запобігаю перед цією занудною старосвітською пані. А слово — моє. Захотів — дав його, захочу — заберу, — іронічно посміхнувся Савицький.
— Авжеж, авжеж. Буду за годину.
— Будете. Ще й як будете. А де ж ви подінетеся?
***
Такий поворот годі було не те що передбачити, а й у химерному сні побачити. Через Софіїне весілля Роман Савицький відклав поїздку до Іспанії. А тепер мав вирушити туди разом із тією-таки Софією. І це буде не просто подорож. У Барселоні вони проведуть свій медовий місяць.
Софі почувалася на сьомому небі. Вона не могла ні думати, ні говорити про щось інше, крім поїздки. Нарешті! Нарешті вона побачить світ! І все ж перед самим від’їздом згадала про батьків. Згадала й наважилася провідати. Як би там не було, але попереду довга дорога, хтозна, що на ній чекає і коли вони з Романом повернуться. Тато з мамою не винні, що так вийшло. Вони ж не нав’язували їй того Босовича, не змушували виходити за нього, і в тому, що сталося вночі, немає їхньої провини. Ну, може, трохи і є. Бо якби вона одружилася з Олесем, то Босовича й близько в їхньому домі не було б. А отже, не було б і цього весілля з ним. Але що про це тепер говорити.
Лінда до гостей не вийшла — вона медитувала. Нове захоплення, підказане Марго як новітній спосіб відсторонення від марнот життя та віднайдення внутрішнього умиротворення, забирало тепер у неї багато часу. І головне: якщо вже Лінда медитувала, то хай би небо на голову падало, вона не могла перервати своє заняття.
Данило не знав, що йому робити: кликати дружину чи ні. Усе-таки донька попрощатися приїхала. Зрештою зазирнув до її кімнати, проте вона навіть не помітила чоловіка — сиділа в позі лотоса, схрестивши ноги, і блаженно всміхалася комусь невидимому. Він зачинив двері: хай відпочиває, краще вже медитація, ніж нервація.
Його не особливо засмутило безшлюбне весілля Соні. Потай від усіх він навіть трохи зловтішався, коли залишений з носом Босович виголошував гнівну тираду й вимагав від нього батьківської розправи над свавільною донькою. Хіба він із самого початку не бачив, що цей молодик — не пара для його Соні? Але ж і справді — не будеш відправляти кожного нареченого подалі від доньки. Та й Михалко — не Олесь. У того нічого, крім музики, не було, а музика невагома, вона не обтяжує, до місця не прив’язує, з нею можна легко зриватися і мандрувати хоч на край світу. З Босовичем інша ситуація. Його ніякими пряниками не виманиш із рідних пенатів, не відірвеш від землі.
Ні, за Босовичем Данило не шкодував. Чоловічок обмежений і нахабнуватий, який свого не упустить. Але наречену упустив. Це ж треба таке: підняти руку на Соню. На Соню, якої ніхто ніколи й пальцем не зачепив. І це першої ж ночі. А що було б далі? Ревнощі — це патологія, яка не піддається лікуванню.
Отож, із Босовичем усе зрозуміло. Але Роман Савицький… Майже на двадцять п’ять років старший… Офіційно одружений… Навіщо він їй? Навіщо їй ця ганьба? Заради грошей? Заради розкошів? Хіба про це мріяла колись його сонячна дівчинка? І де, зрештою, вона, та дівчинка? Перед ним інша Соня, зовсім інша — доросла, свавільна, чужа. Він ще любив її, але вже не розумів.
Розмова вийшла сухою і якоюсь неприродною, натягнутою. Неродов обережно добирав слова — так незрячий наосліп намацує предмети, що можуть бути небезпечними, завдати болю. Він чекав від Савицького якихось пояснень, пропозицій, принаймні вибачення. Савицький нічого не з’ясовував, не пробував розставити крапки над «і», не говорив про намір оформити офіційно стосунки із Сонею. Зате вона аж світилася від радості, щебетала про майбутню поїздку, обіцяла надіслати поштівки з Іспанії.
Коли вже прощалися, Данило зняв зі стіни картину Айвазовського.
— Ви, Романе, розрахувалися з Босовичем. Судячи з усього, заплатили йому аж занадто. Я б так не розщедрився. Та й не було ж за що — це його провина, що так сталося. Та хай уже буде, як є. Але заплатити йому мав би я. Знаю, що грошей від мене не візьмете. Та я також не хочу почуватися боржником. Це «Ніч на морі» Айвазовського. Здається, другий варіант. Сприйміть цю картину, як повважаєте за потрібне — чи поверненням боргу, чи просто подарунком. Айвазовський — мій улюблений художник. Він, до речі, був живописцем Головного морського штабу. За це полотно мені колись непогані гроші пропонували, але я його не продав. Хай воно тепер буде у вас. Ви, знаю, цінуєте такі речі.
Поки розмовляли, Лінда закінчила медитацію. Покоївка сказала їй про гостей. Але вона так і не вийшла до них. Чи то не могла пробачити образу, завдану обома під час «білого» танцю, чи не хотіла змиритися з цим несподіваним любовним тандемом.
Любовальниця (діал.) — жінка, яка часто закохується.