6

 

Він знову потрапив до Лібави незадовго до початку війни. Уладнавши справи, доручені Адміралтейством, зайшов у «Посейдон». Здивування, що округлило очі верткого офіціанта до розміру корабельних ілюмінаторів, хутко перейшло в запобігливість: гардемарини в цьому завжди людному закладі — не рідкість, а от капітани зазвичай навідуються до іншого приморського ресторану, на щабель вищого від «Посейдона». Ось і тепер: жодного офіцера такого рангу, лише матроси, юнги, два машиністи, кілька чоловіків не в моряцьких строях, вочевидь, портові торгівці.

Як і колись, грав оркестр із п’яти музикантів, хоча Данило не був упевнений, що це ті самі чоловіки. Співала дівчина, зовсім не схожа на Лінду, радше її антипод — попеляста білявка, світлоока, з дрібними невиразними рисами, схожа на солом’яну ляльку. Голосочок чистий, але не сильний. У залі чогось гримала на молоденького офіціанта круглолиця жінка з розкішним бюстом, що хилитався під білим накрохмаленим фартушком, як дві гігантські медузи, викинуті хвилею на пісок.

— Клята Торпеда… Уже втретє за тиждень на хлопця налітає. Кирдик, значить, бідоласі — і цього за борт виштовхне. Не жінка, а справжнісінька фурія, — чоловік за сусіднім столиком, уже трохи захмелілий, мабуть, недолюблював пишногруду й не шкодував «компліментів» на її адресу.

— А хто вона, ця Торпеда, що їй так багато дозволено? — запитав Данило.

Якесь шосте чуття підказувало йому, що цей чоловік — тутешній завсідник, а отже, багато знає і не проти буде поговорити. Можливо, і про Лінду вдасться щось довідатися.

— Хто така Торпеда? — чоловік спритно пересів за столик до Данила, простягнув кістляву долоню, що нагадувала клешню велетенського краба: — Фалько. Владислав Фалько. Можна просто Владко. Працюю на пакгаузі. То ви не знаєте, ваше благородіє, хто така Торпеда?! Жінка хазяїнова. От хто. Взагалі-то її звати Адою. Але Торпеда більше підходить.

— То в «Посейдона» змінився власник?

— З якого б це дива? — витріщився на нього Владко.

— Мені колись називали інше ім’я дружини хазяїна «Посейдона». Вже не пригадую, яке, але точно не Ада. Значить, когось тут поміняли — чи власник свою жінку, чи ресторан власника.

— Ну ви даєте, ваше благородіє! Хто б це став продавати такий заклад у такому місці? Цей ресторанчик, можна сказати, — золота жила. І щоб Вальдемар сплавив його комусь? Та він би скоріше втопився. Чи повісився… Ну, це не так важливо — втопився, повісився чи й застрелився. Усе одно: хоч круть, хоч верть, а в черепочку смерть. Одне слово, він із життям радше б розпрощався, ніж зі своїм «Посейдоном». Ні, хазяїн не змінився. І жінку свою не поміняв. Як оженився на ній, так і живе. Не змінилася, значить, Вальдемарова супутниця життя. Може, й хотів би. Але ж ви бачили Торпеду? Бачили. І хтось би зміг посунути таку жінку, як стінку? Вловлюєте думку, ваше благородіє? Ви хоч не проговоріться про те, що вам називали якесь інше ім’я Вальдемарової жінки. Бо Торпеда весь ресторан рознесе. То яке, кажете, ім’я вам хтось там називав?

— Здається, Ліда. Чи Ліза. Чи, може, Лінда…

— Лінда?! Нема більше Лінди. Вальдемар її не виганяв — ось вам хрест! Ходив біля неї і так, і сяк, а вона все одно… Одне слово, нема та й нема!

— Вона що ж, померла? — Данило відчув, як холодний протяг пройняв йому груди і крижаним цвяшком застряг під лівою лопаткою.

— Чого це їй помирати? З якого дива? — Владко аж з місця підхопився. — Утекла вона, стерво невдячне. Ушилася — і шукай вітру на морі. Як не оберігав її Вальдемар, як не догоджав, як не стелився перед нею, навіть Торпеді заборонив на цю шмакодявку рикати, а прив’язати її до «Посейдона» так і не вдалося. А не стало її, поменшало й людей у ресторані. Багато хто приходив заради неї. Одне слово, пане капітане, як була та Лінда вітрогонкою і вертихвісткою, так і зосталася. Покинула таке добре місце й повіялася у світ. Кажуть, з якимось артистом із тутешнього театру. А може, й не з артистом — я ж його за поли не хапав і над ними свічку не тримав. Але якщо жінка втікає з одруженим чоловіком, то тільки через ля мур. Сама б вона не втекла. Бо чого б це їй утікати? Ну чого? Що може знайти сама жінка на новому місці? Хто її там виглядає?

— Там — це де?

— Там — це вже тут, пане капітане. Бо недовго музика грала. Повернулася недавно Лінда до Лібави. Це я точно знаю — своїми ось цими очима бачив учора, як поралася біля батьківського будинку. Він же без догляду геть занехаявся, садок бур’янами заріс.

Данило покликав офіціанта, щоб розрахуватися. Його вже мало цікавило те, про що говорив Фалько далі. А той не міг зупинитися. Він справді знав геть усе і про все судив зі своєї дзвіниці. Добре, що Ліндин батько не дожив до такої ганьби. Бідний Яніс… Нещасний Яніс… Він усе життя працював маркувальником у пакгаузі, де тепер заробляє собі на хліб щоденний і Владко. Через його руки пройшли тисячі різноманітних вантажів — ящиків і тюків, контейнерів і посилок, лантухів і пакунків, великих і малих, дорогих і не дуже, звичайних і незвичних, вітчизняних і екзотичних, від яких аж голова паморочилася й очі розбігалися. Ці вантажі у Лібаву привозили кораблі з різних країн світу, портові робітники доправляли їх у пакгауз, тобто головний портовий склад, де вже їм давали раду складські працівники, а розпоряджався усім цим добром маркувальник Яніс.

Чуже багатство проходило повз нього, як вода крізь пальці, але сам він так і не зміг його вхопити, затримати в жмені та покласти до кишені, не зумів вельми розбагатіти. Сім’я не бідувала, проте й особливими розкошами похвалитися не могла. Та не від бідності, ой не від бідності підробляла їхня Лінда в «Посейдоні». Дуже вже хотіла знаменитою артисткою стати. Голосок у неї справді гарний, аж за душу бере. Почув його якось Вальдемар і запропонував дівчині співати в ресторані. Яніс довгенько не погоджувався: портовий ресторан — не місце для юної дівчини. А Лінда відразу вхопилася за пропозицію, тим паче що Вальдемар пообіцяв особисто за нею приглядати й запевнив, що на неї ніхто й поглянути криво не посміє.

Ось так Лінда й потрапила до «Посейдона». Публіка її любила, і заробляла молоденька співачка, кажуть, не менше, ніж її батько в пакгаузі. За свої гроші брала уроки вокалу в якогось місцевого співака. Але, мабуть, мало їй було оплесків у ресторані. Хотілося іншої сцени, інших слухачів та глядачів. Одразу після смерті батька покинула вона «Посейдон» та й дременула світ за очі. І не сама, а з одруженим чоловіком, з якимось антрепренером, який мав свою маленьку мандрівну театральну трупу й обіцяв зробити Лінду зіркою. Подумати тільки: ну хто він такий, щоб зірку запалити? Мама Ліндина віддала Богові душу невдовзі після її зникнення. Може, через оту ганебну втечу доньки, а може, через хворобу — вона давно слабувала, після смерті чоловіка якось враз зів’яла, притихла, принишкла й уже нікуди не виходила. А коли зосталася зовсім самотньою, взагалі втратила смак до життя.

Цього разу Данило вже не чекав Лінду біля воріт, як колись, несподівано чи то пронизаний стрілою Амура, чи то обпалений блискавкою кудафудри. Приголомшений дівочою вродою, закоханий до нестями, але ще по-юнацьки несміливий і недосвідчений у спілкуванні з жінками, тоді він не наважувався навіть відчинити ворота її двору й готовий був чекати дівчину біля них хоч цілий день. Тепер пішов, та що там пішов — побіг просто до дверей її будинку.

— Ти?! Справді ти? — Лінда доторкнулася до нього рукою, ніби хотіла переконатися, що перед нею живий Данило, а не привид. — І дружина тебе відпустила? Та вона в тебе справді свята.

— Немає в мене дружини.

— Розлучився?

— Ніколи й не одружувався.

— А я думала… Алекс казав…

— Це ж треба! І тобі Алекс казав… Мені він говорив, що був у Лібаві, у «Посейдон» заходив, там про твоє одруження дізнався.

— Цікаво, і з ким же він мене «одружив»?

— З хазяїном ресторану.

— Із Вальдемаром? Ну, знаєш! Таке мені й у страшному сні не могло наснитися.

— Звідки ж тоді Алекс…

— А нізвідки! Це така сама правда, як те, що він воював на російсько-японській війні (у семирічному віці!) і заслужив Орден Святого Георгія, з яким маршував переді мною, як півень перед курячим гаремом. Так, він приїжджав до Лібави й у ресторан заходив. Мені чомусь здалося, що лише для того й заходив, щоб повідомити мене про твоє одруження. Того вечора я не змогла доспівати, сказала, що захворіла, і пішла додому. Втім, це була правда — про хворобу. Хворіла я довго…

— Але ж до Петербурга ти приїжджала як заміжня жінка…

— Маленька вистава, Даниле, просто маленька вистава. Не забувай, що перед тобою актриса. Хай іще не знаменита, але актриса. Алекс сказав, що ти одружився. Ти перестав писати листи. Що я мала думати? Хотіла тебе побачити, дуже хотіла. Гордість не дозволяла взяти й отак-от просто приїхати й упасти тобі на груди. Та й яке я мала право падати на груди одруженому чоловікові? Підговорила тітку Клаву, нашу прибиральницю, провела з нею кілька репетицій, пообіцяла показати Петербург. На що я сподівалася? Думала, може, ти нещасливий у шлюбі, може, одружився з розрахунку, з примусу, але продовжуєш кохати мене. Я б усе зрозуміла, навіть на адюльтер погодилася б. Але ти жодного поганого слова не сказав про свою дружину. Навпаки… Така вже вона в тебе неревнива, так тобі довіряє, волі твоєї не ущемляє, крил не ламає. Така між вами гармонія, що позаздрити можна. Дограла я свою виставу, повернулася до Лібави. А потім захопилася іншим чоловіком, який обіцяв мені золоті гори… Золотих гір на білому світі не існує — тепер я це точно знаю. Життя у нас не склалося. От і все. Фініта ля комедія.